ВАЛЕРІЙ ЗАЛУЖНИЙ: «НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ БУВ КОЛИСКОЮ МРІЙ І ПРАГНЕНЬ, ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ ДАВ МОЖЛИВІСТЬ ВТІЛИТИ ЇХ У ЖИТТЯ…»
- Армія
- 5365
- коментар(і)
- 05-02-2010 23:11
Справжнього офіцера бачиш за версту. Можливо, навіть не так бачиш, як відчуваєш. Постава, манера триматися, сконцентрованість, лаконічність у висловлюваннях — за цими ознаками військового впізнати нескладно. Служба накладає відбиток на все життя, формує характер, частково програмує майбутнє. Адже офіцер — це не лише воїнський чин, армія — не тільки озброєна сила, а й школа виховання людини, підготовка її до життя громадського. Та й суть життєвого призначення офіцера визначена чітко: душу — Богу, серце — дамі, життя — Вітчизні, честь — нікому. Такого принципу дотримується й підполковник Валерій Залужний — командир 51-ої Волинської окремої механізованої бригади, начальник Володимир-Волинського військового гарнізону. До речі, Валерій Федорович — наймолодший за віком комбриг у Збройних силах України.
Народився Валерій Федорович 8 липня 1973 року в Новограді-Волинському, в родині робітників. Хист до військової справи з’явився у нього ще в ранньому дитинстві: майже на всіх світлинах того часу в хлопчика стройова стійка, в руках — обов’язково іграшковий автомат або пістолет, напрочуд серйозне та зосереджене, як для дитини, обличчя. У 1989 році Валерій закінчив міську школу № 9, вступив до Новоград-Волинського машинобудівного технікуму, який закінчив у 1993 році з відзнакою. Мав чудові перспективи продовжити навчання в Київському політехнічному інституті за обраною спеціальністю, отримати хорошу роботу. Однак Валерій вирішує пов’язати свою долю з армією: вступає на загальновійськовий факультет Одеського вищого об’єднаного командного училища. Рішення юнака повністю підтримує Клавдія Василівна — мама, перший друг і порадник. А от дідусь Валерія до його вибору поставився скептично: чомусь був переконаний, що онук мусить мати цивільний фах. Утім, Валерій чинить по-своєму, і, як бачиться, не помиляється. У 1997 році він із відзнакою завершує навчання в училищі, після чого проходить усі щаблі військової служби: командир взводу, командир навчального взводу, командир бойового взводу, командир навчальної роти, командир роти курсантів, командир батальйону. Однак, кажуть, офіцер, який після училища припиняє вчитися, не може називатися справжнім офіцером. Тому в 2005 році Валерій Федорович вступає до Національної академії оборони України, у 2007 році закінчує навчання там із золотою медаллю, його призначають на посаду начальника штабу — першого заступника командира славнозвісної 24-ї Залізної механізованої бригади у Яворові Львівської області. На цій посаді Валерій Федорович успішно проходив службу впродовж двох із половиною років. Рішенням начальника Генерального штабу Збройних сил України 13 жовтня 2009 року його призначають командиром 51-ї Волинської окремої механізованої бригади, де він проходить службу нині.
Натхнений прикладом Валерія Федоровича, шлях військового обирає для себе і його молодший брат Артур. Закінчивши військовий ліцей, а згодом і факультет розвідки Львівського інституту сухопутних військ, нині він є командиром взводу розвідувального батальйону 8-го армійського корпусу в рідному Новограді-Волинському. Тож Клавдія Василівна, виростивши з дітей достойних людей, нині має більш ніж достатньо приводів пишатися своїми дорослими синами, яких усіляко підтримує, оберігає своєю щирою материнською молитвою на їхніх нелегких військових шляхах.
— На жаль, із мамою, найріднішою людиною, бачуся нечасто, про що страшенно шкодую. Втішаюся лише тим, що поряд із нею брат — надійна підтримка й опора. Буває, їдучи на чергову нараду до Києва повз Новоград-Волинський, відчуваю, як стискається серце від того, що не маю можливості побачитися з рідними. А що вдієш? Служба… Не вдалося зберегти тісні стосунки й з однокласниками, хоча, напевно, варто було б, — розмірковує Валерій Федорович. — А якщо чесно, то в юності мені чомусь хотілося поїхати з Новоград-Волинського: напевно, давалася взнаки мандрівна натура. Лише з роками я зрозумів, що означає в житті кожної людини місто, в якому проходить дитинство та юність. Змінивши сьоме місце служби, я ще більше почав цінувати землю, де народився та виріс, Новоград-Волинський — назавжди в моєму серці… Втім, дав про себе знати і кочовий спосіб життя військовослужбовця: люблю Одесу, де служив тривалий час, подобаються Київ, Чорноморськ, Десна. До вподоби мені припав і Володимир-Волинський з його особливою, позитивною аурою: так добре, як тут, я почуваюся хіба що в рідному Новограді-Волинському. Недарма ж у цих міст подібні назви.
— Валерію Федоровичу, чи важко було облаштуватися на новому місці служби?
— Важко було, коли після закінчення училища молодим лейтенантом прибув на місце служби з однією валізою, — посміхається Валерій Федорович. — Напевно, всі, хто вчився у військовому училищі, знають: найбільш потрібні речі на новому місці служби — будильник і праска. В подальшому ж, як правило, з облаштуванням проблем не виникало, не мав їх і у Володимирі-Волинському.
Нове покоління українських офіцерів живе в складних умовах реформації суспільства та зміни моральних пріоритетів, але не духовних цінностей. Справа служіння Вітчизні не піддається віянням політики, вона завжди вимагає граничної чіткості та ясності щодо виконання обов’язку захисника свого народу. Офіцер, сповнений почуттям обов’язку, незважаючи ні на що, служить людям і робить свою справу з честю — як і належить справжньому офіцеру.
— Моєму становленню як офіцера і як людини великою мірою сприяли прочитані мною твори Олександра Івановича Купріна. Крім того, я завжди цікавився військовою історією, щиро пишаюся історією Радянської Армії, на принципах діяльності якої був вихований. Намагаюся їх дотримуватися в своїй роботі: в людях, зокрема військовослужбовцях, ціную чесність і порядність, передусім — порядність. Адже військовослужбовцем бути нелегко хоча б тому, що твоя доля не залежить від тебе самого. Приміром, 1000-1500 твоїх підлеглих можуть в один момент докорінно змінити твою долю. А тому людям, з якими служиш, хочеться довіряти, відповідно, прагнеш, аби вони довіряли тобі. Відтак, порядність і чесність — риси, якими неодмінно повинен володіти військовослужбовець, тим паче — офіцер.
За 17 років військової служби я навчився досить непогано розбиратися в людях. Тому, прийнявши на себе командування 51-ю окремою механізованою бригадою та військовим гарнізоном, відразу зрозумів, як із кожним із підлеглих мені служитиметься. Процес притирки, як правило, у військових проходить швидко: через певний час після того, як я приступив до виконання своїх обов’язків, усе стало на свої місця. Гадаю, підлеглі, з якими ми служимо разом 24 години на добу, сприймають мене належним чином, як і я їх. Звичайно, кожна професія має свою специфіку та свої нюанси. Зважаючи на те, що колектив великий (а якщо взяти до уваги гарнізон — то ще більший), вистачає їх і в нас. Але все це — справи житейські, які, за великим рахунком, на службу впливати не повинні.
Військо — це великий колектив співвітчизників, які обрали своєю професією мужність в ім’я свого народу. А найважче для кожного з них, напевно, навчитися підкорятися, не втрачаючи при цьому гідності та честі. Ще більш непросто — вміти командувати без принижень та образ, зберігши при цьому духовну силу кожного воїна. Відтак, роль командира мудрого, виваженого та рішучого — неоціненна. Командувати — означає планувати. Добре командувати — самому цей план виконувати.
— В армії за визначенням панує єдиноначальність, — ділиться секретами служби Валерій Федорович. — Командир може бути яким завгодно: подобатися підлеглим чи ні, приймати як правильне, так і невірне, на їхню думку, рішення. Але його наказ має бути для них законом, виконання поставлених командиром вимог — першочерговим завданням для особового складу. А вже потім, як зазначено у військовому статуті, підлеглому дається право обговорити виконане, порозмірковувати: чи правильно він учинив, чи вірно виконав поставлену перед ним задачу. Я притримуюся, можливо, дещо авторитарного принципу керівництва, але завжди чітко розмежовую службові й особисті стосунки. На першому місці для мене завжди людина: офіцер, сержант, солдат. Ніколи не переступав і не переступлю через підлеглого та його гідність.
— Валерію Федоровичу, з якими проблемами стикнулися, прийнявши командування Володимир-Волинським військовим гарнізоном?
— Проблеми Володимир-Волинського військового гарнізону — це проблеми Збройних сил України загалом. Армії зараз дуже нелегко, вона певною мірою покинута напризволяще: виживаємо за рахунок того, що в когось щось просимо, з кимось домовляємося, одним словом — викручуємося, як можемо. А так, безперечно, бути не повинно. Та, як би там не було, проводимо масштабну роботу: війська займаються бойовою підготовкою, танки та БМП стріляють, солдати на своєму місці — не пиячать, не гуляють, не втікають зі служби, не сидять без діла в казармах, а займаються військовою справою. Незважаючи на дуже складні умови, в яких нині перебуває українська армія, ми не піднімаємо руки догори й не кажемо: «Вибачайте, в нас немає найнеобхіднішого, ми нічого робити не будемо…». Несемо службу, працюємо на результат, адже успіху досягає той, хто здатний діяти за будь-яких умов. А от виконавши поставлені перед нами завдання, нерідко замислюємося над тим, чому українська армія знаходиться в такому становищі.
Та хай там як, а я вірю в те, що українські Збройні сили будуть… Можливо, дещо зміниться їхня форма, але не суть… Адже за нами стоїть славна багатовікова історія, ми є незмінним атрибутом держави. Ми — гідна нація, мусимо мати гідну державу з достойною системою медицини, освіти і, звичайно ж, армією. А зробити її такою — в наших силах: треба просто працювати. Основною ж складовою успішного функціонування української армії є офіцери. Вони, я впевнений, служитимуть до кращих часів, коли зможуть передати молодому поколінню свої звання, вміння та навики. Так, офіцери 51-ї ОМБр багато працюють: сьогодні, приміром, готуються до занять, які проводитимуть завтра (18 предметів, по 6-10 годин занять щодня), готують плани, конспекти, матеріальну базу. Командир роти вільного часу практично не має, командиру батальйону тут пощастило трішки більше, командиру бригади — ще трішки більше, — посміхається Валерій Федорович. — Взагалі, офіцери виконують в організмі армії, так би мовити, роль серця: підтримують її боєздатність, перебудовують, розвивають, якщо виникає потреба, її сильні та не дуже сторони, готують собі наступників. Усе це — заради процвітання Збройних сил України.
Що ж до питання контрактної армії, то скажу, що самому командиру частини впоратися з ним дуже непросто. Так, для військовослужбовців-контрактників я можу організувати нормований робочий день, поставити перед ними конкретні цілі, однак я не можу дати їм гідну заробітну плату, соціальні гарантії, забезпечити житлом: це має зробити держава. Якщо ж вона не спроможна на це, то, напевно, варто працювати з солдатами строкової служби: вони завжди ситі, належним чином одягнені, сплять у теплі, справно відвідують заняття. За кожного солдата-строковика я несу відповідальність перед його батьками, зобов’язуюся повернути його додому живим-здоровим і в хорошій фізичній формі. Втім, якщо з боку держави будуть виконані всі необхідні умови із забезпечення служби контрактників — із задоволенням з ними працюватимемо.
— Служба службою, але ж, Валерію Федоровичу, погодьтеся, мають бути і вихідні. Як проводите вільний час?
— У мене ще з піонерських часів залишилася пристрасть до подорожей, як правило, піших: одягаю спортивний костюм і йду знайомитися з містом. Щонеділі квартал за кварталом вивчав Володимир-Волинський: побачив тут, напевно, вже все, варте уваги, а подивитися таки є на що… Розібрався з вулицями міста, зараз непогано в ньому орієнтуюся, так би мовити, склав для себе повну картину Володимира-Волинського, дуже, мушу сказати, позитивну.
Готовність офіцерів до самопожертви в ім’я служіння Батьківщині завжди цінувалося вище за інші види державної діяльності, викликало пошану до них серед усіх верств суспільства. І якщо для когось це звучить помпезно, то для військових — сухо, суворо й беззастережно, як наказ. Нехай так і залишається…
Народився Валерій Федорович 8 липня 1973 року в Новограді-Волинському, в родині робітників. Хист до військової справи з’явився у нього ще в ранньому дитинстві: майже на всіх світлинах того часу в хлопчика стройова стійка, в руках — обов’язково іграшковий автомат або пістолет, напрочуд серйозне та зосереджене, як для дитини, обличчя. У 1989 році Валерій закінчив міську школу № 9, вступив до Новоград-Волинського машинобудівного технікуму, який закінчив у 1993 році з відзнакою. Мав чудові перспективи продовжити навчання в Київському політехнічному інституті за обраною спеціальністю, отримати хорошу роботу. Однак Валерій вирішує пов’язати свою долю з армією: вступає на загальновійськовий факультет Одеського вищого об’єднаного командного училища. Рішення юнака повністю підтримує Клавдія Василівна — мама, перший друг і порадник. А от дідусь Валерія до його вибору поставився скептично: чомусь був переконаний, що онук мусить мати цивільний фах. Утім, Валерій чинить по-своєму, і, як бачиться, не помиляється. У 1997 році він із відзнакою завершує навчання в училищі, після чого проходить усі щаблі військової служби: командир взводу, командир навчального взводу, командир бойового взводу, командир навчальної роти, командир роти курсантів, командир батальйону. Однак, кажуть, офіцер, який після училища припиняє вчитися, не може називатися справжнім офіцером. Тому в 2005 році Валерій Федорович вступає до Національної академії оборони України, у 2007 році закінчує навчання там із золотою медаллю, його призначають на посаду начальника штабу — першого заступника командира славнозвісної 24-ї Залізної механізованої бригади у Яворові Львівської області. На цій посаді Валерій Федорович успішно проходив службу впродовж двох із половиною років. Рішенням начальника Генерального штабу Збройних сил України 13 жовтня 2009 року його призначають командиром 51-ї Волинської окремої механізованої бригади, де він проходить службу нині.
Натхнений прикладом Валерія Федоровича, шлях військового обирає для себе і його молодший брат Артур. Закінчивши військовий ліцей, а згодом і факультет розвідки Львівського інституту сухопутних військ, нині він є командиром взводу розвідувального батальйону 8-го армійського корпусу в рідному Новограді-Волинському. Тож Клавдія Василівна, виростивши з дітей достойних людей, нині має більш ніж достатньо приводів пишатися своїми дорослими синами, яких усіляко підтримує, оберігає своєю щирою материнською молитвою на їхніх нелегких військових шляхах.
— На жаль, із мамою, найріднішою людиною, бачуся нечасто, про що страшенно шкодую. Втішаюся лише тим, що поряд із нею брат — надійна підтримка й опора. Буває, їдучи на чергову нараду до Києва повз Новоград-Волинський, відчуваю, як стискається серце від того, що не маю можливості побачитися з рідними. А що вдієш? Служба… Не вдалося зберегти тісні стосунки й з однокласниками, хоча, напевно, варто було б, — розмірковує Валерій Федорович. — А якщо чесно, то в юності мені чомусь хотілося поїхати з Новоград-Волинського: напевно, давалася взнаки мандрівна натура. Лише з роками я зрозумів, що означає в житті кожної людини місто, в якому проходить дитинство та юність. Змінивши сьоме місце служби, я ще більше почав цінувати землю, де народився та виріс, Новоград-Волинський — назавжди в моєму серці… Втім, дав про себе знати і кочовий спосіб життя військовослужбовця: люблю Одесу, де служив тривалий час, подобаються Київ, Чорноморськ, Десна. До вподоби мені припав і Володимир-Волинський з його особливою, позитивною аурою: так добре, як тут, я почуваюся хіба що в рідному Новограді-Волинському. Недарма ж у цих міст подібні назви.
— Валерію Федоровичу, чи важко було облаштуватися на новому місці служби?
— Важко було, коли після закінчення училища молодим лейтенантом прибув на місце служби з однією валізою, — посміхається Валерій Федорович. — Напевно, всі, хто вчився у військовому училищі, знають: найбільш потрібні речі на новому місці служби — будильник і праска. В подальшому ж, як правило, з облаштуванням проблем не виникало, не мав їх і у Володимирі-Волинському.
Нове покоління українських офіцерів живе в складних умовах реформації суспільства та зміни моральних пріоритетів, але не духовних цінностей. Справа служіння Вітчизні не піддається віянням політики, вона завжди вимагає граничної чіткості та ясності щодо виконання обов’язку захисника свого народу. Офіцер, сповнений почуттям обов’язку, незважаючи ні на що, служить людям і робить свою справу з честю — як і належить справжньому офіцеру.
— Моєму становленню як офіцера і як людини великою мірою сприяли прочитані мною твори Олександра Івановича Купріна. Крім того, я завжди цікавився військовою історією, щиро пишаюся історією Радянської Армії, на принципах діяльності якої був вихований. Намагаюся їх дотримуватися в своїй роботі: в людях, зокрема військовослужбовцях, ціную чесність і порядність, передусім — порядність. Адже військовослужбовцем бути нелегко хоча б тому, що твоя доля не залежить від тебе самого. Приміром, 1000-1500 твоїх підлеглих можуть в один момент докорінно змінити твою долю. А тому людям, з якими служиш, хочеться довіряти, відповідно, прагнеш, аби вони довіряли тобі. Відтак, порядність і чесність — риси, якими неодмінно повинен володіти військовослужбовець, тим паче — офіцер.
За 17 років військової служби я навчився досить непогано розбиратися в людях. Тому, прийнявши на себе командування 51-ю окремою механізованою бригадою та військовим гарнізоном, відразу зрозумів, як із кожним із підлеглих мені служитиметься. Процес притирки, як правило, у військових проходить швидко: через певний час після того, як я приступив до виконання своїх обов’язків, усе стало на свої місця. Гадаю, підлеглі, з якими ми служимо разом 24 години на добу, сприймають мене належним чином, як і я їх. Звичайно, кожна професія має свою специфіку та свої нюанси. Зважаючи на те, що колектив великий (а якщо взяти до уваги гарнізон — то ще більший), вистачає їх і в нас. Але все це — справи житейські, які, за великим рахунком, на службу впливати не повинні.
Військо — це великий колектив співвітчизників, які обрали своєю професією мужність в ім’я свого народу. А найважче для кожного з них, напевно, навчитися підкорятися, не втрачаючи при цьому гідності та честі. Ще більш непросто — вміти командувати без принижень та образ, зберігши при цьому духовну силу кожного воїна. Відтак, роль командира мудрого, виваженого та рішучого — неоціненна. Командувати — означає планувати. Добре командувати — самому цей план виконувати.
— В армії за визначенням панує єдиноначальність, — ділиться секретами служби Валерій Федорович. — Командир може бути яким завгодно: подобатися підлеглим чи ні, приймати як правильне, так і невірне, на їхню думку, рішення. Але його наказ має бути для них законом, виконання поставлених командиром вимог — першочерговим завданням для особового складу. А вже потім, як зазначено у військовому статуті, підлеглому дається право обговорити виконане, порозмірковувати: чи правильно він учинив, чи вірно виконав поставлену перед ним задачу. Я притримуюся, можливо, дещо авторитарного принципу керівництва, але завжди чітко розмежовую службові й особисті стосунки. На першому місці для мене завжди людина: офіцер, сержант, солдат. Ніколи не переступав і не переступлю через підлеглого та його гідність.
— Валерію Федоровичу, з якими проблемами стикнулися, прийнявши командування Володимир-Волинським військовим гарнізоном?
— Проблеми Володимир-Волинського військового гарнізону — це проблеми Збройних сил України загалом. Армії зараз дуже нелегко, вона певною мірою покинута напризволяще: виживаємо за рахунок того, що в когось щось просимо, з кимось домовляємося, одним словом — викручуємося, як можемо. А так, безперечно, бути не повинно. Та, як би там не було, проводимо масштабну роботу: війська займаються бойовою підготовкою, танки та БМП стріляють, солдати на своєму місці — не пиячать, не гуляють, не втікають зі служби, не сидять без діла в казармах, а займаються військовою справою. Незважаючи на дуже складні умови, в яких нині перебуває українська армія, ми не піднімаємо руки догори й не кажемо: «Вибачайте, в нас немає найнеобхіднішого, ми нічого робити не будемо…». Несемо службу, працюємо на результат, адже успіху досягає той, хто здатний діяти за будь-яких умов. А от виконавши поставлені перед нами завдання, нерідко замислюємося над тим, чому українська армія знаходиться в такому становищі.
Та хай там як, а я вірю в те, що українські Збройні сили будуть… Можливо, дещо зміниться їхня форма, але не суть… Адже за нами стоїть славна багатовікова історія, ми є незмінним атрибутом держави. Ми — гідна нація, мусимо мати гідну державу з достойною системою медицини, освіти і, звичайно ж, армією. А зробити її такою — в наших силах: треба просто працювати. Основною ж складовою успішного функціонування української армії є офіцери. Вони, я впевнений, служитимуть до кращих часів, коли зможуть передати молодому поколінню свої звання, вміння та навики. Так, офіцери 51-ї ОМБр багато працюють: сьогодні, приміром, готуються до занять, які проводитимуть завтра (18 предметів, по 6-10 годин занять щодня), готують плани, конспекти, матеріальну базу. Командир роти вільного часу практично не має, командиру батальйону тут пощастило трішки більше, командиру бригади — ще трішки більше, — посміхається Валерій Федорович. — Взагалі, офіцери виконують в організмі армії, так би мовити, роль серця: підтримують її боєздатність, перебудовують, розвивають, якщо виникає потреба, її сильні та не дуже сторони, готують собі наступників. Усе це — заради процвітання Збройних сил України.
Що ж до питання контрактної армії, то скажу, що самому командиру частини впоратися з ним дуже непросто. Так, для військовослужбовців-контрактників я можу організувати нормований робочий день, поставити перед ними конкретні цілі, однак я не можу дати їм гідну заробітну плату, соціальні гарантії, забезпечити житлом: це має зробити держава. Якщо ж вона не спроможна на це, то, напевно, варто працювати з солдатами строкової служби: вони завжди ситі, належним чином одягнені, сплять у теплі, справно відвідують заняття. За кожного солдата-строковика я несу відповідальність перед його батьками, зобов’язуюся повернути його додому живим-здоровим і в хорошій фізичній формі. Втім, якщо з боку держави будуть виконані всі необхідні умови із забезпечення служби контрактників — із задоволенням з ними працюватимемо.
— Служба службою, але ж, Валерію Федоровичу, погодьтеся, мають бути і вихідні. Як проводите вільний час?
— У мене ще з піонерських часів залишилася пристрасть до подорожей, як правило, піших: одягаю спортивний костюм і йду знайомитися з містом. Щонеділі квартал за кварталом вивчав Володимир-Волинський: побачив тут, напевно, вже все, варте уваги, а подивитися таки є на що… Розібрався з вулицями міста, зараз непогано в ньому орієнтуюся, так би мовити, склав для себе повну картину Володимира-Волинського, дуже, мушу сказати, позитивну.
Готовність офіцерів до самопожертви в ім’я служіння Батьківщині завжди цінувалося вище за інші види державної діяльності, викликало пошану до них серед усіх верств суспільства. І якщо для когось це звучить помпезно, то для військових — сухо, суворо й беззастережно, як наказ. Нехай так і залишається…
Рина ЛІДНИЦЬКА, м.Володимир-Волинський
Коментарі відсутні