«СВОЇ» З МАСКАРАДОМ

Юрію важко було дати тридцять років. Виглядав на багато старше. А все через неї — горілочку… Через неї й потрапив на облік у наркологічний диспансер. Та й біс із ним, з тим диспансером! Хіба мало хто там «стоїть»? Все одно п’ють! А як же без неї?..
А без неї Юрій і справді вже не міг. Без оковитої, вважав, нічого й жити.
Цього дня випросив у батьків на пляшку (хоча говорив, що на цигарки). З нею прийшов до Петра, свого приятеля. А той також був небайдужий до гіркої.
— Дай щось загризти, — сказав Юрій і поставив самогон на стіл.
— Момент! — Петро кинувся на кухню.
За кілька хвилин уже вдвох сиділи за столом. Випили по першій. Перехилили по другій.
Дожувавши солоний огірок, Петро спитав:
— У кого брав?
— Не знаєш у кого? — здивувався Юрій.
— У баби Соні?
— Ну.
— Шнапс сьогодні якийсь не такий. З чого вона його, падлюка, зробила? З дусту чи що?
— Зараз, Петю, для крепості яку хочеш фігню мішають. І карбід, і, навіть, курячий послід. Зарази!
Петро погодився:
— Зарази і є! Але ж беремо.
— А куди діваться? В магазині не накупуєшся.
— Та ото ж. Ну, наливай.
Юрій раптом захихикав.
Петро не зрозумів цього жесту.
— Ти чого?
— А, може, — наповнюючи чарки, сказав Юрій, — самі гнати будемо?
— Хм! — повеселішав і Петро. — Можна! Але, що тут смішного?
Від цього запитання Юрій уже аж зареготав.
Петро не розумів, що діється.
— Ну ти даєш! Чого пупа рвеш-то? Білочка схопила чи що?
— Нє-а.
— А що тоді?
Юрій дещо заспокоївся.
— Та ми ж ще брагою вижлуктимемо!
— Це точно.
Юрій несподівано посерйознішав.
— Слухай, Петю, діло є.
— Яке?
— Бухнуть ще хочеш?
— У нас ще є.
— Та що там… Коротше, я надумав діда Івана грабонуть. Що біля лісу живе.
— Тю! — розвів руки Петро. — А що в нього брать?
— У нього є класна пилка. Електрична. Можна її непогано загнать. У сусіднє село. Може, і грошенята які водяться. Пенсію ж получає.
— Получать то получає, — засумнівався Петро. — Але як у хату зайдеш?
— Не поняв?
— Ну, він же вдома постійно. А вдень не сунешся. Побачать.
— Дурниці, — махнув рукою Юрій. — Маску зробимо. Треба жіночі панчохи або якісь штани?
— Панчох точно немає, а от штани треба шукати.
— Ну то шукай давай!
Петро приніс старі брюки.
Юрій вирячився.
— Ти що припер?
— Більше нічого немає.
— Добре. Давай ножиці.
Відчикрижили одну колошу. Один її кінець перев’язали шнурком. Вирізали отвори для очей і носа.
— Дірку для рота не робитимемо, — слушно зауважив Петро. — Щоб голос дідуган не впізнав.
— Теж правильно, хе-хе!
Юрій приміряв маску. Та вмить зірвав її з себе.
— Фу! Гидота!
Петро не зрозумів.
— Що не так?
— Смердить, — скривившись, відказав Юрій. — Ти що, у ці штани обдєлався?
— Та ні. Хоча, може...
— «Хоча! Може!» — роздратовано передражнив Юрій. — Підсунув смердючу шматку!
Петро винувато зіщулився.
— Я зараз інші пошукаю.
— Ніколи, — розливаючи рештки зеленого змія, сказав Юрій. — Переживу.

Була четверта година. Ні ранок, ні ніч.
У вікнах діда Івана — темно.
— Спить, — прошепотів Юрій, коли підійшли до хвіртки.
— Я буду тут, — сказав Петро. — Маски ж у мене немає.
— Добре. — Юрій видобув із-за пояса металевий прут завдовжки сантиметрів з тридцять.
— Ти чого? — заточився Петро.
— Не бійся, — гигикнув Юрій. — Вбивати його не буду. Трохи по голові бахну. Для страху.
Потім він насунув на голову маску.
— Фу!..

Дід Іван подумав, що то йому наснилося. Але стук у вікно повторився. Підвівся. Ввімкнув світло в кімнаті, у веранді. Відтак підійшов до дверей.
— Хто там?
— Свої.
— Хто — «свої»? Щось не впізнаю.
— Та сусід ваш!
І після цього дід Іван не зрозумів, хто саме до нього прийшов. Однак защібку підняв, відчинив двері і вийшов на ганок. Перед ним стояв чоловік з діркатою темною матерією на обличчі.
— Хто це тут такий? Що треба?
Замість відповіді господар оселі металевим прутом отримав серію ударів по голові. Кров умить залила йому обличчя. Проте на ногах устояв.
Нападник, мовчки, знову замахнувся.
Дід Іван здійняв догори руки, таким чином намагаючись захиститися від ударів.
— Не треба, — благально попросив. — Не вбивай мене. Я все оддам, що скажеш.
— Пішли в хату! — наказав Юрій.
— Іду, йду.
На столі, під клейонкою, лежало всього півсотні гривень. Дістав їх.
— Більше немає.
— Не брешеш?
— Їй-бо, це все!
— Вірю. Де електропила?
Дід Іван наче й дихати перестав. Електропила… Це найдорожче, що в нього було. Як довго збирав гроші, щоб її купити. А звідки він, оцей нелюд, знає про пилку? Не інакше, як свої. Але хто?
— Де електропила, питаю? — підвищив голос чоловік у масці.
— Тут, тут. — Дід Іван підійшов до дерев’яного ящика, що стояв біля стінки. Відкрив кришку і дістав електропилу. Притис її до грудей, як мати немовля.
Проте невідомий силоміць її відібрав. Відтак пригрозив:
— Не думай дзвонить до міліції! А то… Коротше, вб’ю. Поняв?
— Так, так, — старий швидко закивав головою.
— Вимикай світло і — спати!
— Добре, добре. Так і зроблю.
Коли зловмисник пішов з хати, дід Іван швидко зачинився. Потім підбіг до телефону, набрав номер «швидкої» та міліції.
А вже за кілька годин нападник і його поплічник були затримані правоохоронцями Новоград-Волинського міського відділу міліції.
Ну, а згодом — суд. Петро отримав два роки умовно, Юрій — п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна.

Електропилу діду Івану повернули. Він радів, мов мала дитина. Навіть вибачив образу Юрію та Петру і просив на суді суворо їх не карати. Слуги Феміди прислухалися до потерпілого і кожному з підсудних призначили мінімальні строки. Та чи зрозуміють це молоді чоловіки — покаже час.