ПЕРШЕ КОХАННЯ

У сизому тумані, що клубочився дібровами, гонами тугостеблих жит та пшениць, поволі котився ранок. Повітря було напоєне чебрецем, любистком, духмяними полуницями... Починався новий день, а для Сергія з Наталкою — нове життя. Відшумів останній шкільний вальс. А попереду — розлука. Сергій їхав до столиці вступати до вузу, Наталка залишалась у селі. Вони кохали один одного. І в ці хвилини не уявляли, як житимуть у розлуці. То було їх перше, найніжніше і найміцніше почуття, їх перший дотик до прекрасного.
...Час летить швидко. Сергій вчився в столичному вузі, Наталка працювала бібліотекарем у селі. Та в мріях вони були завжди поруч. Короткі зустрічі, листи і чекання. На Новий рік Сергій приїхав додому. Здавалось, усе навкруги раділо їх зустрічі, кружляли у танку сніжинки, і навіть мороз був якийсь особливий. Годинник пробив 12. Сергій шепотів ніжні слова, п’янило голову шампанське і здавалось, в усьому світі вони були тільки удвох. І вже нічого не могло зупинити їх почуття...
І знову розлука. Наталка чекала 8-го березня, він обов’язково приїде. І Сергій приїхав, але до Наталки не поспішав. Жили на одній вулиці, тож вона сама зважилась, зайшла. Душа передчувала щось недобре, чи не трапилось чого?
Говорили довго. А під кінець розмови Сергій сказав: «Вибач, Наталко, не думав, що так станеться, але зустрів іншу, ми разом вчимося, у нас одні інтереси, однакові погляди на життя, в червні у нас весілля...»
— Я чекаю від тебе дитину, — тихо прошепотіла Наталка. — Ти не можеш цього зробити, адже ми кохаємо одне одного!
— Вибач, — ще раз сказав Сергій, — але я вже нічого не можу змінити.
Здавалося, все зупинилось у світі. Не стало ні сонця, ні повітря, нічого, лише вона одна зі своїми бідою, болем і образою. Скільки було передумано довгими безсонними ночами, що тільки не спадало їй на думку. Але ні пересуди, ні страх перед труднощами одній виховувати дитину не зупинили Наталку. Будь, що буде, а дитина не винна, і вона народиться.
Хлопчика назвали Сашком, на честь Наталчиного батька.
Сергій жив у Києві зі Світланою, у квартирі, яку залишили її батьки, забезпечивши молодят усім необхідним. Перші роки спільного життя Сергій був щасливий. Світлана така весела, безтурботна і з нею так легко. Та швидко Сергію набридли постійні компанії — то вдома, то в ресторанах.
«Для чого живемо?» — якось запитав у дружини?
«Для себе, — почув у відповідь. — Не подобається, — не тримаю!..»
Усе частіше його думки линули до рідного села, все більше боліла душа від того, що там живе і росте його син, без батька, без підтримки, а він тут розважається.
З часом людина глибше усвідомлює свої помилки. Сергій розумів, що ніхто не зможе пробачити йому. Та головне, що він сам не міг собі простити. І це краяло його серце, не давало жити. І чим більше він думав про це, тим більше душа рвалась туди, де народився, де вперше покохав. І він прийняв рішення.
Сергій повернувся в село, пішов працювати механіком у колгосп. До Наталки зайти не смів, хоча кожну мить мріяв про зустріч із нею.
Одного ранку, вийшовши на подвір’я, він помітив, що через дірку в паркані на нього дивляться дитячі очі. Так, це був його син. Щось вмить обпекло наче вогнем: і радість, і сором, і вина. Ось цей русявий хлопчик — його кровиночка. Він так близько і разом з тим так далеко від нього. Сергій було кинувся до хлопця, але той, помітивши, втік.
Пройшло небагато часу і Сашко з Сергієм стали друзями. Якісь невидимі сили ніби навмисне штовхали їх один до одного.
Коли Наталка була на роботі, Сашко втікав від бабусі і біг на тракторний стан. То були найщасливіші хвилини у їхньому житті. В селі все швидко стає очевидним. Наталка заборонила сину навіть дивитись у бік Сергія.
Сашко не приходив на тракторний парк вже 4 дні, і Сергій все розумів. Врешті-решт колись повинна відбутись ця розмова і треба нарешті зважитись.
Він ішов до Наталчиної хати знайомою стежкою, і, здавалось, ноги були налиті свинцем. Що він скаже? Як погляне їй в очі? Вона зустріла його на порозі, в хату не пустила. «Не смій зустрічатись із моїм сином, ти чуєш, не смій. Він мій, тільки мій!» І все, що наболіло за ці роки, все, що пережила, передумала, сказала в ці хвилини.
А він стояв, опустивши руки, дивився на жінку, яку і зараз так ніжно кохав, і мовчав. Її правда, у всьому вона права. А він винен у всьому, і нема йому прощення. Він хотів упасти на коліна перед нею і молити пробачення.
Стук зачинених дверей відірвав його від думок. А через кілька днів, коли мати поїхала до міста, Сашко прибіг до Сергія. Зустрілися, як найрідніші люди після довгої розлуки. Сашко притулився до Сергія і сказав:
— Мене в селі звуть байстрюком, бо в мене батька немає, у всіх є, а в мене немає. Можна я тебе буду батьком звати? — дивлячись пильно в очі, сказав Сашко.
— Можна, — сказав Сергій, ледь втримавши сльози.
...Жнива наближались до кінця, стояв спекотний серпневий день. Петру, другу Сашка, батько подарував велосипед і тепер усі по черзі катались. Коли вдруге черга дійшла до Сашка, Петро сказав: «Досить на сьогодні».
«Подумаєш, — сказав Сашко, — дядько Сергій мене покатає на справжньому автомобілі». І тоді в повній мірі проявилась дитяча жорстокість. «Що ти носишся зі своїм Сергієм», — зле крикнув Петро, — не дядько він тобі, а батько твій. Але ти йому не потрібний, він відмовився від тебе, ще коли ти не народився...».
Слова жалили, мов змії, і Сашко вже не слухав, він пішов геть, щоб нікого не чути, не бачити, пішов, мов поранений птах. Тільки що зруйнували його мрії, надії. Хлопчик не помітив, що позаду залишилося село і зовсім близько темнів ліс, смеркало. Дійшов до скирти в полі, сів і заплакав. Сльози душили його, серце рвалося з грудей.
Це неправда, — заспокоював себе Сашко. Він згадував усі дні, проведені з Сергієм, і ще більше переконувався, що все це неправда, що дядько Сергій любить його. Сонце заходило за обрій, Сашко не зчувся, як заснув. І приснився йому сон, ніби він іде вулицею, а поруч мати і Сергій та всі хлопці із заздрістю дивляться на його батька.
І вже крізь сон хлопець відчув, що його підняли міцні руки, він відкрив очі і побачив Сергія. Щоб не перервати цей чудовий сон, Сашко заплющив очі.
Уже в селі Сергій зустрів Наталку, вона стривожена, в сльозах бігла назустріч.
— Все в порядку, — заспокоїв Сергій, — він спить, не буди його. Батько поніс хлопчика додому, Наталка йшла поруч. Так вперше після довгої розлуки Сергій переступив поріг Наталчиної хати. Коли Сашка стали роздягати, він прокинувся і побачив біля себе маму і Сергія. В перші хвилини не міг збагнути, чи то сон, чи ні. Але, відчувши на голові тепло чоловічої долоні, Сашко запитав:
— Татку, ти любиш мене, правда? Ти не покинеш мене більше?
Сергій пригорнув до себе сина і заплакав, вперше у житті. А Наталка стояла, дивилась на сина та на його батька і в якусь мить відчула, що біль і образа, які роками ятрили серце і душу, поступаються іншому почуттю, тому першому, чистому, ніжному, що ніколи не покидало її...