Осiннi беpеги
I все ж таки любов!
...А беpегами ходить осiнь,
I лiто бабине летить-летить.
Чому, i сам не знаю досi,
Звуть лiтом бiлоснiжну нить?
Чи то зiв’ялий сонця пpомiнь,
Чи сивина снується — ну й чiпка:
Уловить за pукав або за комip
Й веде кудись, веде i не пуска.
Ет, вигадка — звичайне павутиння, —
Хтось кине. — Чи уваги ваpт?
А, може, доля то вдовина,
Розлуки сум чи бiль утpат.
А стежка в’ється-в’ється беpегами
За падолистом вiтpом до дiбpов.
Її нема. Гiлками, як pуками,
В повiтpi пише клен — любов.
За лiтньої поpи
За лiтньої поpи вагомiше земля:
Пудами яблук i пудами жита
Вона до себе синє небо пpихиля,
Й душа її, як i твоя, pозкpита
До гpоз-гpомiв, що батогами блискавиць
Дубiв-дiдiв pозмашисто каpають...
Пpиляжеш у затiнку пташинiм гоpiлиць,
Й чуття твої, мов колос, дозpiвають.
I любиться, i мpiється густiш — як мед,
I наче сеpце в сеpце пеpеллято.
Тодi заглянеш в день гpядущий напеpед —
Й життя тобi здається вiчним святом.
Юрій КОВАЛЬСЬКИЙ |
Жіноча доля
Жіноча доля. Хто її збагне?
Комусь вона не раз всміхнеться.
А часом так вона ламає, гне —
Нищівно в серці все озветься.
Жіноча доля вибрала мене,
Коли у лоні матері я спала,
І з того часу мене не мине,
Моєї думки доля не питала.
Я вдячна долі за прозріння,
За шлях, який судилося пройти,
Я вдячна їй за сина,
За те, що є у мене ти.
Вона мене красою наділила,
Таланти також піднесла,
І тільки де у мене бралась сила,
Коли вона мене в мені знесла...
* * *
Іще не час...
Іще не встигнула багато,
Ще не стмянів іконостас.
І в далечінь пливуть мої фрегати,
І я повторюю затято:
«Я мислю! Дію! Я — творю!
Тебе, життя, боготворю.
Творець, продовжи дні мої, молю!»
* * *
Ця жінка — сильна!
Їй колись уповні,
Боги уповні їй дорогу перейшли.
Ця жінка — гарна,
І душею, й зовні,
Недарма довго... Ви до неї довго...
Недарма ви до неї йшли!
* * *
Перекотиполе, перекоти полем
Дещицю і мені.
Не засівай чорним болем
Чорнобилі в рідній стороні...
* * *
І свій талант на службу, Україно,
Тобі присвячую я знов і знов,
На цій землі я відбулася як людина,
Тече у моїх жилах твоя кров.
Валентина Дейнека |
Безсонна ніч — моя недбала мати
Безсонна ніч — моя недбала мати,
Знов потайки народжує мене,
І, в закривавленім подолі, геть із хати
Несе і думає, що все це їй мине,
А я тягну до неба рученята
І верещу, благаючи життя…
Безсонна ніч — моя недбала мати,
Собі не залишає вороття.
Її сусіда — милосердний ранок,
Візьме на виховання байстрюка,
Щоб знов і знов виводити на ганок,
Й, на заздрість мамі, рідним «звать синка».
Я виросту і стану непутящим…
(Спадковість — сильна річ, що не кажіть).
І буду я питущим, і гулящим,
І «папочку поставлю на ножі».
Відсидівши свій клятий день довічний,
Вернусь до мами-ночі в рідний дім,
Мене зустріне на порозі вечір-вітчим,
Ми сядемо до столу разом з ним,
Ніч-мама кинеться пробачення просити,
І я пробачу, і читатиму вірші,
І ми зарюмсані і п’яні будем пити
За упокій ранкової душі.
Весела дівка — молода весна
Весела дівка — молода весна
(У міру і розбещена й цнотлива),
Фліртує з вітром, ходить по ланах
І сміхом «заливається» звабливим…
Заслухається співами птахів…
У чистих водах вмиє ноги білі,
І тисячами теплих промінців
Зігріє, рік воскреслих, тихі хвилі.
І ні на мить не спиниться вона,
Бо переповнює кохання душу й тіло…
Блукає світом молода весна,
Шукає скрізь того, кого хотіла…
Спить у садку самотній юний бог,
Обсипаний вишневим білим цвітом…
Весна таки наробить «помилок»,
Щоб мудрій осені було за чим жаліти.
Діліться радістю
Діліться радістю, бо смутку й так багато...
Проблеми крають серце, мов ножі...
А в світі справжнього не буде свята,
Якщо воно не визріє в душі.
Вона ж, така заплутана й самотня,
Весь час шукає щось в самій собі,
А навкруги лиш холод і безодня,
Ну як тут їй не бути у журбі?!
В недосконалостях занедбаного тіла
Душа, мов пташка серцем в груди б’є,
Щоб вирватись у світ, де так хотіла
Роздати людям все тепло своє...
А людям — що?! У них — свої печалі,
Своя душа… («Своє» — таки болить…)
Невже, отак між нами буде й далі?
І все життя до біса полетить?!
Ні!!! Як би тяжко не було нам, брате,
І скільки б не траплялось нам «лайна», —
Ділімось радістю, бо смутку й так багато…
Життя — коротке, а душа — одна!
Солом’яні дзвони
Послухай, як дзвонять солом’яні дзвони
Мелодію літніх вітрів.
Вони нас не кличуть відбити поклони
В спокуту вчорашніх гріхів.
Лиш тихо співаючи стеблами жита,
Про літа минулого сни,
Солом’яні дзвони нас просять дожити,
Хоча б до нової весни.
Вони віддали все зерно без вагання —
Дарунок святої ріллі.
З єдиним жагучим і щирим бажанням,
Бажанням життя на землі.
І я, як і всі, намагаюся жити,
Ночами писати вірші…
Щоб нести крізь зиму і не зпопелити
Солом’яне тіло душі.
Сергій РУДЕНКО
* * *
Шалене кохання…
В нім присмак полину,
Пекуча й цілюща його гіркота.
Шалене кохання... До нього я лину
Та поруч холодна лише самота.
Кохання і біль — чом вони нерозривні?
І так помилитися тут небезпечно.
Ми ясності прагнем. Та все вкрили тіні
І щось переплутали ми, безперечно.
Шукала того, хто мене зрозуміє
І душу чию зрозуміть зможу я,
Хто в тяжку годину підтримать зуміє,
З ким добре послухать пісні солов’я...
З тобою ми різні занадто, напевно,
І серце тобі не змогла я відкрить.
Та все ж таки зустріч була недаремна —
Я знаю тепер, що не зможу любить.
Коханою бути? Навіщо? Щоб в когось
Гарячеє серце лише відібрать?
А дати взамін я не можу нічого.
Як шкода, що більш я не зможу кохать...
* * *
Чи зустрічали ви людей,
Яких так довго ви чекали,
Яких ви бачили у снах,
Хоча насправді ще не знали.
Яких ви знаєте давно,
Хоча годину лиш знайомі.
І вам чомусь вже все одно,
Що ваше серце у полоні.
І кожна зустріч у житті
Для цілі певної трапляється.
Може, щоб нам допомогти
Відчуть, що щастям називається.
Щоб усвідомити нове
І щоб навчитись поважати
Весь світ. Бо в ньому все живе,
Щоб посміхатись і співати.
Відчути мрії висоту,
Щоб вміть на натовп не зважати
Й дізнатись істину просту,
Що жить — то є прощать й кохати.
Україні
Неба синь безмежна і безкрайня,
Терпкий і п’янкий аромат полину
І пташок тихеньке клекотання —
То все наша ненька-Україна.
Он верба схилилась над рікою,
Коло неї — пишний кущ калини.
Гомонить він лагідно з водою —
То все — наша ненька-Україна.
Люди, ви відкрийте свої очі,
Зазирніть у душ своїх глибини.
Там знайдете українські тихі ночі,
То все — наша ненька-Україна.
Одягніть вишивану сорочку,
Постеліть рушник і скатертину,
І душа співатиме пророче:
«Ми всі діти неньки-України!»
Марія Малиновська |
Settina
«Нехай мої струни лунають,
Нехай мої співи літають.
По рідній коханій моїй стороні»
Леся Українка
Гей, над рідним, над Лесиним краєм
Струни гучно лунають палкі,
Співом тим заповітним єднає
Славна Леся в хорали дзвінкі.
Вперше небу у Взвяглі всміхнулась.
Зачерпнула, як кремінь снаги,
Звягельчанкою світ перетнула
Й знов в случанські прийшла береги.
В вишиванкову мить цю святкову
Хай радіє душа поміж нас.
Ми тримаємо щастя підкову
І виконуєм Лесин наказ.
Ні, несумні, веселії гуки
Ллються разом з твоїм джерелом,
Досить у долі сліз і розпуки,
В шані схиляєм тобі чоло.
Толокою ми всі здобуваєм
Україні щасливії дні,
Разом із піснею спогадаєм
Співачку «Досвітніх вогнів»
Зійду сльозиною щемною
Моє заплакане село,
Старіє, наче світ над нами.
Його розтріпане крило
Не раз вмивається сльозами.
Долоні в твердих мозолях,
Недоспані солодкі ночі,
А де врожаїлось в полях,
Там висохлий бур’ян лопоче.
Зігнулось від тяжких думок,
Давно підмогу виглядає,
Як і замулений струмок
Тихенько в травах вимирає.
Лиш птаха до гнізда верта,
Вона мудріша за людину.
Стозвучним співом день віта
І береже свою родину.
Я ж із доріг щораз лечу
Від втоми душу відігріти.
І запалить батькам свічу,
Що вічним сном лягли спочити.
У невідплатному боргу,
Моє село, перед тобою,
Я сум і радість перегну,
Зійду сльозиною щемною.
Мишолосіє
Михайла і Лесю Косачів називали в родині одним іменем «Мишолосіє»
Зі спогадів дитинства
В завадськім саду прохолода гуля,
Між віття сонце промені сіє,
А голос матусі лунає здаля,
Ну де ж ви мої, Мишолосіє?
Садок полонив цих двійко діток,
Тут стільки плодів скрізь рясніє,
І квіти заманюють в кожен куток,
Вони скрізь разом — Мишолосіє
Наспівує Леся й віночок спліта,
Михась «стрибогом» радіє,
Царює в саду пора золота,
В нім владарюють Мишолосіє.
А ще Андромаха добром наділя,
У жвавому танці щораз веселіє,
Це Звягельський дух косачат окриля
Й звучить дотепер тут — Мишолосіє!
Знов батьківська наснилась хата
Знов батьківська наснилась хата
Й батьки, неначе ще живі
Обоє, як завжди, завзяті,
Щось пораються у дворі.
А я в хатині прибираю,
В своїй красивій, як весна,
Це на яву чи в сні, не знаю.
Я біля отчого вікна.
Там, за вікном, садок квітує.
Що батько любо посадив,
У моїм серці жаль нуртує,
Ще ж скільки справ не доробив.
І думка далі птахом лине,
Як будували ми свій дім.
Як місце вибирали чинне,
Щоб завжди сонце було в нім.
А щоб криниця напувала, —
Матуся спосіб принесла:
Під сковорідку вовну клала
На ніч, чи буде там роса?
Яка ж водиця б’є ключами
На тому місці, де давно.
Неначе скарб поміж горбами,
Поїло нас те джерело.
Та ще й калину напувало.
Яку зимової пори,
Ми часто радо смакували.
На санках летючи з гори.
Як пахла хата пирогами
І хлібом, спеченим в печі,
Та юшечкою із грибами.
Які ж то дивнії харчі!
Любили й люди нашу хату
Й гостинність мами й доброту.
Як гарно було прилітати
Й з собою брати теплоту.
Моя маленька світла хато,
Ще скільки будеш снитись нам?
Ти інших будеш зустрічати —
Ми ж будем вдячні лише снам.
Творити день в історії буття
Нашому шановному земляку Володимиру Литвину, голові Верховної Ради України
Прийти посланцем від Творця у світ,
В буремних днях шукати переправи,
Обходячи мурено брід кривавий,
В спасенний Данковий ступати слід.
Тріпоче серце полум’ям тривким,
Давно болить за долю України.
За співи раді матері й дитини,
Хто поруч стане, — не лишись глухим.
Журбу батьківську не вберуть роки.
Той біль й нащадків криє сивиною,
Їх цвіту не жаліючи й покою,
Лиш очі — пророкуючі зірки.
Не збайдужіли б помисли святі
Серед злоби, підступності, зневіри.
Та ж в світі більше тих, хто щирий
І в унісон ступає по житті.
Творити день в історії буття.
Щораз екзамен стійкості здавати,
Всесильним духом рід весь наділяти
На цій землі однині і на майбуття.
Валентина КСЕНДЗУК |
Коментарі відсутні