КАЗИНО НА НАРАХ

У тюрмах і таборах гральні карти займають особливе місце. Такі давні забави, як «терць», «очко», «сєка», «рамс», «бура» і «стос», укоренилися в зонах ще на початку 30-х років минулого століття. Тоді і почали писатися закони карточної гри (не плутати з правилами гри). Карти стали вершителями зеківських доль: за одну ніч вони збагачували і розоряли, калічили і вбивали, робили «півнем» чи «парашником». Але в карти продовжували грати, бо були зобов’язані це робити. Кримінальний авторитет приходить до зека разом з карточним «фартом».
«Правила» злодійського братства зобов’язують законника знати всі азартні ігри аж до рулетки і блек-джека. Свою долю злодій у законі, котрий знаходиться на волі, міг випробувати на шалманах і катранах — притонах для азартних ігор (сьогодні до них приєдналося казино). Сьогоднішні авторитети не гребують традиційними табірними іграми, але вже можуть «дутися» і в покер, і в преферанс, і, навіть, у бридж.
Які ж закони табірної гри? Насамперед, грати потрібно на інтерес, інакше це «западло для барака». В «банк» ставлять гроші, тютюнові вироби, спиртне, предмети туалету і одяг. Грати на постіль і пайок у багатьох таборах забороняється: їх вважають недоторканим майном. Якщо авторитет дізнається, що хтось поставив на кон подушку, простирадла чи хліб, настає розправа: злодійські «бики» можуть відгамселити гравців, накласти штраф або тимчасово заборонити грати в карти. Однак трапляється, карточним азартом охоплена вся зона, і тоді на звичаї просто плюють.
Грати можна і в борг — «під відповідь». У цьому випадку обумовлюється строк,коли борг буде повернутий. Дурити партнера — собі ж на шкоду. В середині минулого століття з боржником поводилися круто — пускали по колу. Переможець, котрий не дочекався в призначений день грошей, цигарок чи «шмоток», виставляв це на посміх.
Дружки вирішували, що зробити з боржником. Зазвичай його били цілою групою. Відбиватися чи захищатися боржник не мав права: за це призначалася додаткова кара. Процес називався «розрахуватися червоним».
Штрафника-гравця били доти, доки його партнер не зупинить екзекуцію. Якщо програш був великий, жертву могли скалічити. Після «кола» борг списувався — боржник розрахувався. Зона ставила його в один ряд зі «стукачами» і «педерастами», а це ще гірше, ніж мордобій.
З часом екзекуції над боржниками змінювалися. В 60-х роках «заіграного» міг побити його партнер, не дочікуючись вердикту авторитетів. Мордобій проходив публічно, і боржник стійко терпів удари. Потім катування стало витонченішою: картковому гравцю силоміць наносили татуювання сороміцького змісту. Могли виколоти матюки чи намалювати козла з картами, підписавши: «Я граю, як козел». Були випадки, коли наколювали татуювання на лоб, щоку.
В подальшому мордобій усе частіше замінювався процесом менш хворобливим, але більш сороміцьким. За не повернений борг могли «опустити». Переможець мав право сам здійснювати статеве насилля, а міг і поскаржитися авторитетові. Той виряджав «сексуальних агресорів», котрі й «опускали» того, хто програв. Останній ставав «півнем» і перебирався до «півнячого кутка». «Опущеного» зека могли нагородити татуюванням пасивних гомосексуалістів: бджолами на сідницях або чортом, що роздягає жінку. Незабаром з’явилася наколка, яка вказувала, що зека «опустили» саме за карточні ігри: карточні масті на сідницях.
В останні роки масові покарання боржників втратили колишню популярність.
Особливою популярністю на зоні користується ігорна ставка для загальної потіхи. Наприклад, той, хто програв, сідає на верхні нари і цілу годину горлає якусь дурничку. Або всю ніч спить сидячи. Тут уже фантазії меж немає. В 30-ті роки на Соловках була в моді ставка «1000 тарганів»: той, що програв, повинен був зловити тисячу комах і представити їх «рахунковій комісії». Інколи полювання на тарганів затягувалося на тиждень, а то й довше.
Кожна карточна партія обкладається певним податком, котрий іде до злодійського «общака». Сума встановлюється «законниками» і для всіх ігор різна. При підрахунку зеки папером і олівцем не користуються: дефіцит, та й ризиковано. Очки «записують» сірниками, викладаючи їх у символічному порядку (скажімо, сірник у вздовж — п’ятдесят, впоперек — сто). При складних арифметичних діях гравці можуть найняти «рахівника» — зека, котрий буде додавати і віднімати, примножувати і ділити. Послуги «рахівника» платні. Раніше колода карт («біблія» чи «колотушки») виготовлялися вручну. З бібліотечної книжки виривалися листки, розрізалися на прямокутники і склеювалися між собою для міцності.
«Рубашка» карти затиралася: знищувався текст та інші пізнавальні знаки. З другого боку накладався трафарет і наносилася фарба. Трафаретом послуговував цупкий картон з вирізаними гострим лезом цифрами, фігурами і мастями. Карточне кліше особливо зберігали. Іноді на зоні мав місце палітурний цех, тоді колода майструвалася набагато швидше і мала елегантний вигляд. У казармах і камерах, за правило, запасалися кількома «колотушками» — для добровільної здачі контролеру, котрий часто заходив лише з однією фразою: «Карти здать!» Якщо зеки зображали подив і нерозуміння, наставав «шмон», і вони позбувалися всіх колод. Це ввійшло в традицію. Співпрацівники виправних трудових колоній вже не намагалися «застукати» гравців, а просто періодично вилучали «інструмент».
З розвитком карточної поліграфії кустарний промисел опинився не при справах. У зону почали надходити фабричні колоди на 52 карти, котрі годилися і для «очкариків» (гравців у «очко»), і для любителів «терця». Дістають «колотушки» на зону такими ж шляхами, як і «маляви», гроші і спиртне.