«ГАРЯЧИЙ» ВОВА

Він одразу й не збагнув: зачепив він цю дівчину чи вона сама ненароком оступилася?
Її сумочка впала на землю і з неї висипалися різні дріб’язкові речі.
— Мої духи… Вони розбилися.
Симпатична юначка розгублено дивилася на шматочки скла і невеличку пляму на асфальті.
— Вибачте, — не менш у незручному становищі виглядав і чоловік років сорока. — Вибач, але…
— Вони мені дорогі.
— Я відкуплю. Або заплачу.
— Таких, мабуть, уже немає.
— Тобто?
— Вони як пам’ять. Мама ці духи дуже любила. Я завжди носила їх із собою.
— Мені шкода. Не знаю навіть, чим я можу відшкодувати цю втрату.
— Та що вже. — Вона зібралася йти.
Він її перепинив.
— Та ні, зачекай!
Дівчина зупинилася. Мовчки подивилась на нього.
— Може, все ж, зайдемо до цього супермаркету. Щось собі підбереш з парфумів. На будь-який смак!
Юна блондинка вагалася.
А він не хотів її відпускати.
— Ходімо!
Дівчина знизала плечима.
— Якось незручно.
— Це мені незручно! — ухопився чоловік за слово. — Ходімо ж!
Вона піддалася спокусі.
Духи він вибрав сам. Найдорожчі.
— Може, зайдемо на каву? — після того запропонував щедрий покупець. — Тут є непоганий затишний бар. Маю ж я якось спокутувати свою вину!
Білявка прийняла і цю пропозицію. Всміхнувшись, кокетливо мовила:
— А це нічого, що нас бачитимуть разом? Ну… ви ж, мабуть, одружені?
Він голосно засміявся. Заспокоївшись, відказав:
— Стосовно цього можеш не турбуватися! Я розлучений.
Почувши таке, дівчина опустила очі. Зніяковіла.
— Прошу! — чоловік чемно протягнув руку, пропускаючи юначку вперед.
Столик вибрали в напівтемному куточку. Грала тиха музика.
— Що панночка замовлятиме? — галантно спитав він.
Вона швидко захитала головою.
— Я не знаю, — соромливо сказала білявка. — Вибирайте самі.
— Гаразд! Але, певно, час і познайомитися.
— Вероніка.
— Вова!
— Просто Вова?
— Так! Просто Вова!
— А ви…
— Вероніко, давай на ти.
— Мені не зручно. Я набагато молодша за вас.
— То й що? Зате я почуватимусь упевненіше. Згода?
— Ну добре, Вова!
Він поцікавився:
— Вчишся, працюєш?
— Працюю.
— Ким?
— Менеджером.
— В якій фірмі?
— Таємниця!
— Невже?!
— Умгу!
— Зрозуміло. Таємниця так таємниця.
Підійшов офіціант. Замовили червоне вино, сік, закуски.
Вова підняв келих.
— Ну, за знайомство, потерпіла!
Вероніка захихикала. Проникливо подивилася на заможного дядю.
Вова вловив той погляд. Пригощав білявку. Говорив компліменти.
— Вероніко, ти зовсім не п’єш вина.
— Це погано?
— Навпаки.
— Але можна і випити!
Дівчина відпила половину келиха.
— О! Оце по-нашому!
Посипалися чергові компліменти. Обмінялися номерами телефонів.
Потім Вова запропонував:
— Хочеш, відвезу тебе додому? Я на машині.
— Але ж ви… ти випив.
— За це не турбуйся! Я добре воджу авто!
— А даішники?
— Там усе схоплено!
— Хм!
— Прошу!
Дорога бігла вздовж річки, що ховалася за крислатими вербами.
— Яка краса! — сказала Вероніка, звабливо потягуючись на сидінні. — Скупатися б.
— Нема проблем! — Вова різко загальмував, аж шини завищали! — Тут є гарна місцина! Тиха!
— Справді? — вона подивилася так, що Вова все зрозумів. Проте, на якусь мить завагався. Відтак, для перестороги, спитав. — Ти мене вибач, але… скільки тобі років?
Вероніка всміхнулася. За хвилю багатозначно відказала:
— Вісімнадцять уже є!
— Ну, тоді до річки? До річки! До річки!
— Ну й гарячий ти, Вова!
— Як вогонь!
— Хі-хі!

Вова сідав на стілець, наче на кущ шипшини.
— Не бійтеся, сідайте, — суворо сказала слідчий, жінка років сорока п’яти.
Вова здивовано розвів руки:
— Я не розумію, за що мене затримали.
— Заява на вас, — мовила капітан. — Ознайомтеся.
Вова прочитав текст. Нервово затрусив головою:
— Якась нісенітниця!
— Що є, то є.
— Але було все не так!
— А як було?
— Як… У мене і в думці не було мати з нею… ну, контакт. Так, зачепив її. Хоча… Хоча тепер розумію: вона навмисне все це влаштувала. Чи спланувала.
— До вас потерпіла, згідно з висновками експертизи, була незайманкою. До супермаркету її водили?
— Водив. Але для того, щоб купити їй духи, які розбилися з моєї вини. А, може, не з моєї.
— А навіщо ви її повели до бару?
— Просто так. Кави попити.
Слідчий посміхнулася.
— І дівчину напоїли вином, щоб потім її згвалтувати, так?
Вова аж підскочив.
— Не гвалтував я її!
— Сидіть! — підвищила голос слідчий. — У заяві Вероніки Кунякової бачимо протилежне! Потерпіла пише, що ви запропонували підвести її додому. Але по дорозі звернули до річки і, застосовуючи фізичну силу, згвалтували її.
Вова скреготнув зубами.
— От, сучка!
Капітан прикрикнула:
— Вибирайте слова!
— Вибачте. Вона сама запропонувала скупатися. Вона прозоро натякала на секс. А я — людина вільна. Я їй сподобався, вона мені сподобалася.
— Гаразд. Якщо так, то навіщо ви… Вона ж вам у дочки годиться! Невже не бачили?
— Бачив. Але хто не хоче молоденьких?
Слідчий зніяковіла. Усміхнулася кутиками губ. Опустила голову. Але швидко себе опанувала.
— Справа передаватиметься до суду.
Вова вкотре хитнув головою:
— А прикидалася невинним ягням! Усе спланувала! Усе! Побачила круту тачку і багатенького дядечка, — вирішила обкрутить. Як же я її одразу не розкусив? До речі, вона мені днями дзвонила.
— З якою метою?
— Вимагала велику суму грошей.
— То факт згвалтування, все ж, мав місце?
— Та не мав! — Вова аж застогнав.
— А що тоді?
— Вона мене шантажувала: або гроші, або, говорила, скаже, що її згвалтували.
— Можливо, я вам вірю, — вже лагідніше сказала слідчий. — Але все вирішить суд. А поки що по цій справі збираються докази.

Незабаром відбувся суд. Вероніка вела себе вже не так сміливо, як тоді в авто на річці, а пізніше — і в телефонній розмові з Вовою. Часто збивалася, плуталась у свідченнях. Однак, дякуючи зібраним доказам і досвідченому адвокатові, «потерпіла» зазнала фіаско. Та й з боку підсудного ознак злочину знайдено не було, його виправдали і звільнили з-під варти просто в залі суду.
А на Вероніку чекала серйозна розмова з правоохоронцями. Вона і справді заздалегідь все це майстерно спланувала, жертвуючи своїм тілом, цнотливістю. Як потім вона скаже, — «Через це кляте життя!»