ЗВАНА ВЕЧЕРЯ

46-річну Олену в тому містечку знали всі: жінка мала недобру славу. Раніше Галина була одружена, але з чоловіком розлучилася, тепер жила зі співмешканцем — 44-річним Михайлом, котрий любив випити, обікласти матом. Він добре розумівся на техніці, тому інколи приносив гроші за ремонт. У квартирі проживали ще 23-річний син Галини Іван зі своєю дівчиною Вірою. Всі разом частенько влаштовували застілля, котрі були чути на весь будинок. Свою квартиру Галина давно перетворила на притон: зі всіх кутків до неї сповзалися неголені індивіди з дешевим пійлом. Сусіди були незадоволені, робили зауваження — та дарма. У Михайла розмова була короткою:
— Затуліть пельки, дурні, якщо не хочете, щоб пики у фарш розбив!
Через те з ними намагалися не мати справу, минали стороною. А гості не переводилися, найчастіше приходили 22-річний Павло, котрий жив неподалік, і 40-річний Василь. Василь був родом із Росії, ніде не працював і не мав постійного місця проживання. Зазирав «на вогник» і Семен. Він був людиною іншого гатунку: хороший сім’янин, мав постійну роботу. Семен жив у сусідньому будинку і з Михайлом здибався випадково: в машині зламалася магнітола, а Михайло запропонував відремонтувати.
Цього дня в квартирі все було як зазвичай: пили з самого ранку. Коли Іван і Віра повернулися ввечері з роботи, вдома була величенька компанія: мати зі співмешканцем, Павло, Василь і Семен. Останній прийшов недавно — приніс непрацюючий радіотелефон, гроші і пляшку горілки.
Продовжували випивати. Михайло одночасно ремонтував радіотелефон.
— Готово! Робота зроблена! — незабаром повідомив Михайло. — Йди, Семене, додому, перевіряй.
Після того, як Семен пішов, п’янички також почали «розповзатися»: Галина завалилася спати, Іван з Вірою теж пішли до відпочивальні. Компанію Михайлу складали лише Павло і Василь.
У цей момент пролунав дзвінок у двері, на порозі стояв жебрак Федір.
Знайомі вони були давно. Одного часу Федір жив у Галини, потім переїхав у якесь інше місце. Але він завжди повертався: приносив знайдені радіодеталі, різні речі, за що отримував їжу. З Михайлом у них не склалося одразу: той постійно принижував волоцюгу.
— Ну, пішли вип’ємо, коли вже приперся. — Впустив його Михайло. — Мабуть, щось приніс? Показуй.
— Ні, нічого нема, розвів руками Федір. — Просто так зайшов.
— Немає з тебе толку! — розізлився Михайло. — Ходиш тут, смердиш!
— Досить тобі гнати! — відмахнувся Федір. — Ліпше наливай!
Як тільки випили, конфлікт розгорівся сильніше. Сварка переросла у бійку. Василь з Павлом прийшли на допомогу господарю: щоб Федір не чинив опору, тримали його за руки і ноги.
— По пиці його, гада! По пиці!
На шум збіглася решта, також почали бити жебрака. Били довго і напористо.
Коли всі втомилися махати кулаками, Михайло схопив ніж і наніс два удари. Потім узяв до рук ломик. П’ять разів опускалася страшна зброя на голову нещасного.
Федір уже не рухався. Заливався кров’ю. Однак Михайлові цього було мало. Він наказав Галині:
— Давай-но і ти попрацюй! — чолов’яга передав їй ломик.
— А чого, давай! — жінка кілька разів гепнула жебрака залізякою по голові.
— Все, він готовий! — резюмував Василь. — Ну, і що з ним тепер робить-то?
— А давайте його розберемо, — просто сказав Михайло.
— Це як? — не зрозуміла Галина.
— Як, як?! — зикнув Михайло. — Несіть ніж!
Убитого роздягли. Сіли перекурити. Трохи відпочивши, Михайло розрізав живіт і звернувся до співмешканки:
— Сходи за відром.
— Навіщо?
— Нутрощі туди складатимеш.
Галина так і зробила: руками дістала кишки, поклала у помийне відро і, накривши їх шматкою, понесла викидати в контейнер для сміття. Коли повернулася, чоловіки радилися, що робити далі.
— А я ось що подумав… — роздивившись понівечене тіло, проказав Михайло. — Чого добру пропадати, його можна з’їсти. Давай, Іване з Вєркою до діла. Ріжте його на шматки. Давайте відра, миски.
На допомогу прийшла Галина, з кухонною сокиркою. Вона розбирала тушу, відрізала у трупа ноги, відділяла зі стегон частини м’яса.
Іван же без будь-яких вказівок взяв ножівку по металу і почав відпилювати руки, оскільки вони були розкинуті і заважали ходити по кімнаті.
Василь відрізав у трупа голову. Потім разом з Михайлом вони розрубали тіло на три частини. М’ясо, нирки і серце, акуратно розкладені по мисках, Михайло забрав на кухню і заходився готувати закуску.
Саме в цю мить подзвонили в двері.
Галина відчинила. На порозі стояв Семен.
— Телефон не працює, — повідомив чоловік. — Я його знову приніс.
Галина кивнула на кімнату:
— Пішли.
Проходячи коридором, Семен помітив на підлозі дивний предмет, загорнений у брезент. Семен сів на диван і став чекати на Михайла. Незабаром той приніс горілку і щойно підсмажений шматок м’яса. Спиртне Семен випив, але м’ясо чомусь викликало відразу. Їсти його відмовився. Семена не полишало чуття, що за його відсутність у квартирі трапилося щось недобре. У всіх кімнатах стояв дивний запах, повітря пронизане чимось липким, солодкуватим на смак. Семену стало не по собі. Він вирішив потихеньку дістатися коридору. Коли відчинив вхідні двері, мимоволі обернувся. На підлозі, в глибині кімнати, було якесь місиво із м’яса, схоже на тулуб без голови і рук.
Виючи од жаху, Семен чимдуж почухрав додому. Тільки дружина відчинила двері, несамовито закричав:
— Викликай міліцію!
— Яка тобі міліція? — здивувалася жінка. — Ти ледь на ногах стоїш!
— Ти навіть не уявляєш, що я бачив!..
— Пить треба менше, ось і не буде лізти в голову всяка дурня! — не стала слухати чоловіка. — Заспокойся і лягай спати!
Проте Семен тремтячою рукою набрав «102» і прокричав у трубку:
— Тут… Тут люди займаються людоїдством. Я можу показати квартиру! Я бачив, я все покажу!
Дільничний інспектор, котрий прибув на виклик, одразу визначив, що заявник п’яний: від нього тягло алкоголем. Однак досвід підказував: чоловік не просто п’яний, він наляканий до смерті. Перебував наче в шоковому стані і безперервно повторював:
— Ви можете мені не вірити, але я бачив голову…
— Чию голову?
— Ну, не собачу ж! Я бачив, як дівчина заносить над окровавленим тілом руку з ножем… Я чув, що говорили про людське м’ясо, а на плиті вони смажили… смажили…
— Що?
— М’ясо.
Вислухавши його плутану мову, дільничний інспектор викликав підмогу.
Під’їхало два авто. Працівники міліції пішли за вказаною адресою. Не дивлячись на пізній час, у вікнах квартири горіло світло.
— Ось вони — людоїди! — не міг заспокоїтися Семен. — Пірують!
Оперативники подзвонили в двері. Перед ними з’явилося неголене обличчя господаря.
— Що треба?
— Проводиться перевірка паспортного режиму, дозвольте ввійти.
У квартирі панував хаос. На підлозі валялися розкидані речі, відчувався стійкий запах свіжого м’яса.
Один із правоохоронців ніби пожартував:
— Свіжиною пахне!
Михайло зблід, але відказав:
— А я нічого не чую.
Дільничний інспектор оглянув кухню, але не знайшов жодного шматка м’яса. В мисках була картопля, а з-під одної — вилізли таргани. Міліціонер звернув увагу, що на фоні «гадючника», яким є дана квартира, були чисто вимиті плита і сковорідка, на підлозі були відсутні сліди піску і свіжого сміття.
І тут до квартири забіг Семен, усе почав перевертати догори дригом.
— Я хочу сам переконатися! А-а, обстановка була іншою. Ніби меблі переставлені, — нервово озирався він. — Хоча не знаю, може, мені це все здалося. Пробачте…
Працівникам міліції довелося піти. Вбивці полегшено зітхнули.
Після того, як забрався Семен зі своїм телефоном, вони повечеряли Федором. Потім вимили підлогу, плиту, посуд, частини трупа склали в сумки і поліетиленові пакети. Завантаживши все це у візок, відвезли до мосту і скинули в річку.
Проте через кілька тижнів у воді були виявлені частини розчленованого трупа. Дільничний інспектор пригадав про виклик і повідомив керівництву. Було порушено кримінальну справу, проведено розслідування. Ниточка знову привела до цієї квартири. Всі учасники злочину дали свідчення і до дрібниць розповіли про те, що сталося. Тепер вони в очікуванні суду.