У КАЗЕМАТАХ УКРІПРАЙОНУ

У кореспонденції за 22 листопада 1968 року «Хто продовжить розповідь» товариш Ю.Загривий вперше розповів про хмурі руїни дотів, що охороняли таємницю мужньої боротьби і жертв невідомих солдат-патріотів.
Розповідь про них тим більше потрібна, бо тепер знаходяться люди (я назвав би їх не вдячними), котрі зневажливо кидають репліку: «Що ви там воювали, покидали доти та пішли додому». А між тим — поруч дот, у якому загинуло 22 урівці. На Суслівських полях у доті загинув наш славний комісар полку, колишній секретар райкому комсомолу, заступник голови міськвиконкому — Пасічник, який в останнню хвилину боротьби застрелився, щоб не здатись живим ворогу в руки.
Я не знаю таких, котрі повтікали. Я лише знаю, що кожен дот — боротьба і жертви.
Я теж у 1941 році брав участь в обороні міста, а потім — у прориві пруського кордону в районі Гальдау; в боях за Устінбург, Кенігсберг, Пілау і закінчив війну 9 травня 1945 року на косі Фріш-Нерунга. Тому мені як колишньому солдатові Новоград-Волинського Укріпрайону теж хочеться поділитися своїми небагатими думками про ті давно минулі фатальні для нас часи.
Велика Вітчизняна війна 1941 року застала мене в Іванівському таборі на перепідготовці. У неділю, 22 червня 1941 року, в табір прибуло багато відвідувачів, щоб сповістити про страшну подію і побачитись, можливо, востаннє... До мене теж приїхала дружина з 4-х річною донькою, але розмову довелось відкласти, бо одержав завдання негайно викликати старшину Семенишина із Ржатківки.
Того ж дня нас було розпущено по домівках із наказом 23 червня з’явитись на мобілізаційний пункт у школу №3.
24 червня на залізничну станцію прибула велика партія шахтарських робітників із Донбасу. Це були молоді рослі хлопці і всі як один одягнені в нові сині комбінезони. Їх у першу чергу відправляли на Захід. Але через деякий час вони повертались.
На фронті вже не було відповідних умов, щоб прийняти поповнення. Крім того, ворог шаленів: бомбив наші комунікації, деякі машини не повертались. Незважаючи на тяжкі ускладнення, воєнкомат продовжував спроби направляти машини з людьми на фронт. Однак вони виявились марними. Довелося всю масу людей знову повернути в Іванівський табір, з метою організації гарнізонних команд і дислокувати їх в Укріпрайоні.
Повертались вночі, ворог нас висвітлював висячими на парашутах ракетами. Для нас це було небачене диво. Ми навіть не знали, що ті ракети висять на парашутах.
Тут у таборі мені довелося зустрітись із керівниками району: головою міськвиконкому товаришем Кравцовим, головою райспоживспілки Гольдербергом та іншими. Вони теж допомагали начальнику УРу в організації команд. Товариш Кравцов запропонував мені взяти участь у цій роботі як писарю. Так у день я складав списки гарнізонних команд, а вночі з начальником УРу на автомашині розвозили в доти кулемети, боєприпаси та інше спорядження.
Повертаючись вночі машиною з погашеними фарами з-під чижовецької Вишківки у місто за черговою партією спорядження, він тихо, із задушевною теплотою сказав: «Молодець ти, Лук’яненко, з тобою можна воювати». Я не знаю чому начальник УРу до мене прихильно ставився, бо ще раніше, коли мені доводилось патрулювати біля складу, він завжди приходив покурити і добру половину ночі проводив у розмовах на рівних.
Після кількох діб напруженої роботи нас лишилось чоловік п’ять, котрі повинні були самі визначитись у дотах. Від села Чижівки ми пройшли аж до залізничного мосту по правому березі річки Случ, але вільного місця в гарнізонах не знайшлося. Довелось тут, у балці, заночувати, за всіма правилами табору, з караулом.
Наступного дня, пройшовши далі в напрямку до міста, ми розмістилися по одному, по двоє. Для мене знайшлося місце в доті навпроти госпіталю. Але на другий день прийшов лейтенант і спитав у солдат моє прізвище. Я назвався. «Ходім, будете зі мною». Солдати заперечували: «Яка вам різниця, ми ж будемо поряд?». Так я перейшов у сусідній дот, що був розташований навпроти Будинку культури.
Його ліва амбразура обстрілювала міст по асфальту, а права — запасний дерев’яний міст навпроти старої фортеці і банку. За дотом під горою протяглася з високим бруствером траншея на північ по течії річки. Від неї і аж до села Стара Романівка простір був запов­нений армійськими частинами. Готувалась велика оборона міста, населення продовжувало евакуйовуватись, лише його східна околиця жила армійським повноцінним життям.
У цей час прийшли прощатись мати з дружиною і донькою, майже разом із ними по дорозі зайшов секретар міськвиконкому товариш Мусієнко зі спілими черешнями. Він теж направлявся в місто Житомир.
Ворожі літаки бомбили залізничну станцію, міст, хлібозавод, Броницький ­аеро­д­ром. Наша авіація давала відсіч лише з Федорівського аеродрому.
Обстановка з кожним днем ускладнювалась. Однак, дивлячись на величезну армійську армаду, оптимізм у солдат не вщухав.
Так минала остання ніч червня. Крізь туман прозрівав світанок. Солдати вийшли митись. Але... вони не мились. Їх вразила безлюдна, незвична тиша. У окопах — ні душі, і лейтенанта десь не стало.
Ми пішли за околицю міста — та ж сама безлюдна тиша. Повертаючись, дорогою зайшли у Будинок культури, там зустріли лейтенанта Шпака. Він розповів, що армійські частини відійшли вночі на північний схід тому, що німці через Шепетівку прорвались у Житомир і загрожують оточити наші частини. Нам же, урівцям, належить прикривати дивізію, яка з боями відходить, після чого одержимо відповідні розпорядження. Куди подівся наш командир, — лейтенант нічого не сказав. Комендантом дота став його заступник, сержант (прізвища вже не пам’ятаю).
У ці дні було помітно масовий відхід розрізнених груп солдатів, які, перебравшись через річку, поспішали на Схід. Серед них я помічав підозрілих солдатів: старі, оброслі, з рудим волоссям і незграбно одягнуті в нашу шинель, ніби навмисно зігнуті, вони йшли в масі наших солдат. У той фатальний час я не міг припустити, що це шпигуни «відступають» разом із нашими частинами. Але пізніше, коли ясно представилась тоталітарна навала фашистських орд, я не сумнівався, що то були шпигуни і диверсанти, які руйнували наші комунікації і передавали відомості про бойові порядки відступаючої армії. Цим слід пояснити і той факт, що саме в цей період зник телефонний зв’язок у наших дотах.
Моїм завданням було кожного дня ходити на пошту за газетами, журналами і читати їх бійцям. Тут, на пошті, у коридорі під сходами на другий поверх, на нерозібраній купі газет і журналів, я завжди заставав напівлежачого, здавалось, на диво спокійного, помічника прокурора Кулика. Його струнка висока постать у захисному одязі, благородне велике біле чоло, обрамлене каштановим волоссям, справляли таку пошану до себе, що я не наважувався запитати, чому він тут. Тільки пізніше, вже у німецькому полоні в Хелмі, коли запитали шефа: «Коли будете пускати додому?», — він відповів: «А куди вас пускати, якщо Сталін із комуністами організовує партизанські загони». Із цієї відповіді було зрозуміло, чому керівники району не повернулись з Іванівського табору до міста, а пішли далі в ліс, і чому товариш Кулик лишився в місті на пошті. Було зрозуміло і те, що ще у жовтні 1941 року фашисти втратили надію на «блискавичну війну» і перемогу над Радянським Союзом. Поява партизанських загонів у той час була для них страшнішою, ніж бойові дії на фронті.
Одного разу, повертаючись із пошти, на вулиці Шевченка, навпроти спортивного магазину (тепер тут стоїть багатоповерховий будинок), до мене підійшов льотчик. Він ще був зовсім молодий хлопчина, без пілотки, без пояса і босий. Прийнявши мене за патрульного, попросив дозволу і допомоги взяти у магазині що-небудь взутись. Довелося у великих скляних дверях зробити прикладом гвинтівки хід для льотчика. Добираючи спортивні бутси, він розповів, що був збитий його літак, а сам він спустився на парашуті. Німці здерли чоботи, а він утік.
Четвертого липня, в суботу, наш наймолодший боєць, всіма шанований комсомолець Олександр Голованчук, попросився у село Маковиці на вихідний, щоб занести маленькому сину гостинці. Його охоче пустили: «Іди, Сашко, побачиш сина, дружину, а нам розкажеш, що там діється на захід від міста». Адже було вже чути далекі глухі розриви ворожих снарядів. Наступного дня, у неділю надвечір, Сашко повернувся й розповів, що німці на підступі до міста. У цей час посилилось бомбардування, особливо укріплень понад Случчю. Внаслідок прямого потрапляння авіабомби у дот, загинула вся команда, із якої мене забрав лейтенант.
Шостого липня, укриваючись від бомб, до нас приєднались три військових, один з них — комендант Будинку культури, розповів, що дружина і донька загинули під романівським кінотеатром під час нальоту фашистської авіації.
Сьомого липня, рано-вранці, ми помітили на мосту із східної сторони підозрілих солдатів. У них розпізнали фашистів. Старший кулеметник із Работіщ, Комаров, зробив дві кулеметні черги. Німці розгубились і втекли у бік спиртзаводу. Були у них поранені або вбиті — ми не знали. Але до самого вечора ворог у районі дота не з’являвся.
Того самого дня, ввечері, німецькі танки у районі запасного дерев’яного мосту бродом пішли через Случ. На них сиділи фашисти в чужому одязі. Обслуга правої амбразури трасуючими кулями строчила по них. «Ага, кляті!» — вигукували урівці, дивлячись, як фашисти стрибали чи то падали у воду і ховалися у башти. А тим часом на висоті біля банку розверталась самохідна гармата, і з прямого прицілу стала бити в амбразуру. У доті було темно, лише від розривів снарядів крізь замасковану амбразуру на мить пробивались іскри. Від частих розривів здавалось, що дот гойдався і важко стогнав, дихав гарячим пилом крізь амбразуру. Солдати глохли. Нарешті гармата замовкла. «Танки пройшли», — між собою вирішили солдати, радились, що робити. Одні пропонували негайно тікати, інші доводили, що німці вже попереду, тому раніше потрібно послати розвідку, зрозуміти, яким шляхом пройти.
Ніхто вже не чекав відходу дивізії, «додаткових» розпоряджень. Поки дійшли толку, — що робити? Комендант розпорядився виставити зовнішній караул і у дворику дота. Але вже було пізно. Почулись автоматні постріли. Повернулись патрулі: «Дот оточений фашистами». Та пам’ятна ніч була короткою, можливо, тому, що хотілось відтягнути невідому неминучість...
Восьмого липня перед світанком фашисти закидали підземний хід гранатами і стали ломитися у дот. Ми у трьох вийшли з гранатами із каземату в «сквозняк». Комендант метнув гранату і, здається, недарма — ворожий автомат затих. Але знову майже разом розірвалося дві гранати. Комендант зойкнув, закричав: «Мене поранило». Потім місце коменданта зайняв Пономарьов. Боротьба продовжувалась. Здається, Пономарьов кинув гранату. Але тільки здається, бо в цю мить у казематі мигнув вогник і — вибух...
Чому стався вибух і якої він був сили, — ніхто не знав. У казематі було три ящики гранат, долівка і стіни були «вимощені» дерев’яними ящиками з набоями, у кожному по 750 патронів. Вся ця маса вибухнула. Почулись крики і благання, одні просили допомоги, інші — добити — і тут всі постихали....
Я теж, мабуть, від вибуху упав і так само, ковтаючи якусь густу масу (тоді здавалось – вату), у розпачі кричав, когось, про щось просив і так само стихав, бо дихати було нічим — «вата» душила, жовтіло в очах. «От і смерть... Коли б скоріше, і зовсім не страшно, даремно смерті боятися»... — так думалось тоді. І тут, ніби заклик до життя, почувся голос коменданта: «Солдати, товариші, хто живий? Вилазьте — нас газами душать». «Є живі?» — розумію слова коменданта. Вилазити. Дихнути повітрям, а там... що буде... може, вб’ють. А жити хотілося. Нас вийшло троє: у коменданта з голови і обличчя по грудях і гімнастерці текла кров, Пономарьов із Работіщ блював кров’ю, жовті очі викотилися з орбіт, у мене з черевика поверх халяви сочилась кров. Німці щось питали, а ми блювали і не могли розмовляти.
Фашисти реготали, штовхали автоматами у груди і між собою сперечались. Виявилось, що по чистому новому одязі нас прийняли за комсомольців і хотіли розстріляти. Інші доводили, що чистий одяг тому, що ми були не в окопах, а в доті, і були проти розстрілу. Комендант пояснив, що у доті ще лишилось 9 чоловік. Три фашисти одягли протигази, змусили і коменданта одягнути протигаз на закривавлене обличчя і з електричними ліхтариками пішли у дот. Але скоро вони повернулись. Один із них махнув рукою і промовив: «Капут».
Знявши з нас шкіряні пояси, поклацали фотоапаратами і погнали вниз до Случі.
Неможливо передати словами, як боляче було кидати дот і товаришів, котрі полягли… Вічна їм пам’ять, вірним синам Батьківщии. Вони до останнього подиху не залишали призначений їм рубіж.
Поряд із цим стоїчним героїзмом очевидним стало й те, що солдатів залишили без командира і загального тактичного керівництва, все одно, як малих дітей без батька і матері. Відчувалась фатальна помилка. Може, у тому, що не зуміли втекти ще з вечора, і як результат, — не виправдані жертви.
Ідучи по відлогому березі до Случі, ми бачили за кожним каменем лежачих німців із наведеними на нас автоматами. Тих, які ще з вечора оточили наш дот. «Дивна кайзерівська акуратність — і на мертвих ціляться», — думалось тоді. Конвоїри дали нам знак іти на дерев’яний міст, а самі пішли до човна, що курсував по дроту як паром.
«Отут і нам, братці, капут», — сказав Пономарьов, маючи на увазі, що міст посередині річки розірваний.
Прийшовши до обриву, ми зупинились. Конвоїр з парому дав знак плигати у воду. Опинившись у воді, і не дивлячись на конвоїрів, самі без команди добирались до другої половини мосту. До цього я відчував лише пекучий біль у нозі. Але, замочивши рану, від болю втрачав силу і тонув. Товариші повернулись за мною, підтягли до козлів, і по їх перекладинах випхали мене на міст.
Я обійняв їх за шию, і вони так і дотягнули мене до тієї самої гармати, що розстрілювала наш дот. Тут, біля банку, так само, як і біля доту: клацання фотоапаратами, погрози розстріляти комсомольців. Я лежав і байдуже дивився на звірячу зухвалість фашистів.
Тим часом інші розвернули гармату і зробили декілька пострілів у сторону Іванівського лісу, куди весь час відступали наші армійські підрозділи. Потім заштовхали нас у кузов самохідки і завезли нас на територію теперішнього машзаводу. Тут, серед просторого двору, у два ряди стояли каністри із бензином і ромом. Фашисти без перерви під’їжджали, заправляли мотоцикли і фляги, і знову виїжджали за ворота. «Німці воюють п’яні», — зауважив комендант.
Підійшов у білому халаті лікар-німець. Коменданту перев’язав голову бинтом, а мені довелося на бинти порвати спідню сорочку. Того самого дня, надвечір, нас завезли підводою до другої школи. Тут, припертих кулеметами та автоматами до зовнішньої стіни школи, нас було вже багато.
Всім треба було сидіти. Хто піднімався, — поверх голови строчив автомат. Мене занесли у фіззал до важкопоранених і поклали на соломі поряд з іншими. За пораненими доглядали наші лікарі. Один чоловік і, здається, три жінки. Страшно було дивитись на них – бліді, в очах невимовний сум, вони ледь ходили по фіззалу, наповненому пораненими і густим запахом смерті. Гниючі рани вкривалисъ жовто-сірим грибом і текли. Бракувало марганцівки для їх промивання, не кажучи вже про бинти та інші ліки. У саду була вирита яма, куди виносили мертвих.
Надвір мене виносили ­утрьох. Я боявся, що зі мною не захотять довго возитись. Але через днів п’ять, чи, може, сім, нас завантажили на три машини і завезли до рівненської тюрми, до так званого «госпіталю для полонених».
Наші земляки із західної України щонеділі приносили пораненим передачі. Ніколи не забуду епізод, що зворушив мене до сліз. У безлюдному дворі тюрми на зеленій траві напівлежав один молодий лейтенант. Дві, ще не зовсім старі жінки, по-святковому одягнуті, підійшли до нього, нахилились і привітались. Потім сіли, виклали з корзинок гостинці і про щось лагідно довго розмовляли. А коли лейтенант став їсти, одна з них, ніби сина, гладила рукою його чорні кучері. Я теж дивився крізь відчинене вікно і думав: «Як люблятъ наші українські побратими рідну їм Червону Армію»...