АНАТОЛІЙ ЗАРИЦЬКИЙ, ГЕНЕРАЛ-МАЙОР: «ШКОЛА ДАЛА МЕНІ ПУТІВКУ В ЖИТТЯ»

Цей стрункий чоловік з привітною посмішкою відразу привертає до себе увагу. І не лише тим, що на плечах його сяють генеральські зірки, а, насамперед, своєю людяністю, комунікабельністю, вмінням зацікавити співрозмовника. Адже доля цієї людини склалася так, що довелося йому побувати в дуже багатьох куточках світу, пройти школу витримки та мужності, гарту духу. Але початок цьому всьому — місто Новоград-Волинський, звідки родом Анатолій Михайлович Зарицький, і міська школа №9, що, власне, і дала йому путівку в життя. Нині А.М.Зарицький працює в Державній прикордонній службі України на посаді заступника директора Міжнародно-правового департаменту — начальника управління міжнародного співробітництва та з питань європейської інтеграції Міжнародно-правового департаменту Адміністрації Державної прикордонної служби України. У 2004 році отримав військове звання генерал-майора, має багато почесних державних відзнак. Напередодні професійного свята — Дня прикордонника, — відбулася наша розмова про те, як склалося життя нашого земляка, які стежки та дороги у цьому житті йому довелося пройти та про те, як нині живеться українським прикордонникам, як працюється їм в умовах незалежної держави:
— Анатолію Михайловичу, чи пов’язаний ваш вибір професії з якимись сімейними традиціями?
— Військовослужбовців у нашій родині не було. Але у мого батька було три брати. Найстарший — загинув, пропав безвісти в 1941 році. Середній брат повернувся з війни і прожив ще довго, хоч мав на війні тяжке поранення.
— В якій школі нашого міста ви навчалися і якими вам пригадуються шкільні роки?
— Я вчився в 9 школі міста Новограда-Волинського. Відмінником не був, але мав гарні оцінки. Особливо любив уроки іноземної мови, вчителі говорили, що мав хист до мов, добре знав цей предмет, що мені особливо згодилося потім, при вступі до військового училища. Взагалі школа мені дала добру путівку в життя, залишила прекрасні спогади про вчителів, які закладали в нас міцний фундамент знань і моральних цінностей, патріотичних почуттів.
Вже тоді в мене зародилася думка присвятити своє життя служінню Батьківщині.
Після закінчення школи я планував вступити до Київського артилерійського вищого військового училища, — ми вже склали іспити і виїхали в навчальний центр, але я швидко тоді зрозумів, що це — не зовсім моє у переліку військових професій — і повернувся додому. Пішов працювати вантажником на завод антибіотиків. За якийсь час мене запросили працювати в рідну школу — лаборантом у кабінет фізики й хімії.
1976 року призвали в армію — в Середньоазіатський округ, де я прослужив майже півтора року. І вже звідти, коли я відчув, що таке солдатський хліб, що таке солдатська каша, — поїхав вступати до Вищого прикордонного військово-політичного училища КДБ СРСР імені Ворошилова.
— А солдатська служба — вона ж, мабуть, судячи з того регіону, куди ви потрапили, була непростою?
— Для людини з європейської частини потрапити служити в умови середньої Азії дійсно дуже складно. Клімат абсолютно незвичний для нас. Скажімо, легенька подряпина на руці — місяцями не заживала, бо висока температура і велика вологість повітря. Великий тиск, високогір’я, з носа часто йде кров — дійсно складні умови.
— Були такі, які не витримували, ламалися?
— Я таких не пам’ятаю, бо це були війська комітету державної безпеки, куди йшов серйозний відбір. Хлопці були витривалі, відповідальні, і я не пригадую жодного випадку, щоб хтось не витримав, втік з частини, як би важко не доводилося.
— Анатолію Михайловичу, а чим вас на той час приваблювала армія — романтикою?
— Ні, армія, насамперед, мене приваблювала тим, що тут завжди порядок, дисципліна, відповідальність, тим, що військова людина формує в собі системні якості, це люди мужньої і, на той час, однієї з найпрестижніших професій. У військових висока громадська позиція та самосвідомість.
Навчання у військовому училищі було також не з простих — високі вимоги, жорстка дисципліна. Якщо, скажімо, здаєш якийсь предмет на «задовільно», то не отримуєш звільнення на вихідні чи на свята. Але, як я сьогодні аналізую, ця жорстка система себе виправдала, бо училище було політичним, і ми мали бути прикладом для всіх.
При вступі ми складали іспити з математики, іноземної мови та писали твір. Щоб вступити, потрібно було мати всі п’ятірки на іспитах, і допускалася лише одна четвірка. Російську мову та літературу у мене в школі викладав Гехман Леонтій Лазарович, і з цих предметів я мав «відмінно», тож особливих проблем із написанням твору не виникало.
Отже, було три екзамени і фізична підготовка.
— З фізичної підготовки вимоги, мабуть, теж були високими?
— Скажу, що приймальній комісії потім за мене червоніти не довелося, бо згодом я став чемпіоном Московської області в літньому єдиноборстві, кандидатом у майстри спорту.
— Судячи з вашої спортивної статури, ви і зараз весь час тримаєте себе у гарній фізичній формі?
— Так, нещодавно я став чемпіоном нашої адміністрації у плаванні на сто метрів, де змагалися всі працівники на одному рівні, без вікових обмежень. Тож мені, маючи вік вже за 50, вдалося випередити двадцятип’ятирічних юнаків.
— Чи коли-небудь жалкували за тим, що обрали для себе таку непросту професію?
— Ніколи. Бо я вважаю, що як поставив для себе мету, то треба її досягати. Потрібно вміти собі у чомусь відмовляти — у якихось розвагах, жертвувати своїм вільним часом саме заради досягнення цієї мети.
— Чи на той час ви мріяли про те, що колись, можливо, будете генералом?
— Розумієте, тоді була інша країна, і найбільше, про що я мріяв, — це погони майора. На той час українці служили десь на Далекому Сході, в Середній Азії... Це була велика політика змішування. Хлопці з України — вони у службі не вибагливі, витривалі, наполегливі, і їх закидали у ті куточки, де було чи не найтяжче.
На другому курсі я став кандидатом у члени партії.
Пригадується тут одна історія. Був у нас такий навчальний курс «Служба і тактика прикордонних військ». Ми виїхали в поле, де з нами проводив навчання полковник та курсовий офіцер-вихователь. Курсант мав лягти на землю, заховавши під собою зброю, і танк проїжджає над тобою, залишаючи поміж гусеницями. Потрібно було дуже сильно притискатися до землі, і нам всім було трохи моторошно. Перед цим провели інструктаж і розповіли, що танк має середню вагу сорок п’ять тонн. А один з курсантів запитав: «Товаришу полковнику, хто ж це витримає таку вагу?» А я візьми та й скажи: «А хто витримає наш характер?» (маючи на увазі, що він міцніший за будь-яке залізо). І саме після цих слів мені запропонували вступити до лав комуністичної партії. Звісно, я розумів, що якщо доля дає таку можливість, то потрібно її використати — і став комуністом.
Після училища потрапив служити на Далекий Схід, де пробув десять років. Це Хабаровський Край, Амурська область. Я прибув туди 4 серпня 1981 року — у маленьке містечко неподалік Хабаровська. На той час я вже був одружений, до речі, дружина теж із Новограда-Волинського, вчитель.
— А дружина не проти була того, щоб поїхати зі спокійного Полісся в регіон з таким суворим кліматом і складними побутовими умовами?
— Ви знаєте, ми вже тридцять років живемо разом, і за цей час у нас ніколи не було ніяких розбіжностей з приводу, де має бути чоловік, де має бути дружина. Вона завжди мене розуміла і розуміє.
— А цікаво було б дізнатися, -— як чоловік, як військовий, як ви дивитеся на те, яким має бути родинний устрій? Яке в ньому місце чоловіка, яке — дружини?
— Я вважаю, що відносини в сім’ї мають бути побудовані, насамперед, на взаємоповазі, ввічливому ставленні один до одного. Зрозуміло, що немає зовсім ідеальних сімей, бо життя прожити — це не поле перейти.
Виникають час від часу якісь невеличкі суперечності, але головне — не втрачати душевної теплоти, радості у спілкуванні один з одним. Іноді люди питають: що таке щастя? Як на мене, то щастя -— це тоді, коли вранці хочеться йти на роботу, а ввечері хочеться повертатися додому. Я вважаю, що коли в сім’ї мир, злагода і спокій, коли створено домашній затишок, атмосферу доброзичливості, то скільки б років не минало, а сімейне вогнище горітиме рівномірно і яскраво. За весь чась моєї служби (а служу я тридцять п’ять років), коли б я не повернувся додому — часто пізно ввечірі, адже це служба, різне буває, — мене завжди чекає дружина, зустрічає з привітною посмішкою, ми разом вечеряємо і разом лягаємо відпочивати. Вранці вона мене завжди також проводжає на службу, поцілує, побажає успіху. На щастя, нам вдалося зберегти всю теплоту почуттів.
— На Далекому Сході — гарна, практично первозданна, природа -— ягоди, гриби, риболовля — все це приваблювало?
-— Знаєте, який би не був гарний Хабаровський Край, — і природа, і рибалка, — але мене завжди тягнуло додому, до батьківських криниць. За час своєї служби я побував майже у тридцяти країнах світу і переконався, що ніде нема краще, як у себе вдома, в рідній країні. Повірте мені, що різні проблеми є не лише в Україні, а й скрізь, у кожній країні світу. Чомусь багатьом із нас там, за кордоном, життя здається дуже райдужним, але, насправді, це далеко не так.
— І все ж 10 років — це досить великий відрізок часу...
— Дійсно, після семи років служби на Далекому Сході вже почав задумуватися, скільки ж можна засиджуватися на одному місці. Я прагнув вступити до військової академії, але мені тоді такої можливості не давали, казали: почекай трохи. Тоді моя дружина звернулася з листом до міністра, в якому попросила перевести нас у західні регіони держави. Ми отримали відповідь, де говорилося, що мене включили в резерв, а також дають мені дозвіл вступити до Вищої партійної школи. І я вступив до Хабаровської вищої партійної школї, а закінчував уже Київську вищу партійну школу. І у 1991 році мене перевели в Україну, у містечко Миргород, де я служив у підрозділі, що відноситься до Комітету Державної безпеки, у званні майора на посаді заступника командира з політичної частини.
— Як складалася ваша кар’єра в Україні?
— Коли я навчався у Вищій партійні школі, то саме почала формуватися Національна гвардія України — ця струк­тура проіснувала з 1991 по 2000 рік, а потім її ліквідували, у зв’язку з тим, що її деякі функції перепліталися з іншими структурами. Тож я написав рапорт про те, щоб мене прийняли в Національну гвардію. Мене приваблювало те, що на той час це була одна з найбільш національно-свідомих структур. Туди приймали кращих військових України, всі ми були патріотично налаштовані, самосвідомі.
Спочатку не відпускали з Москви, проте я написав листа Голові Комітету Верховної Ради з питань оборони і безпеки, міністру оборони, і листи в Москву з проханням, щоб мені дозволили служити в Національній гвардії України. Зрештою мені дали дозвіл. Це було в січні 1992 року — 5 січня я прийняв присягу на вірність народу України -— надзвичайно радів тому, що служитиму на рідній землі, служитиму своїй Батьківщині.
Тож я служив у Києві, мене призначили начальником служби міжнародних зв’язків Національної гвардії. Адже жити і не підтримувати стосунки з сусідами — це неможливо. Потрібно мати певну інформацію і ділитися цією інформацією, щоб протистояти міжнародному тероризму та іншим негативним явищам. Саме на той час у нас зав’язалися дуже теплі стосунки з національною гвардією Каліфорнії і багатьма іншими структурами з країн Балтії і багатьох інших країн.
— Коли ви отримали генеральські погони?
— З 2002 року по теперішній час служу в Державній прикордонній службі України, а в 2004 році отримав військове звання генерал-майора. Знаю декілька іноземних мов, що дуже допомагає у роботі. І зараз весь час працюю над тим, щоб вдосконалювати свої знання, кожну вільну хвилину заглядаю у словник, вчуся.
— Ваш син яку професію собі обрав?
— Він закінчив Київський університет імені Шевченка, факультет іноземної філології, згодом закінчив Дипломатичну академію при Міністерстві закордонних справ України. Зараз працює старшим офіцером-прикордонником.
— Анатолію Михайловичу, як комплектується прикордонна служба України?
— Наша прикордонна служба сьогодні комплектується виключно на контрактній основі. Тобто заключається контракт на три роки з можливістю його продовження, контрактник отримує зарплату і триразове безкоштовне харчування, безкоштовно отримує форму. Я патріот свого відомства, і без зайвого пафосу можу сказати, що наша служба сьогодні на високому рівні і кадрових проблем у нас немає. У нас дуже добра програма реконструкції житла, кожен має перспективу отримати квартиру чи кімнату у гуртожитку. А загалом праця прикордонників — дуже непроста, вимагає великої самовіддачі.
На моє глибоке переконання, треба цінувати те, що за весь період незалежності в нашій державі не відбулося ніяких внутрішніх конфліктів, пов’язаних із кровопролиттям, як у багатьох інших країнах.
Повірте, Україна буде рівною серед рівних, заможною серед заможних, багатою серед багатих. Запорукою цього має бути злагода у державі, злагода у кожній сім’ї, бо сім’я — це основа держави. Маючи нагоду, хочу щиро побажати землякам щастя, здоров’я, процвітання, добробуту, мирного неба. А ми, прикордонники, зі свого боку докладемо всіх зусиль для того, щоб наші кордони були безпечними, щоб люди не втрачали віру у те, що все в нашій державі буде добре.