ВІДГУКНІТЬСЯ, ДРУЗІ!

Діти, які виросли без батьківського піклування, — їх доля непроста. І велике щастя для таких малюків, це якщо зустрінуться їм на життєвому шляху люди, котрі обігріють теплом свого серця, виховають і навчать, виведуть за руку у доросле життя. Саме такі люди працювали у будинку для дітей-сиріт, де випало нам зростати.


Ще до Великої Вітчизняної війни був прикордонний Городницький район, який межував із Корецьким, Березнівським районами Рівненської області. У селі Анастасівка, у двох кілометрах від районного центру Городниця, знаходився Городницький дитячий будинок, де навчались та зростали діти-сироти з багатодітних сімей. Це категорія дітей — діти війни Городницького, Ємільчинського районів, котрі пізнали часи воєнного лихоліття. Сьорбнули лиха вони з малолітства, зазнали біди, не знали материнської та батьківської ласки, це ті, хто пізнавали світ під свист куль, розриви снарядів, хто від села до села просив милостині у вирі війни, згубивши своїх рідних і близьких. Війна забрала у них найдорожче — рідних, батьків, дитинство, навчання у школі...
Ці діти виховувалися у Городницькому дитячому будинку з 1945 по 1955 роки.
Головне приміщення — це панський маєток, якому у 2009 році виповнюється 100 років з дня його будівництва, було розташоване на пагорбі у мальовничому місці, кругом ліси, текла річка Случ. Дитячий будинок розташований між двома селами — Мала Анастасівка 0,5 км та Велика Анастасівка, 2 км від дитбудинку.
Дитячий Анастасівський будинок налічував 60-80 чоловік. У Малій Анастасівці була семирічна школа, де навчалися діти дитячого будинку і сіл Мала Анастасівка, Велика Анастасівка, Дзержинськ, Любтов.
Після закінчення семирічної школи діти з дитячого будинку, в основному 80-90% направлялися вчитися в ФЗН (фабрично-заводське навчання) у Донецьку та Луганську області, де здобували робочі професії шахтарів, металургів, будівників та інших, поповнювали робочий клас Донбасу.
Директором дитячого будинку був Макар Павлович Швагро, військовий офіцер, а з 1954 по 1955 роки — Борис Степанович Кур’ята, — учасники війни, груди у них були в орденах та медалях.
У 1955 році був ліквідований Городницький район, і Городницький дитячий будинок, частина вихованців дитячого будинку — 7 класу, відправили у Бердичівський, а 6 клас — у Дзержинський дитячі будинки.
На території дитячого будинку з 1955 року по даний час находиться Анастасівська загально-освітня школа І та ІІ ступенів. На головному корпусі школи висить меморіальна дошка з написом: «На території приміщень був Городницький дитячий будинок, 1945-1955 роки». Старше покоління дитячого будинку: Васютинський П.А., Артемчук А.А., Василюк Г.О., Демченко В.П., Корнійчук В.І., Корнійчук В.О., Марчук Г.І., Михаровська М.Д., Прокопчук І.П. Молодше покоління: Білошицький А.І., Василюк П.О., Демешко П.П., Мороз А.П., Остапчук А.Ф., Омельчук П.О. і багато інших.
Організаційний комітет колишнього Городницького дитячого будинку звертається до всіх вихованців з’явитися на зустріч, яка відбудеться у школі с.Анастасівка Новоград-Волинського району, 1 вересня 2009 року.

СПОГАД ПРО МАЛУ АНАСТАСІВКУ-1
(випускникам школи і дитбудинку усіх часів повоєнних)
Навколо там шумлять гаї,
Ріки широке плесо...
І котить часу розмаїть
Історії колесо...
До праці в полі на зорі
Батьки рук докладають...
А вчителі і школярі
Про школу свою дбають!
Нас доля кликала у світ
Боротись, жити, квітнуть,
Але роки життя в селі
Із пам’яті не зникнуть!
Був дитбудинок в тім селі —
Дітей війни доглянув...
Він став єдиним на землі,
Як для дитини — мама.
Скликає школа «соколят»
В село мале Полісся,
Як птаха-ненька пташенят —
До сонця на узлісся!
Роки летять, та звідусіль
В село, до школи линуть
Вже сивочолі дідусі —
В дитинство, юність плинуть!
Нестримно плине час життя...
Ми — дідусі й бабусі!..
... Але! Не підуть в забуття
Юнацька пам’ять, друзі!!