ЖИТТЯ ІДЕ І ВСЕ БЕЗ КОРЕКТУР...

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОЛИШНЬОГО РЕДАКТОРА «ЗІ» ЮРІЯ КОВАЛЬСЬКОГО
Поетичні рядки до болю кожному зрозумілі, переконливі, належать нашій сучасниці, поетесі Ліні Костенко. Вона легендарна постать української культури, унікальне явище не тільки в українській, а й в європейській, світовій літературі, своїми творами несе не тільки глибоку, а й свіжу неординарну думку. У її творах — глибина переживань за долю своєї країни. Кожне слово в усьому гранично вагоме. «Ми переможем. Не такі ми й кволі. Не допускай такої мислі. Немає часу на поразку». Поетеса говорить правду там, де багато хотіло б відмовчатись. Поезія, на жаль, не здатна щось змінити на краще. Однак вона спонукає до роздумів, оцінки, торкається твого серця, хвилює, допомагає розібратися в собі, гідно поводитись у вирі катаклізмів, гідно визначитись і осмислити свою честь і гідність у житті. «Правда людська — наша мати.» Кожному поетичному слову Ліни Костенко довіряєш, бо воно щире, відверте, правдиве «Адресовані людям вірші — найщиріший лист.»


Я думаю про вірші,
коли їм сумно — хай вони сумують,
Хай тільки не сміються
Штучним сміхом,
Бо щирі люди зачиняють вікна.
І поетесі, як і нам, пересічним людям, на душі неспокійно, боляче відчувати, спостерігати нині дефіцит кодексу моральності — усвідомити неможливо, що на зміну усталеним моральним принципам прийшла подвійна мораль, яка стає нормою. Наш духовний світ повинен об'єднувати мовою добра, правди і краси. Мати волелюбні прагнення, світлі думки, надавати їм лише позитиву, що спонукають словами вірності, поваги, шани. На мою думку, все це мусить стати еталоном для подолання негараздів сьогодення. Цілком зрозуміло, що не вдаватимусь до моралізування, повчань. Кожна людина здатна дати делікатно оцінку, визначити свою позицію у гострому відчутті реальності. Лише хочу поділитися своїми роздумами. І допомагає розібратися у реальності буття творчість Ліни Костенко. Її мовлене слово западає глибоко у душу, — «Людино, людино, людино! Збери себе всю у собі воєдино.» — має звичайно глибокий інтелект, непідробну порядність чесність, безмірну людяність, істину мудрість, помножені на класичну простоту і скромність, що слугують людям, вливаються в тебе чистою джерельною водою. Поезія Ліни Костенко — надзвичайна розкіш, неповторна у своїй глибинній суті.
Я нічого в житті не просила,
Я в людей тільки прошу віри
В кожне слово, почуте від мене.
Як не прислухатись до неї і слідувати її порадам: «Єдине, що від нас залежить, принаймні, вік прожити, як належить.» «Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом.» «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш, то уже навіки.» Мені імпонує така відданість, доброта по відношенню до людей, прагнути в дарованому нам житті відчувати від інших дух слова, дух думки, інтонацію сказаного.
Доброта, доброзичливість, милосердя, чесність, порядність мають тебе заповнювати вщерть.
Добре діяння ніколи не пропадає. Той, хто сіє шану, повагу, пожинає дружбу; той, хто насаджує доброту, збирає урожай любові. Поезії Ліни Костенко несуть істину життя, вона промовляє розкішною, емоційно-афористичною, метафоричною мовою, виконуючи літературно-громадянський обов'язок перед своїм народом, впливає на суспільне життя. Поетеса має великий розум, далекоглядне око, гостре відчуття реальності, — такий енергетичний потенціал, щоб виразити словами те, що ятрить роками українську душу. Ще була зовсім юною, коли написала: «Щастя треба — на всякий випадок. Сили треба — на цілий вік.»
Сила, дійсно, нам потрібна, щоб не втратити людської гідності, не піддатися негідним спокусам, щоб випробувати душу свою. Непокоять серце її гіркі слова: «Не бачу обличчя істини — воно спотворене болем. Ми зранені люди, ми дуже зранені люди.» Немає підстав не вірити цим гірким словам, вони невимовлені в кожному з нас. Адже це життя людини, що міряє себе істиною.
Та все життя отак про себе й знати,
Що ти не зрадник, ні, ти не відступник,
Ти, Боже збав, не видав нікого.
Ти просто вчасно очі опустив.
У неї самої вистачило сил не опускати очі перед світом. Пригадуються студентські роки, коли в 60-і роки творчість Ліни Костенко замовчували. Її, представницю шістдесятників, яка творила одночасно з лицарями української поезії Василем Симоненком, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським та іншими митцями. Але вона витримала все: шістнадцятирічну опалу після виходу в світ трьох збірок («Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівка серця»), цькування у тодішній пресі, а подекуди — і відступництво деяких соратників. Найголовніше — ніколи ні за які блага чи перестороги не зрадила собі, своєму слову. І слово те завжди було правдою. А для нас її поезії були, як ковток води у спраглу днину. Назавжди запам'ятались поради викладача літератури: вчив нас, що нині ви словопивці — п'єте із книг мудрість, будете слововісниками — дарувати слово, передавати мудрість іншим, а також слововиливайлами — доносити істину у виступах, промовляючи українською літературною мовою, але застерігав, щоб не перетворювали у словесну полову те, про що повідомляєш. Взірцем у цих порадах була наша сучасниця — Ліна Костенко, котра живе і творить не напоказ, мужньо тримала удари, які падали, як злива, але не ховалася від неї — творила для свого народу, не йдучи ні на які поступки, будує себе і своє гідне життя, і ауру своєї нації. Людина такого високого гатунку, широких поглядів — інтелігентна людина ніколи не допустить приниження своєї нації, своєї культури, ніколи не втратить, властивої їй скромності, ніколи не буде кичитись пихатістю. Ліна Костенко має таке сумління — це невидимий моральний орган, який їй постійно болить. А біль, як відомо, це знак біди, знак нездоров'я, попередження про небезпеку. Вона — справжнє сумління нашого народу, яка вважає і свою відповідальність за все, що відбувається з її народом, пошук істини серцем, а не гаслами, словесною половою. Такий її стиль життя: витончена інтелігентність, уособлення людських чеснот та мудрості просвітленого розуму, великого вивіреного життєвого досвіду, зваженість вчинку і слова.
Все це слугує її істинному авторитету. Творчість поетеси сходить на душу, як весна. Життя постає оновленим, блакитним, і ти піднімаєшся на вищий щабель людяності.
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони, як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Ліна Костенко — наша шляхетна сучасниця, яка своєю творчістю показала світовій громадськості, яке високе і сучасне поетичне слово має Україна. Поет такого сумління, відданості потрібен Україні — і він з'явився, і він поруч з нами. Її твори про сьогоднішній день (хоча історична тематика її творів торкається глибин серця, у них справжня наша історія) доступно зрозумілі. Щоб шукати шляхи виходу з назрілих проблем, не залишає наодинці з ними, допомагає увірувати в свою силу і ствердитись: ми є. Вона наша істина, правда, а правді потрібно довіряти, бо вона непереможна.

Душевною довірливістю напоєна поезія нашого земляка Юрія Ковальського. Вона викликає почуття любові до малої батьківщини, любов переростає в усвідомлення священної правоти свого роду і народу, його нескореності і незнищенності:
«...Отут моя правда й спра­ведливість, що тисячокорінно проросла. Поліська Земле, ваша милість. Візьміть мою кровиночку тепла.» Як не вірити поетові, коли все так зрозуміло, все приземлено, сказано щиро такою дитинно-чистою мовою. Адже так щиросердно промовляє «...Перед хлібом твоїм, Україно, присягаюсь, не завинив.» Хіба це не приклад для гідного наслідування — звернутися до своєї совісті, запитати себе, як запитав поет: «Чого ми тут, на цій землі?» Зрозуміло, служити правді й вірі. Його відповідь повинна бути і нашою відповіддю. У вірші «Синові» радить:
Іди в дорогу, друже мій,
Твори і серцем розумій:
Щокрок, щоподиху, щомиті
За Батьківщину ми в одвіті,
За все... за сьогодення й майбуття,
За Мир, за Правду, за Життя.
Твоя, нащадку мій, дорога —
Це всього людства перемога.
Любляча, відкрита для добра душа поета. «Виростає із ніжності добрість. Із кожного кореня — мужність, хоробрість. Та не можу ні з чим порівняти все, що взяв від землі що дала мені мати.» Даруйте, свою думку нікому не нав'язую. Але, пишучи про Ліну Костенко, мене спонукало поділитися уже вкотре своїми думками і про творчість Юрія Ковальського.
«...Смію вірити — він у розумінні читачів, якого таланту поет жив поруч з ними. «...Він цього вартий,» — пише син Юрій.» Ви завжди в серцях новоград-волинців — рядками своїх поезій...»,— згадує Лариса Гембарська, учениця, колега поета. Крім того, у житті Юрія Ковальського була щаслива зустріч з Ліною Костенко. З'явився вірш «Я знав, що вас колись побачу».
Я знав, що вас колись побачу:
Ріка ж до річки поверта,
Рука шукає руку рідну...
...Ми не могли згубитись з Вами
В сліпій юрбі, в бездушній млі.
Ми відчували пучечками,
Де світять промені землі.
Творчість поета — наше рідне джерело духовності, наше поліське. Беру на себе сміливість дійти висновку — поет не провінційний — Новоград-Волинський, а може стояти врівень з відомими поетами України. Чотири збірки його творів — яскраве тому свідчення. Коли вдумливо заглиблюєшся у його поезію, відчуваєш, що вливаєш у себе часточку світла, радості, нескореної правди, любові до свого рідного краю. «Гордись своїм древлянським родом, щоб з українським буть народом.»
Тут — моя колиска і стежина,
Вишита матусею журба.
Тут моя кохана Україна,
Без якої нам усім — ганьба.
У спогадах рідних, друзів відзначено найхарактернішу рису поета — скромність. І мені пригадується зустріч з Юрієм Ковальським у школі-інтернаті (80-і роки). Запрошувала лише його, а він прийшов у колі своїх друзів-поетів. З якою гордістю говорив про кожного з них, робив певне відкриття. Але справжнє відкриття для дітей, як і для вчителів, коли Юрій Іванович назвав прізвище нашої колеги і запросив прочитати свої вірші. Здивуванню не було меж, захоплено слухали і дивувалися: ми ж не знали, що поруч з нами працює початкуюча поетеса, яку підтримує Юрій Ковальський. І лише після всіх виступів він читав з дивовижною задушевністю, щирістю свої поезії. «Моє серце вашими болями душе», — зізнається схвильовано поет. Хоча рядки адресовані лікарю, — вбачаю в них узагальнення — жив тривогами своїх земляків, бо «в пошані гендель, а не труд».
«Цей світ стократно став би кращим. Коли б людей більше було.» Так, він був дуже відповідальною, світлою людиною. Згадуючи поета, міський голова Микола Боровець із вдячністю пише: «І я впевнений: у мені щось залишилось від атмосфери тих добрих, тактовних, повчальних людських стосунків, яку Юрій Іванович постійно створював навколо себе з властивими йому скромністю і сердечністю. При цьому він не нав'язував свою точку зору, не заперечував. Його простота, інтелігентна толерантність, уважність, ввічливість вражали — все це збагатило мою душу, дало багато чого нового.»
Таке одкровення переконує — це щастя, коли на твоєму життєвому шляху зустрічаються справжні люди.
Яке велике серце треба мати
І розум, щоб людину полюбить?
У моря лиха зупиняти мить
Прекрасну — і по краплі роздавати.
Усім, щоб легшали камінні втрати
І не з'їдала душу ненависть.
Надзвичайно важливо прислухатись до слів поета: «Я славлю чесність, чистоту, вершин духовних ясноту. З яких майбутні далі видні, Вам, люди, і простори рідні, я віддаю любов святу». Людська душа текуча і незглибинна, як велика ріка. Кожна вона, душа, шукає своє русло (свою істину, а істина одна, лише варто знайти правильний шлях), і коли знайде, незважаючи ні на які каміння, вона нестиме добро, пробуджуватиме красу душі: «Хай чують усі, усі хай знають. Я повторю це знов і знов»:
— Тоді лиш душі розквітають,
коли у них цвіте любов.
На серці легко, світло, просто:
Воно спізнало доброту,
Прихильність, приязнь, теплоту.
...іду назустріч доброті.
Поетові слова настільки зрозумілі, приземлені і спонукають тебе до одкровення запитати і себе, своє сумління: «У кожного є мить посамотіти в тиші дум, що облягли чоло, перебрати дні, немовби квіти, що перецвіли давним-давно.» «Перебрать минуле по стеблині, щоб весною знову розцвісти.» Кожен поетичний рядок дихає, співає, пробуджує, несе спокій, як ліки, яких ми нині потребуєм. «Поезіє — любов моя, одним одна на цілім світі. Поезіє! Ми всі з тобою, бо ти любов моя свята.»
Патріотизм поета не має пафосу, він його глибинна потреба.
Якби я знав, що тим людям треба,
Я б, може, дав, але тепер.
Ні, певне,
Щоб до душі душею промовляти,
То треба, щоб ті душі поріднились.
А що їх поріднить?
Ми повинні шукати відповідь на відверте запитання. У нього потрібно вчитися повазі, шануванню людини.
Люблю тварину і пташину,
Случ, поле, ліс — це все моє,
Та найпалкіш люблю людину,
Що на добридень подає
І слово й руку роботящу.
В лодоні лагідне тепло.
Нам потрібно вчитися в поета незгасному патріотизму, якому він учився у Шевченка, Лесі Українки, у поетів-шістдесятників.
«...Мою державу колисали Пророки, Генії, Творці. Навчали мові солов'їній, дали красу з роси й води.» Шестидесятники! Предтечі, провидці гласного пера. Вони в хрущовській колотнечі фортеці брали «на ура». Поезія їх за грати сіла, лишились на снігу сліди.»
На моє глибоке переконання, Юрій Ковальський розкривав свої почуття до всього природного, довірливого. Цією природністю, зворушливістю завоював наші серця. Як після такого зізнання, його любові до природи, не перейнятися і своєю любов'ю, бо «...і не встоїть Земля без любові. З її джерел, з її криниць ми набираємося сили, тому й не падаємо ниць, які б нас біди не косили.»
Щоб жить, — у мене є любов
До цих садів, гаїв, дібров,
Що плинуть берегами, — Случ
...Я віддаю свою любов Землі...
Хіба може так сказати, хто цієї любові не відчуває «Не дано тому сказати болем, хто землі своєї не любив.»
Вклоняюсь матері-природі...
Коли земля і небо мирні,
І день такий прозоро-чистий
Приємно в колі друзів вірних
До гаю вирушать за місто.
Мить, зупинись:
Так тихо й мирно
Землею йдуть красиві люди.
Поет Валентин Грабовський, упорядник другої збірки «Прозріння», пише у передмові: «Чи мав Юрій Ковальський своїх вчителів у поезії?» Відповідь стверджувальна: так. Поліський соловейко вчився у славетної землячки Лесі Українки, доказом є не один десяток поезії, присвячені їй, а як підсумок — є оцінка її творчості.
Вінок тернистий Українки
Пересіяє всі сонця!
Ці пророчі слова для мене перегукуються з оцінкою на першу збірку Лесі Українки «На крилах пісень» Івана Франка: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, дужого голосу, як з уст цієї слабосилої хворої дівчини». З невимовною гордістю Юрій Ковальський підкреслював, що він її земляк. Сердечно і щиро його вагоме слово лунало з 1987 р. — був ведучим літературних читань на літературно-мистецькому святі «Лесині джерела», на якому зустрічався з відомими митцями слова.
Вони приходили на звіт
В оселю Лесі Українки.
Тоді з віконечка весь світ,
Сповитий у вінки й барвінки,
їм відкривавсь...
Пощасливилось Юрію Івановичу зустрітися з Максимом Рильським, який звернув на нього увагу, коли він служив на флоті. У поезії «Ненаписані листи»:
Я раз поета бачив зблизька,
То був вже шістдесятий рік.
...Пишіть мені, я вас прошу.
З тих пір до мудрого орлиська
У серці я листи пишу.
А захоплення риболовлею, — то зрозуміло, у нього від маститого нашого поета. У вірші «До всіх грядущих» з любов'ю згадує поетів, у яких вчився поетичному слову.
Перед очима — лиця, лиця:
Зеров, Косинка, Плужник,
Стус,—
Людська покошена травиця
...На сто віків, неначе тінь,
Простерті молотивно руки
До всіх грядущих поколінь.
Не міг не сказати своє поетичне слово про великого поета — пророка Тараса Шевченка (поеми «Гульська гора», «Шевченко в Новограді-Волинському»).
Хотів би подивитись Тарас
На нас із канівської кручі.
...Тарас і Леся дивляться на нас,
Не опускаймо долу очі.
«Здавалося, він ніколи не думав про себе, свої інтереси. Він жив Україною, її мальовничою природою, він жив громадським життям. Його твори з'явилися лише після смерті. Класичні твори!.. Вони слугуватимуть не одному поколінню, бо виховують найвищі людські риси: порядність, любов до матері і рідної землі, вчать жити по совісті», — згадує Леся Герус, журналіст, колега поета. Вчителька української мови і літератури Г.Я. Починок, яка ­добре знала Юрія Івановича, живила учнів його поетичним словом, — висловила заслужену оцінку його творчості: «Я переконана, що його поезія, як вічний оберіг, завжди стоятиме на магістралях нашого життя. Його можна по праву назвати митцем з чудовим відчуттям краси рідного слова, історії свого народу, несхитної відданості правді життя. Живою піснею в ім'я людини залишається творчість Ю. Ковальського — розмаїта, людяна і глибоко патріотична». Така оцінка дала мені право писати про Юрія Ковальського поруч з Ліною Костенко. Цілком зрозуміло, нікого ні з ким не порівнюю, немає такої потреби. Ліна Костенко — це Ліна Костенко, Юрій Ковальський — це Юрій Ковальський. Лише, на моє глибоке переконання, їх творчий доробок — це невичерпна криниця для нашої душі, для ствердження себе у житті. Поетів такого дарування — голос однієї знаний не тільки в Україні, а і в світовій культурі, голос другого лине на давній звягельській землі, вони геніальні, вони наближені до Істини, бо мають абсолютний слух до «голосу віків». А ми щасливі з того, що нам поталанило жити в епоху видатних поетів. Чари такої істинної поезії — наше духовне багатство, яке ми повинні знати і плекати, як щиру розкіш почуттів, що повинно оберігати нашу Україну, нашу рідну землю, «...щоб лише Україну любили...»
На цій планеті,...
Відколи сотворив її пан Бог,
Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох.
«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмерт­ний дотик до душі». «Вірші! Душа у них щира, серце схвильоване б'ється. Вірші! Без вас я не можу кроку ступить по землі».