МИКОЛА МОДЕСТОВ: ТРАГЕДІЯ ОСОБИСТОСТІ

Відомий громадський діяч Звягельщини Микола Васильович Модестов народився 1863 року в місті Москві в родині російського дворянина. Служив у кавалерійській частині російської армії, звідки в 1902 році звільнився в запас у чині підполковника. Оселився з родиною в Новограді-Волинському. Виконував обов’язки постійного члена повітової землевпорядної комісії, згодом — помічника члена цієї комісії, водночас у повітовому комітеті Червоного Хреста відповідав за ведення фінансових документів. Його підпис стоїть серед інших в акті 26 січня 1906 року з нагоди прийняття в експлуатацію нового двоповерхового приміщення Новоград-Волинської міської лікарні, оскільки місцевий комітет Червоного Хреста асигнував гроші на розробку відповідного проекту і вклав значну частину коштів безпосередньо у його будівництво. У цей час М.В.Модестов виконував обов’язки дійсного члена міської управи. З початком І Світової війни очолив лазарет Червоного Хреста у місті.
Після 1917 року — службовець Новоград-Волинського повітового військового комісаріату. Мешкав по вулиці Садова, 10 (нині Івана Франка). Його дружина працювала в місцевій гімназії вчителькою, у цьому ж закладі навчалася 13-річна внучка Тетяна.
Заарештований 5 жовтня 1920 року за участь у селянському повстанні, що мало місце в липні 1919 року. За рішенням колегії Волинської губернської надзвичайної комісії від 30 жовтня засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконано 6 листопада 1920 року в м.Житомир. Постановою прокурора Житомирської області у відповідності до ст.1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» реабілітований 13 травня 1996 року за відсутності доказів, які б підтверджували правомірність притягнення його до кримінальної відповідальності.
Події буремного 1919 року знаменувалися не лише своєрідним піком громадянської війни на теренах України, але й хвилею кривавих єврейських погромів, які не обійшли і місто Новоград-Волинський.
З утвердженням на початку 1919 року в центрі України влади Директорії на чолі з диктатором С.Петлюрою і заміною правого уряду Сергія Остапенка лівим урядом Бориса Мартоса було продовжено курс на війну з більшовиками, поляками і денікінцями, що в кінцевому підсумку могло означати лише крах Директорії, у якої не було сил вести повноцінні бойові дії.
У період з квітня по червень у бойових частинах Директорії відбулися декілька заколотів під керівництвом відомих військових очільників проти диктатора, що значно підірвало бойовий дух і сили українських вояків. Незважаючи на те, що 17 квітня 1919 року з метою розширення демократії було прийнято закон про єврейське самоуправління, єврейське населення почувалося наче на пороховій бочці. Велика частина єврейської молоді, протестуючи проти дискримінації з боку української національної влади і її друкованих органів, підтримала більшовиків. Денікінські війська, які просувалися зі сходу, взагалі проводили відверто антиєврейську кампанію під лозунгами «Геть комуно-жидівську владу!». Газети сповіщали, що денікінці, які зайняли Київ, вішають вдень комуністів та жидів, а вночі — українських самостійників.
Американська газета «Єврейські хроніки» 4 квітня 1919 року в статті «Мир, війна та більшовизм» писала: «Важливим є сам факт існування більшовизму і те, що так багато євреїв є більшовиками, і особливо те, що ідеали більшовизму багато в чому співзвучні з важливими ідеалами іудаїзму і сіонізму.»
Володимир Ленін використав у повній мірі наявність єврейського елементу з метою залучення його на бік соціалістичної революції задля збереження і зміцнення радянської влади. В роки громадянської війни захист радянської влади в багатьох випадках зливався для євреїв на теренах України із захистом від їх фізичного знищення. Грамотна єврейська молодь призначалася в радянські частини політпрацівниками, комісарами, працівниками особливих відділів та надзвичайних комісій. Останні розглядалися більшовиками як «прямі органи партії, що працюють за її директивами і під її контролем».
Досить красномовною є записка В.Леніна від 4 липня 1919 року М.Лацісу про ситуацію з надзвичайними комісіями на Україні, де він зазначає, що «...українська Надзвичайна Комісія, будучи створена надто рано і всмокташи в себе масу прилипал, принесла безліч зла. Тому потрібно підтягти чекістів і вигнати тих, хто примазався». Ленін просив повідомити про наслідки чекістської чистки на Україні.
Комісар Волинської губернії Ф.О.Сумнєвич в інтерв’ю газеті «Волинське життя» 1 березня 1919 року зазначав наступне: «Факти... свідчать про відсутність у єврейської демократії лояльності до української державності. Коли большевицький навал прийняв широкі розміри, єврейська демократія стала цілком на боці большевизма велируського виробу, ослабивши тим самим позиції української демократії, частина котрої, хоч і приймає ідеологію большевизму, але українську, стаючи на грунті незалежності Української Совітської Республіки.»
Українська газета «Громадянин» сповіщала про численні випадки наруги над селянами з боку більшовиків та їхніх комісарів у 1919 році, які вигрібали «на захист революції» весь хліб і відправляли його на Москву; реквізували для потреб Червоної Армії коней і скотину. Протестуючих селян — українців, німців, поляків — здебільшого розстрілювали. Тому в селах зростала до комуністів і євреїв ненависть.
На Звягельщині на той час оборону тримала 44 дивізія під командуванням М.Щорса, яка на 80 відсотків складалася із росіян та громадян інших національностей. Українців у ній було менше 20 відсотків.
На початку липня 1919 року в місті Новограді-Волинському поширилися слухи, що з костьолу, православних храмів і синагоги заберуть книги, у яких записували народження, вінчання і смерть громадян, натомість цією справою будуть в раді заправляти «мошка» і «йоська.» В найближчих селах і довколишніх містечках проденікінськи налаштовані колишні чиновники, священики та інтелігенція підбивали селян захистити православну віру і поквитатися з комуно-жидівською владою. Діяльність влади обмежувалася в основному містом, до сільської місцевості потрібно було посилати військові підрозділи, яких бракувало існуючій владі. Незважаючи на гарнізон в 500 штиків, більшість червоноармійців, вихідців із села, досить прохолодно дивилися на збиткування місцевих партійних вождів над простим народом. Один із керівників міської громади Пінхас Нафтула Мармер, змальовуючи партійну верхівку міста, називає євреїв Кіршона і Мельника, а також Зелінського, Чернова, Міскуна, Філіпова, Курняка, Баранова, Корчакова. Серед названих імен українських прізвищ мало. Наявними були всі ознаки близької кривавої сутички, потрібно було лишень невеликого сірника, аби роздмухати велетенську пожежу.
6 липня стало відомо, що представники радянської влади у місті офіційно вимагали від православного священика і ксьонза передати їм церковні книги, на що ті відповіли відмовою. Цей факт одразу став відомий всьому місту. На вулицях чиновники, вчителі і гімназисти відверто агітували проти радянської влади і закликали «бити жидів-комуністів.» Поважні представники єврейської громади прийшли до виконкому і прохали її секретаря, місцевого єврея, не забирати книги, аби не було біди. Той не послухав, оскільки думав, що відмова є приводом до майбутнього нападу на ревком. Осідлавши коня, він, разом із бійцями вартового взводу, оточив церкву і католицький храм, які були розташовані в одному кутку, і наказав стріляти в натовп віруючих. Пролилася кров, спровокована існуючою владою.
Звістка про наругу над християнськими церквами вмить поширилася довколишніми селами та містечками, викликавши моментальний вибух. Тисячі селян, озброєних косами, вилами, сокирами, під керівництвом колишніх мирових суддів Ксенофонта Федоровича Вонсика і Мокрицького, молодшого контролера повітового казначейства Сергія Акимовича Кочергіна увірвалися ранком 8 липня до міста. Повсталим намагалися чинити опір півтори сотні бійців із єврейського Комуністичного союзу та півсотні китайців і комуністів — місцевого партійного активу і його охоронців, але через декілька годин бою, зазнавши втрат, вони змушені були відступити в напрямок на Соколів. 300 червоноармійців перейшли на бік повсталих селян.
У місті розпочалася погромна вакханалія, яка тривала декілька днів. Свідки цієї розправи опублікували спогади в книзі «Звіл». За оцінками П.Мармера, всього в місті було вбито і потоплено в річці Случ 273 єврея, в довколишніх містечках і селах — близько 350 чоловік, всього понад 600 осіб, переважно чоловічої статі.
Вщерть перелякані очільники місцевої єврейської громади — рабин Корф та інші, зібрали єврейський актив у синагозі на нараду. Вони послали делегацію до полковника Погорєлова, який оголосив себе отаманом повстанців, з проханням покінчити із кровопролиттям. Одночасно гарячково шукали, хто б очолив військову комендатуру, здатну навести в місті порядок. Їх вибір упав на відставного підполковника Модестова, якого знали як чесну і порядну людину. Негайно понад сто відомих євреїв, жителів міста, підписали прохання-петицію до Модестова, у якій просили очолити місцеву комендатуру і навести порядок у місті. Той спершу не погоджувався, а потім прийняв пропозицію євреїв з умовою, що вони здадуть усю стрілецьку зброю, яка залишилася від єврейської сомооборони, а також була схована з метою торгівлі: гвинтівки, револьвери, кулемети.
Після цього Модестов отримав офіційне призначення на посаду коменданта від полковника Погорєлова. Через два дні він зумів згуртувати християнський актив, католицьких і православних священиків, інтелігенцію, які допомогли приборкати селян і покінчити із вбивствами та грабунками в місті. В цей же час євреями було вбито привселюдно два перевертні, які служили в повітовій надзвичайній комісії: Менделя Китай-Бабу, який прославився садизмом, і Кащука, колишнього злодія і двоєженця. Разом з тим М.В.Модестов наказав звільнити з-під варти двох місцевих комуністів і начальника міліції Логвинова, про яких позитивно відгукувалися люди. З огляду на цей вчинок Погорєлов звільнив його з посади коменданта міста, а через деякий час, з огляду на великий авторитет Модестова, призначив його комендантом Корця.
Єврейська громада 20 липня, нажахана результатами зловісного погрому, вирішила зустріти петлюрівські війська, котрі поверталися, з музикою і вітаннями. Проте червоноармійці, які займали позиції на правому березі річки Случ, обстріляли центр міста термітними снарядами, і він повністю вигорів. Більшість євреїв залишилися без даху над головою. Окремі групи червоноармійців переправлялися через річку і грабували, гвалтували та нищили єврейське «зрадницьке» населення.
Після провалу повстання, Модестов разом з іншими його учасниками перебрався до Городниці, а потім знову опинився у місті. Тут він зайнявся формуванням лазарету Червоного Хреста для 500 постраждалих від погрому громадян, який надавав допомогу харчами, одягом і медикаментами.
Після відновлення в місті радянської влади справу М.В.Модестова розбирав уповноважений член ревкому Дунаєвський. 19 липня 1920 року він постановив: оскільки вини Модестова немає, і він не є активним учасником повстання, а лише допоміг на посаді коменданта покінчити із погромами, звільнити Модестова М.В. з-під варти і справу проти нього закрити.
Проте через півтора місяці по доносу його сусідки, єврейки за національністю, яка в графі «род занятий» написала «девица», але з гордістю сповістила, що вона член компартії, Модестова М.В. знову заарештували. На цей час також заарештували і Вонсика К.В., який під час повстання виконував обов’язки начальника штабу. Розстрільний вирок обом підписали Баскаков, Літвінов, Западний, Волжин — вочевидь, не українці. Розстріляли їх в Житомирі 6 листопада, напередодні святкування дня Жовтневої революції.
Таким чином, протистояння в період громадянської війни відбувалося не стільки між класами, скільки носило міжетнічний, міжконфесійний і міжкультурний характер. Пошуки учасників повстання тривали ще догий час, їх доля була відомою — в кінцевому підсумку розстріл або табір в Сибіру. На жаль, загубилися сліди дружини і доньки М.В. Модестова. Але залишилася будівля лікарні, до зведення якої він доклав душу і серце.