ШАФА З ДОЛАРАМИ

Анжела була з ранніх. Ледь закінчивши школу, заявила батькам:
— Виходжу заміж!
— Угамуйся, мала ще. Тільки ще вісімнадцять стукнуло. Погуляй трохи.
— А чого гулять? Щоб потім у старих дівах опинитися? Та й вагітна я.
Батьки нашорошилися. Однак поцікавилися:
— Наречений-то хто?
— Антон, з третього під’їзду.
— Коли ж ви устигли? Він тиждень, як із армії повернувся.
— У відпустку приїжджав. І взагалі, — дівчина надула губки. — Я на нього півтора року чекала. Майже не зраджувала. У нас кохання.
— Ну, коли так, то треба готуватися, — важко зітхнули батьки.
З вагітністю Анжела, звичайно, переборщила. До того ж, збрехала не тільки батькам, а й нареченому. Просто дуже захотілося заміж, щоб вирватися з батьківського дому.
Весілля було з шикарним лімузином і горою подарунків, серед котрих ще й добротний «Фольксваген» від батька нареченого. Були і медовий місяць, і навіть «викидень», як і планувалося, під одну зі сварок молодят.
З житлом, правда, як і в усіх молодих людей, були проблеми. Довелося наймати однокімнатну квартиру.
Працювати Анжела не захотіла, вирішивши, що це обов’язок чоловіка. Та й куди вона могла податися без освіти? Голова сім’ї, Антон, також не був спеціалістом, тому торгував запчастинами до велосипедів.
Анжела була єдиною дочкою у досить заможних батьків. Зрозуміло, для коханої дитини нічого не шкода. Інша справа — чоловік. Не пропив би чогось. Саме з цієї причини дотації обмежувалися. Тільки — найнеобхідніше: заплатити за квартиру, купити продуктів.
Анжела нарікала на скупість батьків, чоловіка звинувачувала в нікчемності.
Якось перед обідом Анжелу розбудив телефонний дзвінок.
— Привіт, подруго!
Анжела не одразу впізнала голос найліпшої колись подруги Світлани.
— Свєтка! — продерла очі Анжела. — Як ти мене знайшла?
— Мати телефон дала. Я зайду, якщо ти не проти.
Анжела була проти. Вона не хотіла показувати, в яких умовах вона живе, соромно зізнаватися, що постійно бракує грошей. Але її протест не почули.
Через півгодини на порозі вже стояла Світлана. Вона старша Анжели на два роки. В житті їй пощастило більше. Працювала вчителькою початкових класів. Заочно навчалася в університеті. Проживала окремо від батьків, мала свою квартиру в центрі міста, нове авто «Мазда» та інші блага. Батько, успішний комерсант, постарався.
Світлана потупцяла у коридорі, роздивляючись, куди можна прилаштувати свою шубку з песця. Допомогла Анжела. Дістала плечики, повісила дорогу річ, потерла її щокою.
— Подобається? — перехопила погляд Світлана.
— Ще б пак! — із сумом мовила Анжела.
— А мені набридла, — байдуже кинула подруга. — Обіцяли нову шиншиллу привезти, та не можу вирішити, якого кольору — щоб до очей підходила чи до машини.
Вони довго розмовляли на кухні. Господарка пригощала «Нескафе» з дешевим печивом, більше слухала, заздрила, проклинаючи своє нікчемне життя.
— А давай у сауну сходимо, — вже перед тим, як піти, запропонувала Світлана. — Хлопець є непоганий.
— Та ні. Ще Антон дізнається.
— Тоді — на масаж.
— Дорого, мабуть?
— Дурниці, я заплачу!
Подруги зустрілися в масажному салоні через кілька днів. Анжела, пожовуючи губи, дивилася, як Світлана розраховується за послуги. Потім поїхали додому до Світлани. Цей візит Анжела пережила з великим трудом.
— Може, тобі грошей дати? — Світлана сама запропонувала допомогу.
— Не треба, — зніяковіла Анжела. — Потім віддавати.
— Якось буде! — Світлана простягла чотири сотенних купюри заморського крою. — бери, а то ображусь!
Усю наступну ніч Анжела не спала. Тихенько плакала, чим привернула увагу чоловіка.
— Що сталося? — поцікавився Антон.
І дружина не витримала, розповіла, показала долари.
— Ух ти! — зрадів чоловік. — Класно! Мені якраз дві сотні бракує на ремонт машини. — Він безцеремонно розполовинив суму, заховав у портмоне.
Ірина знову завила.
— Ти чого, дурепо? — не зрозумів Антон. — Радіти треба. Знайшлася добра людина, допомогла вирішити деякі проблеми.
— Який же ти примітивний, — наплакавшись, заспокоїлася дружина. — Ну потратимо ми ці гроші. І знову все по-старому. Чужа квартира, стара машина. І так усе життя. А там усе по-іншому. Бачив би ти пачку, з якої вона брала мені гроші. Тисяч двадцять зелених.
— Ну, а ми тут до чого? — Антон часто заморгав.
— Чекай, це ще не все. Шафочка, з якої Свєтка діставала бакси, — звична, дерев’яна, і ключ у неї маленький. — Анжела перевела подих. — А у шафі тих пачок — во-о!
— Ти що пропонуєш? — напружився Антон. — Украсти?
— Не вийде, — вгамувалася Анжела. — Квартира на сигналізації. Сама бачила.
— Що тоді?
— Подумати треба.
Тієї ночі не спали. Думали. Кожен про своє. Вранці Анжела поцікавилася:
— А твій двоюрідний брат, що в тюрмі сидів, де зараз?
— Там же, на зоні, — Антон спочатку не зрозумів. — А що?
— Так, подумалося.
— Чи не пограбувати вирішила найкращу подругу?
— А хоч би й так! Слабо?
— Тоді слухай. Є в мене надійний чоловік. Відсидів за вбивство. Ввечері поговоримо.
Руслан дійсно відсидів сім років за вбивство. Щоправда, по необережності. Проте, це не стоїть на заваді. Смак крові він уже відчув. Працював він у приватній конторі, розвозив усілякий товар, у тому числі і запчастини на велосипеди, якими торгував Антон.
…У квартирі Світлани задзвонив телефон.
— Свєтка, ти сама?
— Так.
— Приїхати можна? Розмова є.
— Давай. Тобі я завжди рада.
Світлана була жінкою обережною. Перед тим, як відчинити сталеві двері з хитрими замками, вона подивилась у вічко. За дверима стояла Анжела. Переконавшись, що поряд нікого немає, Світлана повернула ключ.
Незнайомець виріс наче з-під ніг. Господарка не встигла і слова сказати, як у серце встромилася гостра заточка. Руслан бив зі знанням справи.
Світлана померла швидко.
Гроші (28 тисяч доларів) знайшли одразу, бо знали, де вони лежали. Більше нічого не брали. Внизу, біля машини, на грабіжників чекав Антон.
— Я ж казав: із салону не висовуватися! — на ходу прокричав Руслан.
Лишаючи чорний слід, жвавий «Гольф» рвонув із двору.
Дивну репліку чула молода мама, дитина котрої відмовлялася спати, не погулявши ввечері надворі. Вона-то і запам’ятала номер машини.