ЩОДЕННИКИ ПРОВІНЦІАЛКИ

Якщо весна може бути тягучою, то це була саме така весна — земля розіспалася не на жарт, і сонце не поспішало її будити, зігрівати в обіймах, цілувати у теплі і сонні груди, сповнені життєдайної сили для всього живого і сущного. Не поспішало куштувати цілющі соки її поцілунків та народжувати нове життя.
Земля спала — і морози то мляво відступали, то неохоче якось поверталися знову, тупцяли кілька днів на порозі березня і знову наставав нуль. Нуль градусів, нуль подій, нуль настрою — абсолютний нуль ніяк не хотів сходити з орбіти і затуляв собою все на світі. Затуляв важкими сірими хмарами, за якими не видно було ні сонця, ні клаптика веселого, блакитного неба. Здавалося, що весна вже ніколи не почнеться, а зима ніколи не закінчиться.
Перехожі заклопотано пробігали тротуарами, перераховуючи подумки зроблене і незроблене, спотикаючись на рівному, ковзаючись на слизькому, не помічаючи нічого і нікого навкруги — кожен у своїй шкарлупці буденних клопотів та проблем.
Власне, вже мала б звикнути до цього — до весни, що почалася тільки на календарі, до суєти буднів, якби…
Це «якби» вона старанно сховала десь на дні свого серця і поволі йшла знайомими вулицями, посміхаючись невідомо чому. Ловила інколи здивовані, роздратовані чи насуплені погляди (дивно, як це раніше не помічала, що люди на вулицях зовсім не хочуть і не вміють бути собою, навіщо їм всім ця штампована на тисячах облич маска стурбованого песиміста?) — і посміхалася. Посміхалася — і що тут вдієш.
Це «якби» вона обережно несла з собою, заховане десь під пальто на самому дні серця, що радісно, якось по-святковому, сьогодні тріпотіло і мліло ніжним чуттєвим теплом, сповнюючи легким осяйним світлом все навколо.
Ні — вона ні про що тепер думати не буде. Все, що зараз на серці, — принесе у той свій невеличкий куточок, де завжди можна побути наодинці з собою… Принесе — щоб обережно вийняти, не розбити і не застудити, відігріти у долонях, — роздивитися, роздуматися і, можливо, прийняти рішення.

Коли це було? Років двадцять тому? А здається, ніби вчора… Ніби вчора якась ніжна туга стисла серце, якась дивна тривога розпинала його на хресті сумнівів і переживань. Ця тривога вела і вела за собою вулицями міста — годинами безцільно снувала знайомими алеями, провулками і парками. Що шукала? Якби ж то знати… І тільки тривога спокою не давала — шукай, шукай. Чекай.
Може, ці дивні сни, ці пошуки невідомого — просто галюцинації напівбожевільної істерички? Чи мрії самотньої, втомленої від сірого життя, провінціалки, котра десь на межі депресії і відчаю хоче бути вільною… Боже, а якщо таки стане раптом вільна, — божевільна? Ця межа занадто тонка і так страшно її переступити…

Син — він уже такий дорослий, хоча, власне, і така ще дитина. Зустрів у дверях, по-діловому забрав сумки і не втерпів, щоб не цмокнути у щічку. Ще маленьким, було, обніме рученятами, притиснеться щосили і, втішена та заспокоєна, думаєш — ось він, єдиний і най-най мій мужчина. Той, хто назавжди, і той, хто сприймає тебе такою, як ти є. Він знав тебе такою, як ще був у тобі, як дихав твоїм подихом, зігрівався твоїм теплом, жив в унісон з твоїм серцем і пізнавав світ твоїми очима.
А вже виріс — на голову вищий, і сам соромиться своєї дорослості. Мамо, мамо, що зі мною?
Посміхалася і легенько гладила плече — все добре, все у нас з тобою добре… Наче саму себе втішала.

Але щось не так. Щось таки було не так. Чи вона не така: чужа в цьому світі, і цей світ для неї чужий. Відчувала сама себе дитиною, котра загубилася в натовпі — байдужому, де кожен був самотнім, але в тому кожному було страшно і самому собі зізнатися. Колись, малою, ніколи не губилася у величезному лісі, де знала кожну стежечку і кожне деревце, а тут, — загубилася на міських тротуарах не такого вже й великого провінційного містечка.
Звідки ми приходимо на цю землю? З різних-різних планет. Їх мільярди у Всесвіті, а от же чомусь потрапляємо з них саме на землю. Для чого ми на цій землі? Які гріхи спокутуємо? Чому так мало серед людей щастя, радості, світла, любові? Любові… І розуміння… От же придумали люди красиву легенду про дві половинки. У кожного на світі є своя половинка, але знайти її непросто. Тільки, як знайдеш, — будеш абсолютно щасливий. Казка — красива казка. Але шукаєш… Що шукаєш, кого шукаєш? Напинаєш пурпурові вітрила — і вперед, назустріч невідомому. Кумедно і нереально — на планеті мільярди людей, між ними сотні тисяч кілометрів відстані, моря і океани, гори і ліси... Невже віриш у таке? Божевільна.

Щастя — яке воно? Питання риторичне і таки добряче «заїжджене». Може — просто жити і ні про що не думати? Як всі — як цей натовп, як перехожі на вулицях, як равлики у своїх черепашках? Їсти — спати, спати — їсти. І в квартирі тепло, і шматок ковбаси на столі — що ще треба для щастя?
Жінко, не спокушай долю — вона примхлива і підступна. Спинись, просто спинись і не заходь далеко — і буде тобі щастя… Як колись, в дитинстві: «перепишіть цього листа десять разів — і буде вам щастя». І переписували ж! Старанно, завзято, — кожному хотілося щастя, а щастя — як той журавель у небі… Тримай синицю в руці і шукай свого журавля, тужи за ним, плач, бо не матимеш ніколи… От тільки небо завжди кличе до себе... Чи, може, цей нечутний голос неба — він десь у крові, з самого народження?
Таки треба спинитись. Але ж спинитись — несила.

Кожна наша зустріч у житті — невипадкова, а ця була якраз із тих — здавалося б, випадкових. Із тих, що весь світ перевертають вниз головою, коли все летить шкереберть, і ти сама летиш — чи в небо, чи в провалля. Але міцно заплющуєш очі і не спиняєшся, бо це саме та точка відліку, після якої спинитися неможливо.
Коли він вперше торкнувся руки і просто по-дружньому стиснув її, — якось похапливо і перелякано заховала долоню в кишеню. Заховала, як маленьке пташеня, щоб зберегти його тепло і це відчуття пробудження зі сну. Поглянула здивовано і, сама собі не вірячи, — він? Чому саме він? Але вже тоді напевно знала — він!
Музика огортала теплою хвилею обох (хай би цей танець ніколи не скінчився!) — його обійми дарували незрозумілі почуття і відчуття: хотілося їх зрозуміти, розкласти все по-звичному, по поличках, проаналізувати і зробити висновки, вивести формулу… І водночас хотілося назавжди залишитися в цих рідних обіймах. Що це — інтуїтивне, споконвічне, первісне — отак відчути, що він — твій. Один, тільки він… І він сам, — о, це без сумніву! — про це ще нічого не знає. Та чи відчуває так само?
Краєчком ока поглянула — і побачила дружній, щирий і відкритий погляд, привітну, ввічливу посмішку — і нічого, нічого більше. Звичайна розмова двох добрих приятелів, з яких тільки вона — акторка. Гра одного актора, гра у байдужість, аби не сполохати, не відштовхнути. Бо він же ще нічого не знає! Звісно, не знає і не здогадується, хоча мав би відчути, якщо б прислухався до себе. От тільки втратить тоді спокій. Не треба, не треба його пробуджувати, адже це позбавить добру, хорошу людину звичної душевної рівноваги. Все, все піде шкереберть. Втікай, втікай від самої себе, поки ще не пізно… Але ж в ній вже прокинулася жінка — вперше, оце вперше в житті, коли і діти дорослі, і в казки та легенди чомусь більше не вірилося. Не дівчинка вже — зріла жінка. І заплакала, заридала — не гірко, а наче якось аж полегшено. Душа омилася, скупалася сльозами і зацвіла, як квітка після морозу, як пролісок з-під снігу зійшла — знайшла… Вона знайшла.

Прокинулася жінка — і ніякі переконання здорового глузду з тією жінкою не могли змагатися. Вона — сильніша. Вона — завжди сильніша. Даремне боротися з вітряками. А він — це знає, а він — хоча б здогадується? Він — відтепер найрідніший і найближчий, не просто найкращий, а — єдиний. Єдиний чоловік, для якого вона — жінка, для якого може бути тією жінкою, котра закладена в ній природою. Бо що ж таке людська природа? Це життя: любов і життя. Проти цього всі людські умовності — лише вітряки. Чи ж варто боротися з вітряками? Як же довго все-таки вона чекала!

Ще відтоді чекала, коли сосни були високими і могутніми, коли з них збігала пахуча живиця, що здавалася під сонячними променями коштовним бурштином. Ліс — він завжди був рідною домівкою. Він завжди втішав і розраджував, коли ніхто, зовсім ніхто, не хотів розуміти. Дивачка. Чудна. Семирічна дівчинка — могла годинами сидіти край лугу — які ж запашні трави там росли, які різнобарвні дзвоники, малинові вінчики, жовті та білі ромашки, великі зелені коники-стрибунці! І як захоплююче-красиво сонце скочувалося довгого літнього вечора просто в траву! От би побігти туди — далеко-далеко за небокрай і побачити — де сонце лягає спати? А ліс шумів, шелестів, привітно кивали верхівками сосни — там вже темно, але зовсім не страшно! І папороть так пахне!
Зробила собі затишний курінь із сухих гілок та папороті — наче од всього світу відгородилася. От би кепкував хто, якби дізнався! Їй на ту пору вже ж тринадцятий минало — однолітки дівували, до клубу ходили, залицялися, лукаво стріляли очима на хлопців, поки що лише випробовуючи силу власних дівочих чар — ще не дорослі, та вже й не діти. А вона? Дивачка якась.
Але це був її світ — слухала, як співали птахи в лісі, і вже розрізняла їх за голосами, пестила долонями травичку і квіти — не хотілося нічого тут зривати, бо все живе, все говорить — тільки треба вміти слухати! І сама себе соромилася — і чого ж така вдалася, і в кого вдалася — не така «як людські діти», котрі і граються гуртом, і всю загадану роботу швиденько виконують, а тут — прийде додому, і знову (вже вкотре!) сваритимуть, докорятимуть — що і в хаті не підметено, і полуниця на городі невибрана перезріває, а ця (дівка вже!), — все десь вештається. Зітхала, червоніла і не намагалася заперечувати — так воно і є. Шкода бабцю, шкода маму і себе — теж шкода. Бо ненавмисне: вона ж — тільки чекала. Чогось чекала. Чи когось…

І він прийшов. Їй раптом захотілося бути, як всі, — і він прийшов. І вона вже ходила до клубу, і вона вже невміло цілувалася, дивуючись — і що такого люди знаходять у цих поцілунках? Але так, мабуть, треба, так всі роблять. І вперто відштовхувала його міцні руки, які наполегливо намагалися зігрітися теплом її ніжного тіла під тоненькою кофтиною. Хоча, власне, його обійми були приємними, його очі зігрівали теплом, але її душа — вона мовчала. Її душа мовчала, а його — тягнулася все більше і більше. Він танув біля неї — такий сильний, добрий і… дорослий. Це так піднімало її в очах однолітків — зустрічатися з дорослим хлопцем, який вже сам заробляє, має власну квартиру і — цілком серйозні наміри.
Так, він мав той життєвий досвід, ту впевненість у собі, якої так їй не вистачало. І вона все пильно до нього придивлялася: що ж то за таємниця така — самостійне доросле життя?
І він любив цей ліс, бо і сам тут виріс — ягоди, гриби, квіти, цілющі трави — все-все їй показував і розповідав і водив за руку за собою лісовими стежками. А вона тільки захоплено чудувалася і радісно усвідомлювала, що таки не одна вона дивачка, бо і він розуміє цю лісову мову, і він любить ці зелені шати, і він — більше не намагається розкрити її юне тіло, не намагається скористатися її наївністю і довірливістю. Бо — любить. Любить по-справжньому і хоче назвати своєю дружиною. Цей дорослий, самостійний чоловік любить її — дивачку і ще, власне, зовсім дитину, навіть хоче одружитися з нею, і відтепер вона вже буде у цьому світі не одна. Їй добре з ним, просто і спокійно, але як не прислухалася до себе — серце мовчало. Може, так і має бути? І так страшно залишитися одною. Навіть у сімнадцять, у юних сімнадцять — так страшно бути одній у цьому світі, який відверто і не приховано не хоче її сприймати. А з ним — затишно і спокійно. І пурпурові вітрила впали до її ніг.

Власне, було все красиво, і це «красиво» тоді здавалося саме тим — справжнім. За лісом заховалася Случ — широке і чисте її плесо спокійно розливалося поміж піщаних берегів. Цю місцевість так і називали — Білим берегом. Була трава, і сонячні посмішки кульбабок у траві, і коники сюрчали тихо-тихо… Вони, двоє, що прийшли сюди, взявшись за руки, падали у траву — і тоді його поцілунки знаходили відгук на її вустах. Він рвав кульбабки (чомусь їй було так їх шкода, але мовчала — квіти стали наче заручниками тієї вигаданої ілюзії щастя), власноруч сплів два віночки, взяв її за руку і повів у човник, що був припнутий край берега. Дивився захопленими очима і шепотів: «Ти — обов’язково будеш моєю, бо ми тепер — неначе повінчані з тобою». І одягнув їй віночка, іншого — собі, та відштовхнув човника веслом від Білого берега. Хотілося вирватися, втекти — та навкруги була сама лише вода, і віночок поволі падав, а за ним другий — і вже пливуть собі по воді. Пливуть — у різні боки… Той день залишився чомусь одним із найяскравіших спогадів її життя. Здавалося — щастя таке можливе…

Чого ми тут — на цій землі? Не вона одна над цим задумувалася і не їй відкрити цю істину. А жаль — так хотілося б дізнатися. Чому так мало щасливих людей, і чому найменш щасливі саме ті, у кого є все — статки і навіть величезні статки — вілли, яхти, коштовності? Чи не в коштовностях щастя? Чи коштовності — в іншому?
І дівчинка, чи то пак — жінка, стихала і вкотре намагалася себе змінити — ставала дорослою. Опускалася, та ні — падала на ту землю, де так вперто ще нещодавно шукала щастя, де колись (як же давно те все було!) цвіли кульбабки і шуміли велетні-сосни, де тихо шаруділи під теплим літнім вітерцем дзвоники — куди ж це все поділося, чому земля раптом стала сухою, бездушною пустелею? Пустелею почуттів… Падала — і ніхто, крім неї, не знав — як було боляче падати!

Цього ранку за вікном падав такий лапатий і красивий сніг, що просто неможливо було відвести очей — він неначе дивувався людській суєті — і це його, як у старому німому кіно, уповільнене падіння раптом зупинило стрімкий темп життя. Думки зависли в повітрі лапатими сніжинками, і сонне царство зими заколисувало у своїх долонях.
Кожен з нас хоче, щоб його любили, бо кожен щиро вважає, що саме його є за що любити — і тільки інші цього не розуміють. І по великому рахунку всі ми залишаємося самотніми в цьому світі. Все життя намагаємося втекти від власної самотності — у різних справах, у роботі, у дітях, зрештою.
Мабуть, і вона, у свої поки неповні сорок п’ять, все ще намагалася втекти. Втекти, вирватися у той паралельний світ, де є любов, світло, гармонія. І ця гармонія, певно, називається щастям.

Краще пізно — ніж ніколи. Слухала його слова і думала — нехай так, нехай недоречно і не вчасно, але вона така щаслива! По-своєму, по-жіночому. Не розхлюпати б — адже повно того в ній, по самі вінця.
Як добре бути поруч з ним — просто бути, не претендуючи ні на що. І яке щастя — засинати в його обіймах і прокидатися, вдихаючи тепло його сонного тіла, готувати йому сніданок і мовчки дивитися — як їсть коханий чоловік, посміхатися у відповідь, дарувати тепло свого серця. Адже стільки цього тепла — вистачило б на цілу вічність!
Жінко, — наївна і закохана, жінко, — не спокушай долю. Не спокушай…