ЗОЛОТА ЛИХОМАНКА

Баба Нюра до міліції прийшла вночі.
— Обікрали, іроди! — плакала стара жінка. — Все, що наживала, забрали.
Цю 78-річну пенсіонерку тут знали добре. Якось раніше вона просила допомогти знайти її внука, безслідно зниклого. Довго тоді не шукали, внук сам заявився. Присоромив слідчих:
— Робити вам нічого. Може, в мене особисте життя налагоджується, одружився, можна сказати.
Потім знову прибігла баба Нюра, і знову заявила про зникнення внука. На цей раз стару жінку культурно послали… додому. Щоправда, чоловік більше не повернувся.
Тепер пенсіонерка вимагала зна­йти грабіжників. Представила перелік вкраденого, де значилося 49 (!) найменувань ювелірних виробів із золота з детальним їх описом. І це в бабусі, котра по вечорах навколо будинку пляшки збирає. Як на передбачуваного грабіжника баба Нюра вказала на Івана, раніше судимого, непрацюючого алкоголіка, котрий мешкав у приватному батьківському будинку.
При обшуку у Івана вдалося знайти дві гранати, незареєстровану рушницю, обріз і … 49 ювелірних прикрас. А ось у сараї знайшли закривавлену сокиру.
— Тільки не кажи, що порося розбирав, — звернулися до господаря. — Адже експертиза покаже.
— Добре, — сплюнув Іван. — Ваша взяла. Це кров Васьки, внука баби Нюри. Я його в городі закопав, за туалетом…

Василь і Іван дружили з дитинства. Познайомилися… в міліції. Першого туди доставили за крадіжку джинсів з балкона, другий просто побився. У тюрму потрапили за різними статтями. Василь — за крадіжку, а Іван, перебуваючи в нетверезому стані, вбив сусіда. Зрозуміло, і строк «тягнув» більш серйозний. Коли Іван звільнився, Василь знову щось украв і знову сів за грати. Зустрілися вони, коли розміняли четвертий десяток.
— Набридло по тюрмах сидіть, — скаржився Василь. — Хочу людиною пожити.
— Щоб по-людськи жити, потрібні гроші, — сказав Іван. — А у нас їх немає.
— Значить, треба влаштуватися на роботу.
— Ага, тільки кому ти зі своїми «університетами» здався?
Василь усе ж спробував підробляти, будівельником. На життя вистачало. Ще бабі Нюрі, з котрою Василь жив з дитинства, перепадало.
Якось Василь клав плитку в однієї розлученої, привабливої жінки, Раїси. У випадку успішного завершення роботи господарка приготувала царську вечерю з випивкою. В результаті, того вечора Василь додому не пішов.
Очевидно, обом сподобалося, тому що наступного дня Василь з роботи поплівся не додому, а до нової пасії.
Бабусі внук не поспішав повідомляти про зміни у своєму особистому житті, а ось кращому другові похвалився.
— Знайшов чим хизуватися, — остудив того Іван. — На що жити збираєтесь? Жінки — вони ж готівку вимагають.
— А з цим поки кепсько, — погодився Василь. — Заробітки так собі. У Раїси також не дуже. Добре хоч, що кухарем працює, пожрать завжди буде.
— Примітивний ти чоловік, — з осміхом сказав Іван. — Тільки про черево думаєш, а слабо свою жінку в хороший кабак зводить? По морях покатать? Перстень з діамантом подарувати?
— Н-да, слабо.
— Ну ось! Слухай, а, може, хату яку виставить? Ти ось по квартирах, хатах ходиш. Нічого путнього не зустрічав?
— Є там одна баба. Раїсина сусідка. Вся золотом обвішалася.
— Одна живе?
— Умгу.
Квартиру вирішили брати на «гоп-стоп», коли господарка була вдома. В двері подзвонили пізно ввечері.
— Хто? — спитала жінка.
— Ремонтники газу, — відповіли перше, що прийшло в голову.
У передпокій увірвалися двоє в масках. До підборіддя господарки приставили дуло обріза.
— Викладай золото, дурепо, поки фотокарточку не попсували!
— Все віддам, тільки не вбивайте, — злякалася жінка.
І дійсно, в сумку грабіжників посипалися персні, ланцюжки, браслети — більше п’ятдесяти найменувань. А ще — дві з половиною тисячі доларів.
— Бакси я поки заберу, а золото — заховай, нехай усе заспокоїться, — розпорядився Іван.
Тієї ж ночі потерпіла написала заяву до міліції, але грабіжників по показаних із картотеки знімках упізнати не змогла — були в масках. Хоча невпевнено додала:
— Один по очах схожий на нового хахаля, що у Райки, сусідки, поселився. Та й голос, ніби, його.
До сусідки прийшли з обшуком, чим її дуже засмутили, руйнуючи плани на світле майбутнє. Зрозуміло, що Василь після того в неї не з’являвся. Місцезнаходження його узнати не вдалося.
Тим часом Василь, скориставшись, що бабуся пішла в банк отримувати пенсію, повернувся до себе додому і заховав награбоване у тільки йому відомій схованці — у вентиляційній шахті. Потім пішов до приятеля.
— Шукають мене, баба впізнала, — засмутив друга Василь. — У Райки з обшуком були, золото знайшли.
— Це погано, — трохи подумавши, сказав Іван. А відтак, пильно дивлячись на товариша, додав: — А не брешеш?
— Падлом буду, сам спитай, — клявся Василь.
— Добре, поживеш поки в мене. В городі — баня, на горі ліжко є. Перед сусідами не світися, пересувайся, коли стемніє. Вкумекав?
— Ще б…
Так разом вони прожили більше місяця. За цей час витратили всі гроші. Продали два ланцюжки, обручку, що Іван прихопив ще під час пограбування. Поки Василь відлежувався, Іван дізнався від Раїси, що обшук дійсно був, але ніякого золота не знайшли.
Потім Раїса опам’яталася, що виклала по телефону незнайомому чоловікові конфіденційну інформацію, і повідомила в міліцію. Однак дзвінок відстежити не вдалося: Іван — тертий калач, дзвонив із телефону-автомата.
— Ти кого, сволото, продинамити вирішив? — завів серйозну розмову Іван, підливаючи приятелю горілки. — Ніхто золота не забирав, я з’ясував.
— Бреше! Не вір їй, — затремтів Василь. — Може, сама заникала?
— Чи ти?
Іван зацідив Василеві в перенісся. Приятель злетів зі стільця. Поки намагався підвестися, друг добавив ще. І не раз.
— Де золото?
— Є.
— Де?
— Досить, я скажу.
— Що ж ти, падло, кинути мене вирішив?
— Ну, так вийшло, вибач.
— Це не катить. Де золото?
— У вентиляційній шахті. На кухні.
— Дурень...
Тут же, в бані, стояла іржава сокира. Отримавши інформацію, Іван вирішив, що тепер йому Василь не потрібний, все одно «в бігах». Підхопив сокиру і потягнув другана обухом по голові. Але Василь зразу не сконав, закричав. Довелося сокиру перехоплювати і ударити гострим боком. Напевно.
Недовго думаючи, за туалетом, біля паркану, Іван викопав яму, затягнув у неї тіло, присипав.
…Баба Нюра знайшла схованку у вентиляції. Довго розглядала золоті прикраси, примовляючи:
— Мабуть, тут до нас жили євреї. Це вони золото скуповували і ховали в стіни.
А що із золотом робити, — бабуся не знала. Прочитала оголошення про скупку ювелірних виробів. Понесла туди кілька перснів — дали гроші. Добре! Дивись, на чорний день згодиться.
Звичайно, для свого скарбу пенсіонерка придумала іншу схованку — в банці з борошном.
У двері подзвонили.
— Кого там принесло? — баба Нюра не поспішала відчиняти.
Але дзвінок повторився, довгий, настирний.
Подивилась у вічко.
— Ви хто?
— Я від Васьки. Він записку передав.
— Знайшовся, негідник, — почувши про внука, пенсіонерка відчинила замки.
За таку необачність отримала дерев’яною дубинкою по голові. Від цього втратила свідомість і простяглася на підлозі.
Коли отямилася, — в квартирі «хазяйнував» невідомий. Щось шукав.
— Допоможіть! Вбивають! — закричала баба Нюра, на що миттєво відреагував незванний гість. Він підскочив до господарки і двинув її в щелепу. Так, не сильно, щоб знову відключити. Закрив рукою рот.
— Нявкнеш — приріжу! — грабіжник продемонстрував ніж. — Зрозуміла?
У відповідь стара жінка захитала головою.
— Золото де? Це не твоє.
— У банці.
— Давай сюди.
Забравши прикраси, незнайомець пішов з квартири. А баба Нюра, посумувавши над побитим обличчям, подибала в міліцію. Вона дуже добре знала Івана, котрий дружив з її внуком. Навіть маска не допомогла.