СПРАВА ЛІКАРІВ
- 345
- коментар(і)
- 29-01-2010 16:15
Днями до редакції газети «Звягель Інформ» зайшли працівниці Новоград-Волинської станції «швидкої допомоги» і попрохали, щоб хтось із журналістів прийшов на суд, який, начебто, має відбутися через кілька днів, і де розглядатиметься їхня справа.
На запитання «що, власне, трапилося», медики, поспішаючи на свою зміну, відповіли коротко: «Виконуючи свій службовий обов’язок, ми зазнали насильства з боку сина хворої»…
На той час мене в редакції не було. Тож, про цю новину дізнався по телефону від головного редактора газети, котрий і постановив розібратися в даній ситуації.
Щоб з’ясувати, що саме трапилося з медичними працівниками, я почимчикував до них на роботу, але довелося трохи зачекати, оскільки вони були на виїзді. А коли повернулися, повідали ось яку історію (з етичних міркувань імена в матеріалі змінені).
Ірина Петрівна, фельдшер: «Було це на початку листопада минулого року. Виклик із вулиці Войкова на станцію «швидкої допомоги» надійшов о-пів на одинадцяту. Прибувши на місце і обстеживши хвору похилого віку, я вирішила викликати додаткову бригаду, бо жінка перебувала у важкому стані, і її негайно потрібно було доправити до лікарні. Бригада прибула — лікар і ще один фельдшер. Ми попросили старшого сина, щоб допоміг носилки з його матір’ю віднести до машини, проте він відмовився, матюкався, говорив, що він не «носильщик».
Галина Олександрівна, лікар: «Здавалося, що він себе не контролював. Чи то був напідпитку, чи то під дією наркотику. Він нас трьох просто загнав у кімнату і не випускав звідти. Залишилися, практично, незахищеними. Знаєте, я вже давно працюю у «швидкій допомозі» і такого набачилася… Ми не хотіли того, що сталося, виносити на широкий загал, але хто нас захистить, як не самі ми? Минулого року на вулиці Володарського, приїхавши на виклик, нас також зустріли з матом-перематом. На Лянгуса нас також обматюкав алкоголік-психопат. Довелося викликати міліцію. І такі випадки, на жаль, не поодинокі».
Ірина Петрівна, фельдшер: «Коли, зрештою, він нас випустив із кімнати, я сказала, що зараз викличу міліцію. Син хворої зі злістю кинув: «Викликай! Виклич разом і носильщиків!». Ми не розуміли, чому до нас таке ставлення? Адже ми не давали ніякого приводу, що могло викликати на нашу адресу таку агресію. Коли я по мобільному почала набирати номер, син хворої підскочив до мене і хотів вихватити телефон. Та, вибивши його з рук, просто вдарив мене по обличчю».
Галина Олександрівна, лікар: «Мене також штовхнув, і я шиєю вдарилася об стінку. У мене потім стався гіпертонічний криз».
Ірина Петрівна, фельдшер: «Міліцію ми таки викликали, але її не чекали, бо хвору негайно потрібно було везти до лікарні. Пізніше ми дізналися, що правоохоронці приїжджали, проте старшого сина вдома не застали. Він кудись зник».
Ось у таку кепську історію потрапили працівниці Новоград-Волинської станції «швидкої допомоги». Після декотрих вагань, зваживши всі за і проти, лише Ірина Петрівна наважилася подати позов до суду. А відбувся він 13 січня цього року. Тож, переповімо декотрі його моменти.
Судове засідання розпочалося близько одинадцятої години. Суддя зачитав підсудному Валентинові його права та обов’язки. А затим повідомив про позов, котрий потерпіла подала на матеріальну і моральну шкоду.
Проте, ознайомившись із документами, Валентин моральної шкоди не визнав.
— А чого я повинен ще моральну шкоду платити?! — здивовано спитав підсудний, а відтак додав: — Матеріальну, за лікування, зрозуміло, треба заплатити. А ту — ні.
Потім представник прокуратури зачитала обвинувачувальний лист. Назвала статтю, за якою судитимуть Валентина.
А той і не заперечував, визнав себе винним.
Далі, за процедурою, перейшли до дослідження доказів.
Слово надали підсудному.
— Мене розбудив молодший брат, — нервово мнучи пальці, почав Валентин. — Сказав, що з матір’ю погано. Коли я прийшов, то застав уже одну працівницю зі «швидкої». Вона одразу почала: «А ви знали, що в матері це не перший раз?». Мене це обурило, і я пішов курить. Але знову подзвонив брат, сказав, що приїхала ще одна бригада. Почали збиратися. Одна з лікарів каже: «Ось мамі погано. Її треба класти до лікарні, але для цього потрібні гроші». Кажу: «Щось придумаємо». І стою собі, дивлюся, що там, а вона: «Ну треба щось робити!». Мене це так обурило! А тут ще: «Давай, неси носилки!». А це, знаєте, така інтонація… Просто, провокація! Ну, я і кинув щось грубе. Потерпілу не бив. Хотів тільки вибити з її рук трубку.
Слово взяла представник прокуратури:
— Але на попередніх показаннях ви нічого не говорили про те, що лікарі поводилися з вами грубо.
Валентин замислено схилив набік голову.
— Ну, так… Може, щось не так казав.
— То хтось із працівників медичної допомоги висловлювався на вашу адресу грубо?
— Так, було! Такі, як: «Іди сюди»! «Стій там!»…
— А потерпіла говорила вам щось грубе?
— Вона — ні.
— Вам казали, що матір негайно потрібно везти до лікарні?
— Казали.
— Ви були проти цього?
— Та не був я проти!
— А як ви поясните свою поведінку?
— Не знаю… Та вони самі мене провокували.
— Як саме?
— Я вже говорив: «Стій там…»
— Того дня ви вживали спиртні напої?
— Не вживав.
— Мати зараз де знаходиться?
— Вона… померла. На третій день після того випадку.
Відтак до слова запросили потерпілу.
— Насамперед, — сказала Ірина Петрівна, — я співчуваю підсудному щодо втрати матері. Проте, він багато чого говорить не так, багато чого замовчує. Вдає із себе пухнастого і м’якенького.
— Того дня, — спитав суддя, — виконуючи свій професійний обов’язок, вам були нанесені тілесні ушкодження?
— Так.
Представник прокуратури:
— Ви підсудному говорили щось грубе?
— Цього не було. Лікар, котра прибула з другою бригадою, сказала, що хвору потрібно вести до лікарні. Але підсудний чомусь не давав цього зробити. Висловлював нецензурні слова. Закрив нас у кімнаті.
— Він був у стані алкогольного сп’яніння?
— Важко сказати. Запаху не чули. Але він, наче сказився!
— Ви вимагаєте підсудному суворого покарання?
Ірина Петрівна важко зітхнула. Трохи помовчала. Відтак сказала:
— Ну, покарати потрібно.
— Але, — зауважив суддя, — це порушення серйозне. За цією статтею можуть і позбавити волі.
— Я не наполягаю на суворому покаранні, позбавляти його волі, — мовила потерпіла. — Проте, покарати потрібно. Адже я виконувала свій професійний обов’язок. Разом з тим, я ще й жінка!
Затим Ірина Петрівна проявила поблажливість до підсудного і вп’ятеро зменшила суму на моральну шкоду.
Валентин погодився з такими змінами, тому судове засідання далі вирішили розглядати у спрощеному порядку — без допиту свідків. Однак останні (з дозволу судді) залишилися в залі.
Тоді суддя перейшов до перегляду документів по даній справі.
Потім було останнє слово підсудного.
— Я щиро шкодую, що так сталося, — сказав Валентин. — Каюся і обіцяю, що такого більше не повториться.
Представник прокуратури наголосила, що підсудний має понести покарання, згідно з чинним законодавством — за ч. 1 ст. 296 КК України. Адже, нехтуючи моральні правила, ним було нанесене тілесне ушкодження працівниці «швидкої допомоги» при виконанні нею професійних обов’язків. Однак така поведінка була викликана підсудним сильним хвилюванням, причиною чого була тяжко хвора мати.
Враховуючи також щире каяття і невимогливість потерпілої до підсудного, остаточне рішення суду було таким: 1 рік і 6 місяців умовно. Разом з тим на користь потерпілої стягнути із засудженого 2 тисячі гривень матеріальної шкоди і 2 — моральної.
Те, що напади на працівників «швидкої допомоги» мають місце в нашій країні, — сумнівів не викликає. Повідомлення про це можна знайти як у періодиці, так і на інтернет-сторінках. Акти насилля щодо медичних працівників, котрі поспішають за будь-якої погоди на допомогу, ганебні. Без сумніву.
Але ці випадки трапляються через те, що сьогодні ця служба має чимало проблем, це — існуюча законодавча та нормативні бази, які не відповідають сучасним вимогам та умовам, і обслуговування, яке дедалі стає важчим, оскільки доводиться обслуговувати все більше хронічних хворих, що ніяк не узгоджується із завданням служби, і т. д. і т. п. І це проблема не одного відомства. Однак не будемо зараз вдаватися до аналізу даного питання, бо воно потребує більш глибокого дослідження, і про що, гадаємо, найближчим часом спробуємо розповісти нашим читачам.
На запитання «що, власне, трапилося», медики, поспішаючи на свою зміну, відповіли коротко: «Виконуючи свій службовий обов’язок, ми зазнали насильства з боку сина хворої»…
На той час мене в редакції не було. Тож, про цю новину дізнався по телефону від головного редактора газети, котрий і постановив розібратися в даній ситуації.
Щоб з’ясувати, що саме трапилося з медичними працівниками, я почимчикував до них на роботу, але довелося трохи зачекати, оскільки вони були на виїзді. А коли повернулися, повідали ось яку історію (з етичних міркувань імена в матеріалі змінені).
Ірина Петрівна, фельдшер: «Було це на початку листопада минулого року. Виклик із вулиці Войкова на станцію «швидкої допомоги» надійшов о-пів на одинадцяту. Прибувши на місце і обстеживши хвору похилого віку, я вирішила викликати додаткову бригаду, бо жінка перебувала у важкому стані, і її негайно потрібно було доправити до лікарні. Бригада прибула — лікар і ще один фельдшер. Ми попросили старшого сина, щоб допоміг носилки з його матір’ю віднести до машини, проте він відмовився, матюкався, говорив, що він не «носильщик».
Галина Олександрівна, лікар: «Здавалося, що він себе не контролював. Чи то був напідпитку, чи то під дією наркотику. Він нас трьох просто загнав у кімнату і не випускав звідти. Залишилися, практично, незахищеними. Знаєте, я вже давно працюю у «швидкій допомозі» і такого набачилася… Ми не хотіли того, що сталося, виносити на широкий загал, але хто нас захистить, як не самі ми? Минулого року на вулиці Володарського, приїхавши на виклик, нас також зустріли з матом-перематом. На Лянгуса нас також обматюкав алкоголік-психопат. Довелося викликати міліцію. І такі випадки, на жаль, не поодинокі».
Ірина Петрівна, фельдшер: «Коли, зрештою, він нас випустив із кімнати, я сказала, що зараз викличу міліцію. Син хворої зі злістю кинув: «Викликай! Виклич разом і носильщиків!». Ми не розуміли, чому до нас таке ставлення? Адже ми не давали ніякого приводу, що могло викликати на нашу адресу таку агресію. Коли я по мобільному почала набирати номер, син хворої підскочив до мене і хотів вихватити телефон. Та, вибивши його з рук, просто вдарив мене по обличчю».
Галина Олександрівна, лікар: «Мене також штовхнув, і я шиєю вдарилася об стінку. У мене потім стався гіпертонічний криз».
Ірина Петрівна, фельдшер: «Міліцію ми таки викликали, але її не чекали, бо хвору негайно потрібно було везти до лікарні. Пізніше ми дізналися, що правоохоронці приїжджали, проте старшого сина вдома не застали. Він кудись зник».
* * *
Ось у таку кепську історію потрапили працівниці Новоград-Волинської станції «швидкої допомоги». Після декотрих вагань, зваживши всі за і проти, лише Ірина Петрівна наважилася подати позов до суду. А відбувся він 13 січня цього року. Тож, переповімо декотрі його моменти.
* * *
Судове засідання розпочалося близько одинадцятої години. Суддя зачитав підсудному Валентинові його права та обов’язки. А затим повідомив про позов, котрий потерпіла подала на матеріальну і моральну шкоду.
Проте, ознайомившись із документами, Валентин моральної шкоди не визнав.
— А чого я повинен ще моральну шкоду платити?! — здивовано спитав підсудний, а відтак додав: — Матеріальну, за лікування, зрозуміло, треба заплатити. А ту — ні.
Потім представник прокуратури зачитала обвинувачувальний лист. Назвала статтю, за якою судитимуть Валентина.
А той і не заперечував, визнав себе винним.
Далі, за процедурою, перейшли до дослідження доказів.
Слово надали підсудному.
— Мене розбудив молодший брат, — нервово мнучи пальці, почав Валентин. — Сказав, що з матір’ю погано. Коли я прийшов, то застав уже одну працівницю зі «швидкої». Вона одразу почала: «А ви знали, що в матері це не перший раз?». Мене це обурило, і я пішов курить. Але знову подзвонив брат, сказав, що приїхала ще одна бригада. Почали збиратися. Одна з лікарів каже: «Ось мамі погано. Її треба класти до лікарні, але для цього потрібні гроші». Кажу: «Щось придумаємо». І стою собі, дивлюся, що там, а вона: «Ну треба щось робити!». Мене це так обурило! А тут ще: «Давай, неси носилки!». А це, знаєте, така інтонація… Просто, провокація! Ну, я і кинув щось грубе. Потерпілу не бив. Хотів тільки вибити з її рук трубку.
Слово взяла представник прокуратури:
— Але на попередніх показаннях ви нічого не говорили про те, що лікарі поводилися з вами грубо.
Валентин замислено схилив набік голову.
— Ну, так… Може, щось не так казав.
— То хтось із працівників медичної допомоги висловлювався на вашу адресу грубо?
— Так, було! Такі, як: «Іди сюди»! «Стій там!»…
— А потерпіла говорила вам щось грубе?
— Вона — ні.
— Вам казали, що матір негайно потрібно везти до лікарні?
— Казали.
— Ви були проти цього?
— Та не був я проти!
— А як ви поясните свою поведінку?
— Не знаю… Та вони самі мене провокували.
— Як саме?
— Я вже говорив: «Стій там…»
— Того дня ви вживали спиртні напої?
— Не вживав.
— Мати зараз де знаходиться?
— Вона… померла. На третій день після того випадку.
Відтак до слова запросили потерпілу.
— Насамперед, — сказала Ірина Петрівна, — я співчуваю підсудному щодо втрати матері. Проте, він багато чого говорить не так, багато чого замовчує. Вдає із себе пухнастого і м’якенького.
— Того дня, — спитав суддя, — виконуючи свій професійний обов’язок, вам були нанесені тілесні ушкодження?
— Так.
Представник прокуратури:
— Ви підсудному говорили щось грубе?
— Цього не було. Лікар, котра прибула з другою бригадою, сказала, що хвору потрібно вести до лікарні. Але підсудний чомусь не давав цього зробити. Висловлював нецензурні слова. Закрив нас у кімнаті.
— Він був у стані алкогольного сп’яніння?
— Важко сказати. Запаху не чули. Але він, наче сказився!
— Ви вимагаєте підсудному суворого покарання?
Ірина Петрівна важко зітхнула. Трохи помовчала. Відтак сказала:
— Ну, покарати потрібно.
— Але, — зауважив суддя, — це порушення серйозне. За цією статтею можуть і позбавити волі.
— Я не наполягаю на суворому покаранні, позбавляти його волі, — мовила потерпіла. — Проте, покарати потрібно. Адже я виконувала свій професійний обов’язок. Разом з тим, я ще й жінка!
Затим Ірина Петрівна проявила поблажливість до підсудного і вп’ятеро зменшила суму на моральну шкоду.
Валентин погодився з такими змінами, тому судове засідання далі вирішили розглядати у спрощеному порядку — без допиту свідків. Однак останні (з дозволу судді) залишилися в залі.
Тоді суддя перейшов до перегляду документів по даній справі.
Потім було останнє слово підсудного.
— Я щиро шкодую, що так сталося, — сказав Валентин. — Каюся і обіцяю, що такого більше не повториться.
Представник прокуратури наголосила, що підсудний має понести покарання, згідно з чинним законодавством — за ч. 1 ст. 296 КК України. Адже, нехтуючи моральні правила, ним було нанесене тілесне ушкодження працівниці «швидкої допомоги» при виконанні нею професійних обов’язків. Однак така поведінка була викликана підсудним сильним хвилюванням, причиною чого була тяжко хвора мати.
Враховуючи також щире каяття і невимогливість потерпілої до підсудного, остаточне рішення суду було таким: 1 рік і 6 місяців умовно. Разом з тим на користь потерпілої стягнути із засудженого 2 тисячі гривень матеріальної шкоди і 2 — моральної.
* * *
Те, що напади на працівників «швидкої допомоги» мають місце в нашій країні, — сумнівів не викликає. Повідомлення про це можна знайти як у періодиці, так і на інтернет-сторінках. Акти насилля щодо медичних працівників, котрі поспішають за будь-якої погоди на допомогу, ганебні. Без сумніву.
Але ці випадки трапляються через те, що сьогодні ця служба має чимало проблем, це — існуюча законодавча та нормативні бази, які не відповідають сучасним вимогам та умовам, і обслуговування, яке дедалі стає важчим, оскільки доводиться обслуговувати все більше хронічних хворих, що ніяк не узгоджується із завданням служби, і т. д. і т. п. І це проблема не одного відомства. Однак не будемо зараз вдаватися до аналізу даного питання, бо воно потребує більш глибокого дослідження, і про що, гадаємо, найближчим часом спробуємо розповісти нашим читачам.
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні