БЛИСКУЧА «ЛИПА»

Чому саме в Новоград із Донецької області приїхав Євгеній, — на даний час лишається загадкою.
Однак відомо, що цей 30-річний чоловік мав вищу інженерну освіту. Винайняв кімнату поблизу залізничного вокзалу. Досить швидко купив комп’ютерну техніку, підключив Інтернет і після півночі щось там робив.
Василині Миколаївні, господарці будинку, такі «новації» одразу не сподобалися.
Якось, не змігши заснути в черговий раз, зачовгала до квартиранта.
— Євгене, — сказала з претензією. — Чого ти спати не лягаєш?
— А що? — здивувався молодий чоловік. — Я вам заважаю? Сиджу тихенько.
— Ну… — зніяковіла Василина Миколаївна. — Світло у вікнах по ночах горить. Що люди скажуть?
— Справа в тому, — відказав донецький хлопець, — ця комп’ютерна техніка підключена до нічного Інтернету, який починає працювати з дванадцятої ночі.
— То що мені тепер робити? — сердито розвела руки господарка оселі.
— Тобто? — витріщився Євген.
— Кіловатів-то скільки набіжить?
— А-а, ось ви про що. Я платитиму. Скажете, скільки за місяць, — і ноу проблем.
— Що-що?
— Кажу, проблем з оплатою не буде.
— А-а. Ну, гаразд, працюй тоді. Але штори я тобі заміню. На темні. І цупкіші.
— Навіщо?
— Ну, знаєш, сусіди. Всяке говоритимуть.
— Розумію.
— Добраніч!
Пожилець усміхнувся:
— І вам приємних снів!

У Василини Миколаївни мешкав ще один квартирант. Знаємо, що звали його Павлом Вікторовичем. Чоловіком він був тихим, сумирним. Працював.
Жив би, може, спокійно й далі, якби не його племінничок Денис, котрий нещодавно «відкинувся» із «зони». Молодик частенько заглядав до нього. Тягли того не родинні узи — швидше, меркантильні інтереси. Влаштовуватися на роботу Євген не поспішав, тож, приходив до дядька, аби випросити трохи грошей на спиртне і цигарки.
— А що то за дятел у сусідній кімнаті живе? — спитав якось у Павла Вікторовича.
— Якийсь заїжджий, — відказав дядько.
— На комп’ютері клацає?
— Вистукує.
— Його техніка?
— Та ніби його.
— Познайом.
— Навіщо?
— Та так.
— Іди й познайомся.
Проте знайомства такого й не відбулося. Євген саме вийшов зі своєї кімнати. Побачивши нову людину, — привітався.
Племінник Павла Вікторовича безпардонно протягнув руку:
— Денис!
— Євген!
— Як справи?
— Та нічого.
— Покуримо?
— Я не курю.
На цьому все й закінчилося.
А наступного разу Денис без стуку ввалився до дядькового сусіда.
— Привіт!
Євген саме сидів за якимись паперами.
— Привіт.
Денис підійшов до столу.
— Твій агрегат?
— Комп’ютер чи що?
— Ну.
— Мій.
— Добре шариш у ньому?
— Та наче непогано. А що?
— Та так.
— Та ні, ти щось хотів.
— Слухай, Женю. А бабло можна на ньому ізобразить?
— Це як?
— Ну, намалювати тіпа.
— Хм! Звичайно можна!
— А-а…
—Що?
— А надрукувать? Фальшиві?
— Це стаття, Денисе.
— А хто знатиме? Тим більше, у мене все схоплено. Все буде на мазі. Знаєш, скільки зараз доларів фальшивих ходить?
— Знаю.
— Ну?
Євген спалахнув:
— Що ти рознукався?!
Денис не образився. Спокійно мовив:
— Та я-то нічого. Просто діло прибуткове пропоную. Ти б надрукував, а я вже знайшов би, куди їх збути. А втім, як хочеш. Бувай!

Євген глибоко замислився. Денисова ідея не йшла з голови. А що, може, і справді спробувати? А раптом пощастить? Це ж як швидко можна розбагатіти!
Донецький хлопець зважив усе «за» і «проти». І, зрештою, діждавшись півночі, сів за комп’ютер. Ввійшов у мережу Інтернет. Знайшов зразок п’ятдесяти доларової купюри Федерального банку США. Зберіг файл. Однак на цьому роботу змушений був припинити: потрібен був папір, котрий за щільністю нагадував би гроші.
Такий знайшовся. І Євген знову з головою поринув у справу. На своєму принтері надрукував близько сотні купюр вищезгаданого номіналу. Аркуші акуратно порізав канцелярським ножем. А відтак, розіклавши підроблені грошові знаки на столі, почав ними любуватися. Ніжно торкався них, гладив.
«Блискуче! — віри не йняв Євген. — Вдалося! Навіть не відрізниш од справжніх!».
Денис не забарився.
— Ну, що там, майстер?
Євген тріумфально повідомив:
— Справа зроблена! Ось!
Денис узяв до рук фальшиві банкноти. Помацав їх.
— Хм! Мас-та-ак! Мастак!
— І що далі?
— Далі? Коротше так, — сказав Денис. — Я тут проб’ю старі канали… Словом, увечері подзвоню. Сховай подалі. Щоб хазяйка не побачила.

— Алло!
— Слухаю?
— Скоро буду.
— Це хто?
— Денис!
— Вибач, не впізнав.
— То коли приходити?.. Майстер, чого мовчиш?
— Та чогось хвилююся.
— Довірся мені. То коли?
— О третій ночі.
— Чого так пізно.
— Для конспірації.
— Ну, кіно просто! — розреготався Денис. — Лади! Жди.
— Я…
— Що ще?
— До мене не приходь.
— Чого це?
— Мало що.
— Дивак ти, Женю.
— Се ля ві.
— Що?
— Таке життя, кажу.
— Загадками балакаєш. А де зустрінемося-то?
— Йтимеш до будинку. Я тебе зустріну.
— Ну, конспіратор! Добре. Давай.

Господарка будинку вже давно спала. Євген склав підроблені п’ятдесятидоларові купюри в поліетиленовий пакетик. Закишенив його в джинси і тихенько вийшов з хати.
Денис виринув із ночі, наче привид. Якось невпевнено привітався:
— Привіт.
— Умгу, — у тому ж тоні, озираючись, мугикнув Євген.
— Приніс?
— Умгу.
— Давай.
Євген видобув із задньої кишені джинсів дорогоцінний згорток.
І раптом молодиків оточили люди у цивільній і міліцейській формі.
— Стояти і не рухатися!
Капітан, очевидно, старший опергрупи, звернувся до власника згортка:
— Євген Дорожний?
Донецький хлопець онімів. Лише плямкав губами, наче риба, котру щойно витягли з води.
— Ви підозрюєтеся у виготовленні підроблених доларів...

У кімнаті Євгена був проведений огляд. Були знайдені аркуші паперу, на яких було зображено ті ж банкноти — номіналом п’ятдесят доларів США, на кожній — одна серія і номер. На комп’ютері був знайдений і файл, на якому розміщувалося зображення даної купюри.
Але, як працівники міліції вийшли на Євгена? А все буде просто. Його здав… Денис.
Уже в останній момент колишній зек, котрий мав судимість за збут фальшивих грошей, злякався оборудки і з повинною пішов до міліції.
Євгена Дорожнього засудили до п’яти років позбавлення волі. Однак, зваживши всі обставини справи (злочин не набув наслідків тяжкості, щире розкаяння, сприяння розкриттю злочину тощо), донецький хлопець відбувся двома з половиною роками умовно з випробувальним строком.
А вся комп’ютерна техніка була конфіскована в дохід держави.
Ось так повівся молодий інженер на авантюру й лишився без дорогої комп’ютерної техніки і заробив карну статтю.
А Денис… А що Денис! Він і далі ходить до дядька та «зшибає» гроші на спиртне і цигарки.