«ВДЯЧНІСТЬ»

Слідчий якийсь час мовчки дивився на затриману, а потім почав допит:
— Анно Сергіївно, за місцем свого проживання ви характеризуєтесь негативно: п’єте, в квартирі влаштували притон, на зауваження працівників міліції не реагуєте, а тепер ще й людину вбили!
— Я?! — хмикнула жінка. — Та яка він людина? Я його на смітнику підібрала!
— Громадяночко, а ось ваша дочка говорить протилежне. Раджу не обманювати органи.
— Не хотіла я… Він сам себе заколов.
— Цікаво. І як?
— Я по руці вдарила, а він на ніж і наткнувся…

Анна Сорокіна (імена в матеріалі змінено) була цілком заможною і зрілою жінкою. Мала середню спеціальну освіту. Ростила дочку Лесю і сина Єгора. Щоправда, одруження не склалося — розлучилися. Батько кудись завіявся. Анна особливо не турбувалася. В неї були хороші діти, котрі любили і поважали свою матір.
Як усі самотні жінки, Сорокіна була надто прив’язана до тварин. Особливо їй подобалося доглядати бездомних котів і собак. Анна багато часу проводила на вулиці і неодноразово бачила групу чоловіків у подертому одязі, котрі грілися на сонці в парку. Вони голосно розмовляли, пили дешеве вино. Перехожі намагалися якнайшвидше обійти цю строкату компанію.
Прогулюючись у черговий раз у парку, Анна помітила чоловіка, котрий самотньо сидів на лавці. Це був один із місцевих жебраків — Тимофій Гризко.
Безхатченко дивився на неї, не кліпаючи очима. В його погляді проглядалася прихована усмішка. Анну вразило це обличчя: виснажене, худе, однак, як їй здалося, не позбавлене благородства. Сорокіна підійшла ближче.
— Чого ви так на мене дивитеся? — розглядаючи чудернацьку вдяганку незнайомця, спитала вона.
— А що, не можна? Ходять тут усякі, обурюються, а парк, здається, казьонний.
— Та я не з претензією до вас, а просто так спитала, — жінка налаштувалась піти.
Проте Тимофій її зупинив:
— А сама ти тут що робиш? Я за тобою часто спостерігаю.
— Та ось ковбаски принесла, ще дечого… Хотіла собаченят бездомних підгодувати.
Анна розгорнула пакунок.
— Давай сюди, я теж жерти хочу, побільше собаки.
Одним махом він з’їв вміст пакунка.
— Ви тут ходите, дивитеся, а мені, думаєш, добре? Сиджу тут не від доброго життя. Мені, між іншим, мерзнути і голодувати доводиться. А це тому, що нема куди податися. Не-ма ку-ди!
Тимофій говорив неправду, розповідаючи про своє нещасливе життя. Він був не місцевим, виходець із села. Але ніде ніколи не працював, бо не хотів. Зате встиг відсидіти за «поножовщину», напідпитку вбивши свого приятеля. Вийшовши на волю, на роботу влаштовуватися не збирався: пиячив, жебрачив, збирав пляшки. Розповідати це йому було не вигідно. Швидше приємніше, придумавши гарну історію, «пробити» на жалість.
Після прийнятих харчів обличчя жебрака підрум’янилося.
У Анни ж з’явилася неймовірна ідея.
— Тебе як звати? — спитала Сорокіна.
— Тимофієм. А що? — Гризко з-під лоба подивився на жінку.
— Підемо до мене. Я одна з двома дітьми живу. Відмию тебе, обігрію. Поїси по-людьськи.
— А далі-то що?
— Там буде видно.
— Хм… Ну ходімо.
Діти стали дибки:
— Мамо, ти кого привела додому? Це ж жебрак!
— Вони також люди, — спокійно відказала мати. — Просто їм менш пощастило, ніж іншим. А якщо його приодягнути, так і нормальний чоловік вийде. Тим більше, до смерті дякувати мені буде…
Відмитий і одягнений у нове вбрання, куплене Сорокіною, Тимофій і справді став «схожий на людину».
— Залишайся в мене, — запропонувала Анна.
— Я згоден! — зрадів Гризко.
Проте, на роботу так і не пішов. Жив у своє задоволення на кошти годувальниці.
Незабаром і Анна прилучилася до розгульного життя. В її квартирі почали з’являтися неголені, підпухлі пики — точнісінько попередні копії Тимофія. А сам він виявився зовсім не подарунком. Якщо спочатку Гризко відлежувався, звикаючи до спокійного і безтурботного життя, то через декотрий час повністю показав себе у всій своїй красі. Міг він одлупцювати благодійницю і з ножем, немов «вурка», ходити по квартирі.
— Мамо, — якось сказала дочка. — Вижени його з дому. Навіщо він нам такий?
— Куди я його вижену? — спитала мати. — Де житиме?
— Та хоч де! Він же бандит!
— Може, побіситься та вгомониться.
— Хто — він? Він же мало тебе не зарізав, мамо! І ти змінилася, коли цей жебрак заявився.
Мати промовчала...
В останній час до Сорокіної і Гризка зачастила сусідка Наталя Пашкунок. Цей вечір не був винятком. Син Анни поїхав, дочка пішла на дискотеку. Тому компанія спокійно цмулила спиртне.
Під час застілля Тимофій з цікавістю позиркував на двох жінок — свою коханку і її подругу. Порівнював, робив висновки.
Пашкунок, помітивши його пильний погляд, ще голосніше хихикала, а Анна наливалася злістю.
Незабаром з дискотеки повернулася Леся з подругою. Було вже за другу ночі. Дівчина попросила компанію розійтися і не заважати спати.
Пашкунок забралася геть, а Тимофій з Анною пішли до своєї кімнати. Між ними вже виникла напруга, яка могла перерости у сварку. Однак Анна стримувала себе. У Гризка під час моргання з Пашкунок «виникло бажання», яке він вимагав негайно задовольнити. Але ображена жінка навідріз відмовила.
— Значить, ти так зі мною?
Розлючений співмешканець зі всієї сили вдарив Анну по обличчю. Вона впала на диван. А Тимофій, схилившись над жінкою, затиснув їй ніс і рот рукою.
— Ось так, стерво!
Леся почула крики про допомогу. Влетіла у кімнату. Побачивши матір, котра лежала посеред дивану, а біля її голови сидів Гризко і душив за горло двома руками, дочка несамовито закричала:
— Ти що робиш? Пусти її!
Від несподіванки Тимофій відпустив жертву.
В цей час Анна, навіть не встаючи, взяла кухонний ніж, що лежав поруч, і навела його вбік співмешканця.
Тимофій знову кинувся на жінку, але сталеве лезо ввійшло в живіт…
Мати з дочкою заховалися в кімнаті, а Гризко ще деякий час бігав по квартирі. Стукав у двері.
— Відчиніть! Відчиніть, кажу! Відчиніть… Я вмираю…
Коли все затихло, Анна зазирнула до кімнати.
— Що там? — з-за спини спитала дочка.
— Лежить.
— Дихає?
— Так, дихає…

— Він ще був живий? — спитав Сорокіну слідчий.
— Так, — тихо відказала Анна. — Він ще був при свідомості. Лежав на підлозі, але не говорив. З рани кров майже вже не бігла. Він був блідий.
— Чому ви одразу не викликали «швидку»?
— Ми думали, що він не помре. Тому викликали пізніше.
— На жаль, це вже не допомогло.
— Що ж, садіть мене в тюрму.
— Останнє слово скаже суд.
Анну Сорокіну вивели з кабінету і повели у кімнату тимчасового тримання. Слідство тільки починалося. Тепер вона в очікуванні вироку і гірко шкодує, що надала притулок жебраку Тимофію Гризку. Обминула б його тоді стороною — і все склалося б інакше. Але вороття назад уже немає.