«НЕ З НАШИМ ЩАСТЯМ»

Людмила з Валерієм давно мріяли про авто. Не один рік, лишаючи дітей на батьків, удвох їздили на заробітки за кордон. І ось нарешті потрібну суму зібрано.
— Ну, що,— нетерпілося Валерію сісти за кермо новенького легковика, — до столиці?
— Завтра ж і вирушаємо! — заблищали очі в Людмили. А відтак роблено закопилила губи. — Але я теж буду їздити на машині.
Валерій усміхнувся:
— У тебе ж водійських прав немає.
— Я піду на курси.
— Ну, як підеш на курси, — тоді і їздитимеш!
— Отже, домовилися?
— Гаразд, гаразд, домовилися.

Поїзд мчав до Києва.
На одній із станцій у купе до молодого подружжя підсіло двоє молодих, на вигляд порядних, чоловіків.
— Мене звуть Олексієм, — чемно мовив один з них, додаючи: — А це мій приятель, Руслан, ми їдемо до Києва. А ви?
— І ми також! — весело відказав Валерій і представив свою дружину.
— Людмила, моя друга половинка!
— Дуже приємно! — сказав Олексій, а відтак поцікавився.
— А ви самі кияни?
— Ні,— хитнув Валерій, — у справах їдемо.
— Ми теж до столиці у справах,— долучився до розмови Руслан.
— До речі, ми там уже не раз бували. А якщо відверто, то їдемо купувати авто.
Людмила зраділа:
— І ми по авто!
— Справді?! — здивувався Олексій.
— Оце так! А ви знаєте, ми в Києві знаємо багато великих фірм із продажу автомобілів. Ви в якій?
Молоде подружжя розгублено стенуло плечима. А за хвилю Валерій ніяково озвався:
— Ми не зовсім добре знаємо Київ. Але маємо деякі адреси.
— Не хвилюйтеся! — усміхнувся Руслан.
— З нами не пропадете! У нас одна спільна проблема і, гадаю, що вона вирішиться успішно. А яку братимете модель? «Мерседес»?
— Та ви що?! — хихикнула Людмила. — Не з нашим щастям! А ви що — по «мерса»?
— На жаль, — мовив Олексій. — Нам таке авто також не по кишені. Але це поки що!
Руслан відкрив свою валізу. Дістав пляшку коньяку, закуску.
— Ну що, за зустріч? — запропонував молодому подружжю.
— Взагалі-то, — засовався на сидушці Валерій,— ми цим не дуже балуємося. Хіба що... З доброю компанією потрошку можна пригубити.
— Можна! Можна, панове! Завтра така подія! Новенькі авто. Ні, завтра цю подію також потрібно буде відзначити! Обов’язково! — Руслан швидко розставив прихоплені з собою пластикові стаканчики. Налив. — Ну, що, шановні? За тих, хто за кермом!
Потім знову говорили про моделі авто, ціни, магазини.
А перед сном Олексій запропонував:
— Давайте на сон грядущий по чайку. Я миттю! І я плачу!
Ніхто від цієї пропозиції не відмовився.
Олексій і справді був не довго. Повернувшись, невдоволено кинув приятелеві:
— Ти ще не приготував солодощів?
Руслан винувато занурив руку у валізу.
— Нема проблем. Хіба довго.
— Давай, давай.
Потім полягали спати.

Прокинувшись уранці, молоде подружжя відразу зрозуміло, що в купе вони лишилися удвох.
Валерій тут таки кинувся мацати поперек, де були сховані гроші.
— Що? Що? — від страшної здогадки Людмила почала бліднути.
— Нема,— тетеріючи, прошепотів Валерій.
Та за якусь мить скочив і заходився перевертати подушки, матраци, проте ніде нічого не було.
Переривши все догори дном, чоловік кинувся до провідниці. Незабаром повернувся.
— Вони вийшли ще вночі,— знеможено похитуючись, повідомив Валерій.
Людмила сиділа біля вікна і ковтала якісь пігулки...
Як пізніше було з’ясовано, ті двоє «доброзичливці» підсипали молодому подружжю в чай міцне снодійне.