ПОЭЗИЯ

СОЛОМ’ЯНІ ДЗВОНИ
Послухай, як дзвонять солом’яні дзвони
Мелодію літніх вітрів.
Вони нас не кличуть відбити поклони
В спокуту вчорашніх гріхів.

Лиш тихо співаючи стеблами жита
Про літа минулого сни,
Солом’яні дзвони нас просять дожити
Хоча б до нової весни.

Вони віддали все зерно без вагання —
Дарунок святої ріллі.
З єдиним жагучим і щирим бажанням,
Бажанням життя на землі.

І я, як і всі, намагаюся жити,
Ночами писати вірші...
Щоб нести крізь зиму і не спопелити
Солом’яне тіло душі.

КАМ’ЯНІ НЕБЕСА
У людського потоку невідома мета...
Знизу — вверх, зверху — вниз,
обганяючи долю.
Ескалатор несе у підземні міста,
Щоби вивезти потім на примарну волю.

І ніким, і нічим цей потік не спинити,
Бо в погоні за шансом, сліпоглухонімі,
Занепалих батьків осучаснені діти
Один одного чавлять в підземній пітьмі.

Упираючи в стелю стотисячні очі,
У яких навіки поселяється жах.
Кожен, з того потоку побачити хоче.
Як не зірку, то вогник в кам’яних небесах.

СОЛОДКИЙ І ГІРКИЙ ГРЕЧАНИЙ МЕД
Згадав дитинство, коли ми — «босота»,
До пасіки навідались гуртом,
І пригощав нас дядько медом в сотах,
А ми «гигикали» від щастя повним ротом,
Закушуючи свіжим огірком.

А за садком цвіло гречане поле
І, наче вулик, бджолами гуло...
(Де вештався ти сорок літ, соколе???)
Здається, мить минула...Доле, доле...
Де те дитинство?! Де ті бджоли?! Де село?!

Я в сотий раз кажу собі: «Віднині
Почну нове життя!»... Та все одно,
За звичкою вклоняюся рутині,
В грязюці борсаюся, як сусідські свині,
І бісер засіваю у багно.

А замість «медовухи» — терпке зілля,
«Шмурдяк» і каламуть — дурман-трава
І кожен день новий — нове весілля,
І душі, задурманені похміллям...
А, так потрібна світла голова!..

Щоби себе спитати: де ти, хто ти?
Хоч раз вернутись до того села
І, плюнувши на суєтні турботи,
Із висоти бджолиного польоту
Побачити, як гречка зацвіла.

ГОНЧАРІ
Спочатку не було ніяких слів,
Бо світ мовчав і поглядав здалека
На те, як Головний із гончарів
Ліпив якусь планету замість глека.

(В такій роботі вічність — наче мить).
Стомився Він, приліг перепочити,
А час, тим часом, знай собі, летить,
Летить і не збивається з орбіти.

А недоліплена планета вже живе
Своїм життям хаосним і сумлінним,
Щодня видумуючи щось нове,
Таке ж хаосне, суєтне й невпинне.

Але не сплять гончарики малі
І крутять круги босими ногами,
Неначе вісь прадавньої Землі,
Щоб не спинилась десь поміж світами.

І ліплять глеки, кринки, тарілки —
Нехитрий скарб селянського достатку,
І наших душ розбитих черепки
Складають в купку, нам усім на згадку.