ЧАРІВНА ТВАРЮКА

Із усіх п’яти сестер Анжела була найвродливішою. Уже в дев’ятому класі за нею «упадали» старші хлопці. Це тішило. Подобалось і те, як заздрили її успіхам подруги.
Сестра Надія не один літр сліз пролила на подушку. Учора вона провела вечір з Олегом. Та варто було поруч опинитись Анжелі — і куди кохання поділося!
Вже тоді Анжела почала розуміти вигоду свого природного дару, вона купалась у променях слави.
Надокучлива дискотека до рахунку не бралася. Інша справа — бар. Вино, шампанське, музика. Веселощі! Очманілі після пляшки-другої відвідувачі «питучо-веселого» закладу діставали всю готівку. Ще б пак! З королевою залу танцювали!
Проте, варто Анжелі віддати належне. Насолоджуючись успіхом і славою, вона справно ходила на фабрику, на швейній машинці до знесилення шила різноманітні вироби-замовлення. Зароблені гроші клала на ощадну книжку. Адже веселощі оплачувалися залицяльниками.
Світ обрушився раптово, після зна­йомства з Романом. Високий, гарний, статний, з тугеньким гаманцем. До міста прибув у службових справах.
З Анжелою познайомився в тому ж ресторані. Одного вечора спілкування було досить, щоби красуня поїхала з Романом на квартиру, яку той знімав, хоча до цього дівчина таких вільностей собі не дозволяла.
Це був дивовижний місяць! У Анжели визріло безліч ідей, як «приручити» Романа. Проте коханець швидко зметикував, що до чого. Зникнути було не складно. Та й відрядження закінчилося. На прощання сказав:
— Чекай, я скоро повернуся.
— Правда?
— Правда-правда!
— Я чекатиму.
Анжела довго чекала обіцяної зустрічі. Дуже довго. І лікарі відмовилися через пізній строк робити аборт.
Сина зрештою вона полюбила.
В ресторані Анжела і далі була примою. Сина доглядала мати.
Одного разу Анжела разом з подругою звабила заступника директора заводу. Коли у Анжели з цим начальником зайшло надто далеко, несподівано заявила:
— Мені у гуртожитку потрібна квартира.
Керівник спантеличено відказав:
— Це дуже складно. Може, пізніше щось придумаю.
— Я чекати не можу! — відрізала Анжела. А відтак красномовно пригрозила: — Я знаю твою дружину. Мовчати не буду.
Діватися було нікуди. Квартиру Анжела отримала. Та незабаром їй підкотило до тридцяти. Однак молода жінка ще сподівалася знайти свого принца. В одне із свят вона поїхала провідати родичів у столицю. І треба ж таке, в компанії виявився абсолютно вільний у всіх відношеннях чоловік. Як пізніше з’ясувалося, дуже відома у творчих колах особа.
Та не це більше привабило Анжелу. Всі, хто зібралися, наввипередки роз­хвалювали роботу Аркадія, розпитували про отриманий гонорар.
А далі — постіль на двох у день зна­йомства, два дні в походах по музеях-театрах, вагітність і весілля.
Знав би Аркадій, у яке багно він заліз…
Проте спочатку життя ладилося. Аркадій хоч і не був пробивним, але під тиском Анжели він добився хорошої квартири. Найбільше тішило жінку те, що чоловік віддавав їй у руки всі зароблені гроші.
А одного дня Аркадій приніс додому меншу, ніж зазвичай, зарплату.
— Ти від мене все приховуєш! — невимушені сльози і тиждень мовчання.
Аркадій дивувався:
— У чому я винен? Коли як виходить. Сьогодні три тисячі баксів у місяць, завтра — тисяча. Потрібно жити за спроможністю.
— Ти мене скоро по світу з торбою пустиш! — не вгавала Анжела.
— Але послухай… — Аркадій недоговорив — у нього полетіла тарілка.
— Анжело…
Просвистіла чашка, вилка…
Вона і справді почала підозрювати чоловіка в тому, що він якусь суму лишає для себе. Хоча це було не так. Аркадій так сильно любив свого прийомного сина, що ні про яку «заначку» мова не могла йти, та й Анжела для нього лишалася чи не богинею.
Дійшло до того, що він залишав дружині все-все, а потім кожен ранок просив кілька гривень на автобус. Друзі вже почали насміхатися.
— Аркадію, куди ти гроші діваєш? Заробляєш непогано, а в кишенях вічно вітер гуляє!
Одного разу він не прийшов на роботу. За ним такого не водилося. Друзі заметушилися. Приїхали до нього додому.
— Де Аркадій?
— У село поїхав, — не кліпнувши оком, відказала Анжела.
— Яке село? — дивувалися його колеги. — А робота? Відгула ж не брав. Навіть не попередив.
— Поїхав і все!
— Хм…
А насправді все було інакше.
В той день, після отримання солідного гонорару (а Аркадій наперед повідомляв дружині про винагороду і її суму), він прийшов пізно. Так у них було заведено: посидіти в компанії, «виставитись». Декотрим позичив по сотні доларів.
— Ось візьми, — протягнув дружині гроші просто з порогу.
— Мало! — швиденько перерахувавши купюри, закричала Анжела.
— Та що ти, мила!
— Облиш! Мене не надуриш!
— Я й не збирався. Що ти!
— Куди гроші дів?
— Заспокойся, ягідко — Аркадій протягнув до дружини руку, хотів узяти її за зап’ястя.
Однак цей жест Анжела зрозуміла по-своєму.
— Ах, та ти битися?! — вона схопила ніж і саданула ним чоловіка в живіт.
Рана, на щастя, виявилася не смертельною. Ніж не зачепив життєво важливих органів.
— Що з вами сталося? — після операції в палату прийшов слідчий з міліції.
— Та… — відмахнувся Аркадій.
— Ви можете говорити?
— Так.
— Я слухаю.
— Та нічого особливого.
— Тобто?
— Дурість.
— Поясніть, будь ласка.
— П’янка. Невдало упав на гострий предмет, який тримав у руках.
— Де?
— В лісі.
— Хтось може це підтвердити?
— Дружина…
Анжелу Аркадій уже попередив і пояснив, що треба говорити слідчим.
А через два тижні потерпілий вийшов на роботу.
Після того випадку Аркадій частіше почав прикладатися до чарки. Дружині віддавав стільки грошей, скільки вважав за потрібне. Анжела постійно нишпорила в кишенях, вигрібала «заначки».
А вранці:
— Дай на автобус.
— Знайшов сьогодні сотню, знайдеш і завтра! — також ранками верещала на Аркадія Анжела, котрий так само смирно просив гроші на проїзд у міському транспорті.
А незабаром Анжела заявила:
— Все, розлучення! Досить з мене! Босою і голою ходити не хочу!
Аркадій здивовано заперечив:
— Та де ж голою? Де ж босою?
— Ти дивись, як інші живуть!
— Кожен за своїми статками.
— А я не хочу за такими статками, як у нас! Все, розлучення! Шукай гроші!
— Навіщо?
— На оформлення документів.
— Будуть, — тихо сказав Аркадій і пішов з дому.
З роботи він повернувся раніше. Дружини вдома не було. Випив каву. Поклав перед собою тисячу доларів. І через хвилину розірвав їх на шматки.
Анжела, котра в цю мить шмигнула на кухню, тільки і видихнула:
— Ідіот!
Важка чавунна сковорідка кілька разів опустилася на голову Аркадія. До приїзду «швидкої допомоги» і міліцейського наряду він так і залишився лежати в калюжі крові з німим докором в очах: «За що?».