«ЙОГО ДІМ — ТЮРМА!»…

Петро Олексійович, заходячи до під’їзду, знову помітив Марину з тим поганцем. Вони сиділи на лавці дитячого майданчика. Той нікчема тримав в обіймах його дочку і цілував. Марина не пручалася, хихотіла.
Зціпивши зуби, Петро Олексійович, спересердя грюкнувши дверима, ступив на сходинки.
Коли повернулася дочка, він влаштував їй натруску.
— Марино! — гарячкувато почав батько. — Я бачив тебе з ним! Очевидно, наша попередня розмова була даремною. Я ж тебе попереджав. Я ж тебе…
— Тату! — не менш емоційно перервала батька дочка. — Але я Іллю кохаю!
— Кого??! — рявкнув Петро Олексійович і враз запнувся, наче злякався власного голосу. Відтак уже тихіше продовжив: — Дочко, адже він двічі чи тричі сидів. Ти розумієш, що це означає?
— Що?
— А те, що він кримінальник і його дім — тюрма!
— Тату, — ледь не заридала Марина, — але люди змінюються.
— Тільки не він! — батько знову підвищив голос. — Чуєш, такі не змінюються! Ніколи!
— Чому?!
— Бо я маю життєвий досвід. Не ти йому потрібна — мої гроші.
— Ти помиляєшся, тату.
— А може, навпаки? Я бачив його в колі таких, як він. Зі шльондрами!
— Не вірю!
— І дарма.
Дочка підбігла до вікна. Подивилась у нього, наче на когось чекала. Потім, повернувшись до батька лицем, холодно кинула:
— Досить уже про це. Мені вже двадцять. Не маленька. Сама знаю, що робити. Ти й матір усе життя вчив…
— Не чіпай матір! Царство їй Небесне, — пополотнів Петро Олексійович. — Я її ніколи не кривдив…
Однак перепалка між батьком і дочкою на цьому не скінчилася. Під кінець вони добряче посварилися.
А наступного дня, аби примиритися з Мариною, Петро Олексійович купив їй дорогого подарунка — золотий ланцюжок з кулоном її зодіакального знаку. Вважав, що такий крок примусить дочку все ж таки замислитися над учорашньою розмовою, зробити висновки і прийняти правильне рішення щодо Іллі.
А ще через кілька днів, повернувшись із чергового відрядження, Петро Олексійович застав доньку в ліжку з Іллею.
— Марина?.. — батькові аж дух перехопило, зблід, немов простирадло під коханцями.
— Ти? — дочка від несподіванки зіщулилася. Швидко закліпала очима. Пробелькотіла: — Ти… повернувся?
Петро Олексійович не відповів. Натомість крізь зуби процідив:
— Вийди! Геть з мого дому!!!
Це стосувалося Іллі.
Проте, молодик не поспішав виконувати наказ господаря оселі.
Петро Олексійович зрозумів причину. Відвернувся до шафи, щоб той одягнувся.
Коли Ілля виходив з кімнати, грізно попередив:
— Щоб я тебе тут бачив в останній раз!

— Привіт, Лисий!
— Ну, привіт!
— Ти мені треба.
— Що за кіпеш?
— Бізнесюка одного треба стопорнуть.
Лисий зляканим голосом гаркнув у слухавку:
— Ти що, Ілля, з катушок з’їхав? По телефону…
— Дуй до мене!
— «Дуть» не вийде. Тачка здохла.
— Блін… Тоді шевели поршнями!
— У мене на хаті кобилка одна.
— Відший її!
— Ілля… Зєва…
— Не бухти!..
Лисий до Іллі (знаного серед кримінального світу як Зєва), пригріб десь за хвилин тридцять-сорок. Ледь переступивши поріг, гарячково замахав руками:
— Ну ти, кореш, в натурі…
— Граблі опусти! — ошкірився кремезний Ілля. — Чи хочеш, щоб я на твоїй пиці лишив відбиток од цього кулака?
— Та йди ти… — враз охолов Лисий...
Свого часу Лисий також кілька років топтав зону, але знав, що Зєва на це не дуже зважає. Мабуть, через те, що мав неабиякий авторитет серед братви. Тому боявся цього бегемота з витрішкуватими очиськами, котрий не любить кидати слів на вітер. До того ж, був його боржником — якось брав кілька тисяч на купівлю авто. Та з поверненням грошей не виходило — у кишенях завжди вітер гуляв. Тож і доводилося виконувати декотрі забаганки Зєви.
Трохи помовчавши, Лисий з докором мовив:
— Такі базари по телефону зна…
— Проїхали! Зачини двері! — Зєва обірвав на півслові.
Лисий не втямив:
— Та ж, ніби…
— На ключ! Пішли на кухню, пивасик свіжий є. Ну й базар.
Розливши пиво по чашках і прикуривши цигарку, Ілля поцікавився в кореша його здоров’ям, чим той на даний час займається.
Лисий вирячився на Зєву, наче над його головою щойно німб побачив.
Ілля допитувався далі:
— Що там за кобилка в тебе була?
— Ти мене для цього кликав? — не виходячи з дива, поглядом у Зєву втупився Лисий.
— А ти вже забув? — знущально кинув Ілля.
— Не забув, — буркнув Лисий. — Що там за бізнесюк? Які в тебе до нього діла?
— Пахан моєї баби. Знаєш, скільки в нього бабла?
— Ну?
— Упливають мої гривашки.
— Твої?!
— Можуть бути мої!
— Це як? А-а, говорив. А якщо контора на хвіст сяде?
— Я все продумав. Тачка треба.
— Ну, моя ж… А твоя?
— Твоя і моя тут не катять. Лівак треба.
— Що надумав-то?
— Викрасти бізнесовця і — вальнути.
Лисий завагався. «Підписуватися на мокре» не хотів. Але й не наважувався про це сказати вслух. Та й спробуй відмовся, коли Зєва вже посвятив у свої плани! Пришиє, як зайвого свідка. Тож, вихід бачив один — погодитися на «мочилово».

Марина з Іллею познайомилася випадково. В одному із барів. Дівчата святкували день народження однієї із подруг.
За сусіднім же столиком сиділа компанія молодиків, серед яких був і Зєва, місцевий авторитет. Про це їй на вушко шепнула іменинниця. Маринину увагу не стільки привернув розкішний стіл, за яким сиділи молоді чоловіки, скільки верховодство Іллі над його приятелями. Він виглядав сильним, вольовим, симпатичним. Цим і привабив дівчину.
Він також помітив її погляди у свій бік. Запросив до танцю, чим неабияк здивував своїх корефанів, мовляв, «Зєва пішов у скачки!».
Саме того вечора і зав’язалося їхнє знайомство. Ілля навіть на своєму авто привіз Марину додому.
Дізнавшись, з ким зустрічається дочка, Петро Олексійович прийняв рішення: будь за яку ціну розірвати ці стосунки. Проте Марина і справді по вуха закохалася в колишнього «зека», не знаючи того, що Ілля обрав не її, а батькові гроші.
Вже кілька тижнів Зєва не заявлявся до квартири Петра Олексійовича. Але з Мариною потайки продовжував зустрічатися.

Вони спинили приватне таксі недалеко від переїзду.
— Куди вам, хлопці? — поцікавився сивочолий власник червоних «Жигулі».
Молоді чоловіки мовчки залізли до салону: Зєва — на переднє місце, Лисий — на заднє.
Водій перепитав:
— То куди вам?
Зєва, корчачи гримасу, посміхнувся:
— Ти їдь, батя, а ми тобі будемо показувать.
— Не поняв, — таксист машинально схопився за дверну ручку.
Однак Лисий боляче зчавив його за плече:
— Не рипайся! Їдь!
Сивочолий завів двигун. Рушив.
Виїхали за місто.
Власник авто покрадьки позиркував на незнайомців.
— Тепер куди?
— Прямо! До заправки.
— В мене пальне є.
— Роби, що тобі кажуть!
До віконця, аби розплатитися за бензин, водія супроводжував Лисий. Попередив:
— Без шуточок, дядя!
Таксист тільки важко зітхнув.
Заправилися. Рушили далі. Проте, проїхавши метрів сто, зупинилися.
— Вилазь! — наказав сивочолому Зєва. — Мобілку давай сюди!
Чоловік виконав наказ.
— Побіжиш у ментовку, — пригрозив Ілля, — знайдемо і… Ну сам знаєш.
Таксист смирно кивнув головою.
Дорогою Лисий дорікнув Зєві:
— Дарма ти його відпустив.
— А що треба було робить?! — нервово рявкнув Ілля. — Мочить, да?! Ти бачив, що він у штани напудив? Не здасть.
— Передчуття в мене погане.
Зєва промовчав. Лише тепер пошкодував, що відпустив таксиста. А це перший його промах. Потрібно було і справді його пришити і завести десь до лісу, в яму зарити. А потім туди ж доправити і того бізнесюка… Та що вже, повертатися пізно. Може, той дядя побоїться, все ж, заявляти. Принаймні перші кілька годин. А цього часу якраз вистачить, щоб здійснити задумане.
Та Зєва помилявся. Варто було від’їхати од сивочолого, як той одразу почимчикував на заправку. Подзвонив у міліцію.
В’їхавши до міста, Лисий, побілівши, вичавив:
— Зєва, нас, здається, ведуть.
Ілля подивився в бічне дзеркало. Позаду їхало міліцейське авто.
— Може, просто так, — з надією сказав Зєва, хоча почав нервувати. Піддав газу.
Та попереду, перед самим перехрестям, дорога була перекрита кількома вантажними автомобілями.
— Приїхали… — важко видихнув Зєва і зупинився.
Під сидінням правоохоронці знайшли кухонний ніж. Одразу ж виникла версія, що чоловіки викрали авто, щоб скоїти інший злочин.

Чутка про викрадення приватного таксі швидко облетіла місто. Дізнався про це і Петро Олексійович. Навіть стало відомо і про самих виконавців цієї оборудки.
Марина ходила, мов причумлена. На суд, котрий незабаром відбувся, не пішла. Та ні вона, ані Петро Олексійович, ніхто так і не дізналися головного: для якої мети Ілля і його приятель викрадали авто.