«САДЮГА»

Після вчорашнього боліла голова. Треба було на похмілля. «Чи дасть сестра?» — думав Сергій.
Однак попросив кілька гривень.
— Навіщо? — різко спитала Світлана, хоча добре знала для чого.
Сергій сказав неправду:
— На цигарки.
— Знаю я, які цигарки! — сердито кинула сестра. — Скільки мене доїтимеш? Хоч би яку роботу знайшов!
— Ага, знайдеш!
— Кому треба — знаходять!
— Знайду.
— Умгу. Скільки це чую.
— То дай.
— Може, вже пішов би жити до батьків, га?
— Що, вже мішаю?
— У мене сім’я. А там хата майже порожня.
— Піду. Дай кілька гривень.
— Ох-хо-хо…
… Біля сільмагу Сергій здибався з Петром, односельцем. Склалися, випили.
— Не завадило б ще, — Петро зачухав потилицю.
Сергій скривився.
— Так більше ж немає за що.
— Та ото ж.
— Піду, Петре, в сусіднє село.
— Куди?
— До батьків.
— Думаєш, дадуть?
— Куди дінуться! Щось придумаю.
— Коли що, — знаєш, де мене знайти.
— Свисну!
… Гроші Сергію батьки давали частенько. То десять гривень, то двадцять. Хоча й сердилися. Бо знали, на що їх витрачає син. Тому й сварилися постійно.
Дорогою Сергія розвезло. Але хотілося підігріти душу ще. Саме йдучи до села й намислив у батьків видурити кругленьку суму. Знав, що ті опиратимуться. Та нічого, натисне як слід — дадуть! Зрештою, він же їхній син! А грошики вони мають. Точно мають! Тож, нехай поділяться! Для діла ж!
Батьки були на кухні. Саме обідали. Сина зустріли непривітно. Помітили, що той під градусом. Однак їсти запросили.
— Не хочу я, — понуро відказав Сергій і додав: — Справа у мене до вас.
— І яка? — скоса подивився батько, хоча знав наперед: проситиме гроші.
— Костюм я хочу купити.
— Добра справа! — всміхнувся батько.
Мати напружилася, поцікавилась:
— Для чого він тобі?
— Бо хочу бути на людину схожий! — різко кинув син.
Батько з іронією спитав:
— Мабуть, грошей заробив?
Сергій вирячився. Якийсь час мовчки дивився на батька. «Знущається?» — подумав. Відтак сів на стілець. Дихнув перегаром:
— А у вас що — немає хіба?
— У нас є, — тихо мовив батько. — Але нам треба.
— І мені треба! — верескнув Сергій. — Чи для сина шкода якихось дві тисячі гривень?
— Скільки??! — аж подався назад батько. — Що то за костюм такий?!
— Нормальний! — син на те. — Людський!
— Я зроду такого не мав.
Сергій пхикнув:
— Зрівняв!
Батька це образило. Однак промовчав.
— Щось ти, сину, не те робиш, — нарешті подала голос мати. — Даємо ж тобі, не відказуємо. Але стільки!
— Скільки?! — визвірився Сергій. Він уже твердо вирішив: без грошей звідси й кроку не ступить! Тому у тому ж тоні продовжив: — Навіщо вам гроші? Хазяйство є, їсти також є! Що ще треба? Дайте мені на костюм дві тисячі!
— Не дамо, — коротко мовив батько.
Син од злості стис зуби. Заметався туди-сюди. Зупинившись, поставив питання руба:
— Я звідси не піду, поки не дасте гроші!
— Не йди, — так само спокійно сказав батько. — Але грошей не дамо.
— Дайте!
— Не дамо.
— Прошу по-доброму!
— А то що?
— Востаннє питаю: дасте?
— Ні.
— Ні?
— Ні!
— Ах ти, скупердяй такий! — Сергій кинувся на батька. Зацідив йому кулаком в обличчя. Той похитнувся, впав на ліжко.
— Синочку! — закричала мати. — Що ж ти робиш?!
Та син її наче не чув. Він продовжував бити батька. Руками, ногами.
Мати заметушилася по хаті. В очі кинулася коцюбка. Схопила її і гепнула нею сина по голові.
Сергій, прошипівши, схопився за тім’я. Намацав щось тепле і липке. А коли побачив на пальцях власну кров, проричав:
— От сволота! Вб’ю!
Матір наздогнав у дворі. Одним ударом в обличчя збив її з ніг.
— Ти кого вдарила?! — несамовито заволав Сергій. — Мене?! Коцюбою?! По голові! Гадина!
Бідна жінка корчилася на землі від ударів оскаженілого сина.
Лише спромоглася вичавити:
— Садюга!
На ганку з’явився батько.
— Зупинися! — крикнув. — Зупинися, мерзотнику!
Сергій — до нього.
— Що??!
— Зупинись.
— Де гроші?
— Іди геть!
— Я тебе зараз піду!
— Облиш.
— Сам нарвався!
— Люди-и!
— А-а!
Сергій наче озвірів. Знову кинувся на батька і ударом кулака збив його з ніг та продовжив копати ногами. Батько знепритомнів. Потім син повернувся до матері. Не давши їй підвестися, ще кілька разів угрів ногою по голові, грудях…
Коли мати втратила пам’ять, садист схопив її за коси і потягнув до хати. Кинув на підлогу, мов непотріб.
— Ось так, — прохрипів очманіло. — Я вам покажу, скупердяї!.. Коцюбою вона мене!..
Сергій зняв із себе замащений батьківською кров’ю одяг, надягнув інший і пішов з хати. Дорогою люди питали, що з ним сталося? Чого розбита голова?
— Та, — махав на те рукою Сергій. — З батьками посварився. Мати по голові коцюбою гепнула.
Потім він пішов до магазину. Хтось «нещасному» налив хмільного. Співчував…
… Про побиття Сергієм батьків дізнався сільський голова. Приїхав до них особисто, а потім викликав фельдшера батько. Від госпіталізації потерпілий (хоч і був у важкому стані) відмовився. Проте через кілька днів йому стало гірше. Довелося викликати «швидку». Але це вже не допомогло — чоловік у лікарні помер. Хоча, якби звернулися одразу, говорили лікарі, людину можна було б врятувати.
…Сергій, знаючи, що накоїв, до батьків не навідувався. Не навідувалися до них і інші діти, котрих у них було немало. Чому? Хтозна. Чи то таке виховання, чи то щось інше. Одне слово, нам це невідомо.
На суді Сергій щиро каявся, навіть заплакав і попросив у матері пробачення.
Та що вже. Батька нема. Чи загладить свою провину Сергій перед матір’ю за вісім років ув’язнення, що призначив йому суд, не знаємо. Але вбивство рідного батька… Мабуть, ота чорна пляма на душі залишиться назавжди.