Микола УСЕНКО: «Поради небайдужого 2»

Народився 28 вересня 1958 року в місті Новограді-Волинському в сім’ї військово-службовця. Освіта вища. Інженер-механік. Безпартійний.
Трудова діяльність. Закінчив с/ш №9. 1975-1983 рр. — фрезерувальник, майстер ливарного цеху машзаводу, студент Кіровоградського інституту сільгоспмашин.
1983-1989 рр. — секретар міськкому комсомолу, інструктор промислово-транспортного відділу міськкому партії.
1990-1993 рр. — заступник міського голови.
3 1993 року — співвласник низки приватних фірм, у т.ч. — газети «Звягель».
2010-2015 рр. — перший заступник міського голови.
Із 2016 року й дотепер — директор будівельної фірми «Новобуд».

Безпосередньо володіючи інформацією про можливості бюджету та знаючи реальний стан основних галузей міського господарства, я намагався в минулому номері газети окреслити основні першочергові заходи новообраної влади. Безумовно, що реалізація кожного пункту вимагатиме конкретної професійної роботи і підготовленої команди. Вибір у цьому році, як ніколи, великий:
16 претендентів на посаду міського голови, 13 партій зареєстрували 400 кандидатів на 34 депутатські місця в міській раді. За 64 мандати в обласну раду змагається 691 кандидат.
Звичайно, найголовніше для нас — обрати міського голову. На жаль, ми вже не раз мали змогу пересвідчитися, що вибори — дивна річ: коли голосуєш за когось, а виявляється — проти себе. Дякуючи газетам і Інтернету, сьогодні маємо можливість ознайомитися з програмами претендентів.
Як вибрати найдостойнішого?
Мої критерії вибору:

• я знаю кандидата особисто, він із сім’єю постійно проживає в місті;


• він — активний, багаторічний учасник загальноміських заходів;


• має досвід роботи в органах місцевого самоврядування;


• знає безпосередньо міське господарство, проблеми і перспективи розвитку основних галузей;


• враховуючи, що до міської громади входитиме низка сіл, — добре обізнаний із сільським життям;


• розуміє, з чого складаються доходи громади і як розподіляються видатки;


• має особисті ділові відносини з посадовими особами області, у Кабінеті Міністрів, серед народних депутатів;


• знає, хто чого вартий серед керівників та активістів у місті та районі;


• не має власного бізнесу;


• «в связях, порочащих его, замечен не был».

Серед 16 претендентів я, винятково для себе, склав такий рейтинг:

1. Боровець Микола Петрович.


2. Колотов Сергій Юрійович.


3. Литвин Петро Михайлович.


4. Гвозденко Оксана Василівна.

Безперечно, Боровець — лідер; Колотов — ідеальний виконавець; Петро Михайлович має досвід керівництва великими структурами, дипломат; Оксана Василівна в найскрутніший час достойно керує містом, розумна жінка.
Найкращий варіант для нашої громади — коли б вони четверо об’єдналися, домовившись на старті.
Серед інших претендентів, безумовно, є достойні — цікава креативна молодь. Якби я був головою, я б усіх запросив на роботу в міську раду. Упевнений, що, попрацювавши декілька років у відділах, особливо в ЖКГ, і набравшись практичного досвіду, вони відкоригують свої передвиборні програми.
Що стосується виборів депутатів.
На жаль, нас «прив’язали» до партій. Зрозумілу мажоритарну систему, коли виборці обирали конкретного депутата, який, як правило, жив у межах округу і до якого можна було «достукатись», фактично замінили на партійну. Тобто, спочатку обираємо одну з 13 партій до міської ради, а потім шукаємо «приписаного» до неї кандидата в депутати. Саме «приписаного», бо насправді більшість кандидатів — безпартійні і мають таке відношення до партій, як я до «балетної студії».
До речі, нагадаю, що Україна лідирує за кількістю зареєстрованих партій — 349. Хоча, як показує досвід «старих демократій», найбільш ефективними бувають дві партії: влада й опозиція. Наприклад, у США — республіканці й демократи, в Англії — консерватори й лейбористи.
Розуміючи, що систему голосування ми вже не змінимо, змушені орієнтуватися на київських політиків, які можуть реально вплинути на ситуацію в державі, адже, якщо не буде позитивних змін у країні, то наші місцеві потуги будуть марними.
Варіантів для вибору партій у нашому випадку — 13. Якщо ви прихильник чинної влади на чолі з Президентом, — голосуйте за «Слугу народу». Якщо ні, — шукайте опозицію. Очевидно, що тільки потужна, вертикально-структурована опозиція може змінити вектор нашого розвитку і зупинити фактичний розвал країни.
Як і в голосуванні за міського голову, так і при виборі партії, я ставлю собі питання: яка ідеологія, яка політика мені ближча, у якій країні я доживатиму свій, на жаль, немолодий вік?
Відповідь очевидна: у країні має бути мир, мають бути відновлені партнерські, взаємовигідні відносини зі всіма країнами, насамперед із сусідами. Оскільки «Буття визначає свідомість», давайте спочатку розвивати економіку, а вже потім говорити про мову. Тільки шляхом переговорів «хоч із самим чортом», як говорив свого часу Зеленський, ми зможемо повернути анексовані території. Затяжний військовий конфлікт знищує нашу економіку, гинуть кращі представники нації, мільйони виїжджають у пошуках стабільності до Європи, яка, до речі, усе більше дивиться на нас, як на «папуасів». Враховуючи, що із 5618 км загальної протяжності кордонів України — 4257 км припадає на Росію, Білорусь і Молдову, треба бути великим ідеалістом або провокатором, щоб надіятися відійти від російського впливу військовим шляхом.
Я інколи просто дивуюся, як на моїх очах наша миролюбива в абсолютній більшості нація «повелася» на лозунги купки українських націоналістів і російських шовіністів і дозволила втягнути себе в майже семирічну братовбивчу війну.
Реально оцінюючи ситуацію, я бачу, що найближче до вирішення ключової проблеми сьогодення — війни і миру — партія ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА ЗА ЖИТТЯ. Буде мир — буде стабільність, будуть вільні кордони, мільйони родичів зможуть повернутися до нормального спілкування.
Я йду на вибори до обласної й міської рад у складі ОПЗЖ, переконаний, що чим більше в цій партії буде поміркованих людей із центристською позицією, тим скоріше в Україні відбудуться позитивні зміни.