«Я НЕ ЗНАЮ, ДЕ Я...»
- 263
- коментар(і)
- 23-07-2010 01:02
Дружина мала приїхати о третій ночі. Стрілки годинника показували тільки другу п’ятнадцять.
Леонід Іванович зайшов до кімнати сина (той дивився телевізор), сказав йому:
— Я дещо стомився, піду ляжу. Почитаю. Якщо засну — збудиш.
— Добре, — кивнув Валерій.
Та через хвилин десять до батька зазирнув син.
— Хтось стукає в двері! Настирно!
— То подивився б, — невдоволено кинув батько. — Не маленький.
Валерій скривився:
— Чому така неввічливість? Можу й сам.
— Починається... А може, то мама приїхала?
— Ні. Дзвонив перед цим. Вона ще в дорозі.
— Гаразд, почекай.
Леонід Іванович взув капці і почовгав до веранди. Включив світло на ганку. Зазирнув у віконце. Біля дверей стояла дівчина і, витираючи ребром долоні ніс, плакала.
Леонід Іванович зі звичною йому осторогою відкрив двері. В очі одразу кинулася відкрита хвіртка. Не переступаючи поріг, з неабияким подивом спитав:
— Ти хто?
На вигляд дівчині було років шістнадцять-сімнадцять. Фарбована білявка. У синіх джинсах. Розкуйовджена. Тіні під очима розмазані. Руки по лікоть у грязюці. Біла блузка на грудях розірвана. А на одному із напівоголених персів чітко видно свіжі подряпини і сліди крові. Тіпаючись од ридань, дівчина протягла мобільний телефон. Точніше, його залишки.
— Допоможіть, будь ласка!.. Я не знаю, де знаходжуся!.. Це місто чи село? За нами гналися!.. Можна від вас подзвонити?
Незнайомка захлиналася власними словами. Це було схоже на істерику.
Її вид, поведінка шокували господаря оселі. Леонід Іванович подумав: «А чому вона прибігла саме до нас? Пізній час, і світло горіло тільки в нашому будинку? А чи не маскарад це? Може, там, за рогом будинку, хлопаки стоять. Вийдеш з хати, а тебе — геп по кумполу! Світ-то он на що перетворився…».
Син мовчки стояв за спиною батька. Високий, широкоплечий. Спочатку він подумав, що це прикол його знайомих. Проте, дівчини він не знав. Та й поведінка нічної гості говорила зовсім про інше.
— Хто ти, і що з тобою конкретно трапилося? — твердіше спитав Леонід Іванович.
Замість відповіді білявка, продовжуючи ридати, попросила мобільник.
Господаря будинку це вже почало дратувати. Ще б пак! Пізній час. Та ще й ось-ось дружина має повернутися з відрядження.
— Дівчино, ти звідки?
Незнайомка чогось повернулася, подивилась у темінь, ніби там шукала відповідь на запитання чоловіка. Відтак притулилась до цегляної стінки. Істерика її не полишала.
— Я не знаю! Не знаю! — майже кричала вона. — За нами гналися!
Очевидно, її хотіли згвалтувати. Леонід Іванович спитав:
— Хто гнався?
— Якісь хлопці... Я падала. Побила телефон. Ось що від нього лишилося. Куди бігла — не знаю. Куди йти — не знаю. Всюди темно. Я довго бігла. Потім йшла. Якісь паркани, городи, собаки...
Леонід Іванович вловив од дівчини легенький «запашок». Спитав:
— Ти десь відпочивала?
— Нас… Нас була компанія, — білявка і далі, тіпаючись, вмивалася слізьми. — Ми гуляли.
— На річці? Біля дамби?
— Ні, в кафе.
Леонід Іванович кивнув убік:
— Тут, рядом?
Дівчина, звісно, не змогла зорієнтуватися і назвала де:
— У «Бодіка».
— Ясно. Згадати можеш: звідки ти?
— Із «Світанка».
— Нарешті! Ти говорила, що за вами гналися. З тобою ще хтось був?
— Подруга. Нас кинули друзі. Ми лишилися вдвох. Потім до нас причепилися якісь хлопці. Ми побігли. Подруга в один бік, я — в другий. Да-а-йте-е теле-фо-он!
— Уу-ой! — Леоніда Івановича охопило ще більше роздратування. Він вірив і не вірив цій дівчині. Тому сухо кинув:
— Ото потрібно вдома сидіти, а не ночами по барах вештатися! І телефони будуть цілі, і … — Господар будинку подивився на обідрані дівочі груди, однак про них нічого не сказав.
Білявка на якусь хвилю перестала тіпатися, спробувала розжувати слова, висловлені немолодим чоловіком. Продовжуючи ребром долоні витирати ніс і знову ревти, вкотре попросила:
— Ну дайте, будь ласка, телефо-о-он.
— Чекай тут, — холоднувато сказав Леонід Іванович і хотів іти в хату, однак зупинився, пом’якшено додав: — Он лавка, присядь. Я зараз. — Потім він завбачливо зачинив за собою двері.
Залишившись удвох, син дорікнув:
— Чого ти так жорстко? В неї ж істерика?
— У цю пору треба вдома сидіти! І ніякої істерики не буде! — запалисто кинув батько. — Думаю, що цей вечір вона запам’ятає надовго.
Леонід Іванович виніс мобільник. Дівчина й далі підпирала плечем стінку.
— Куди дзвонитимеш?
Білявка замислилась, очевидно, згадуючи якийсь номер телефону. Почала, збиваючись, називати цифри. Їх було або замало, або забагато.
Леонід Іванович розізлився:
— Мабуть, потрібно дзвонити в міліцію!
Реакція дівчини на цю пропозицію була ніякою: вона копирсалася в пам’яті, намагаючись витягти звідти бодай якийсь номер телефону і не чула, що говорить той сердитий дядько.
Проте, несхвально відреагував син Леоніда Іванович, котрий постійно стояв за спиною батька.
— Ну, заберуть зараз її до відділу, — сказав він. — Викличуть батьків. Почнеться тріпання нервів. Кому воно потрібно?
Батько заперечив:
— Але і лишати це так не можна. Хай хоч тих нападників упіймають.
Валерій засміявся:
— Та хто їх зараз шукатиме? Тим більше, біля того «Бодіка» постійно таке твориться… Якщо не морди комусь б’ють, то дівчатам руки викручують.
Білявка згадала номер мобільного.
— Це моєї мами.
— Візьми-но! — Леонід Іванович віддав синові телефон. Вийшов на ганок.— Набери, бо вона навряд чи зможе це зараз зробити. А я погано бачу. Диктуй-но, дорогенька, свій номер.
Після третьої чи четвертої спроби вдалося таки набрати потрібний номер.
Почувши рідний голос, дівчина знову заридала, аж з прихлипом.
— Що?.. Де я? Зараз спитаю.
Їй сказали, на якій вулиці вона знаходиться.
— Чого я там? Потім розкажу. Чого плачу?.. Не кричи! Ну, не кричи. Скоро буду… Таксі? Добре… Добре, я зрозуміла…
З матір’ю вона довго не говорила. Було очевидно, що юначка отримала добрячого прочухана.
— То що, — твердо сказав Леонід Іванович. — Я викликаю таксі.
— Викликайте.
Білявка то дивилася в темінь, то на розтрощений мобільний телефон, то на своїх рятівників. Раптом попросила:
— Можна ще подзвонити?
— Куди? — напружився господар оселі.
— До подруги. Ну, до тієї, з якою я втікала. А раптом вона потрапила в якусь халепу.
— Валеріє…
Цей номер син набрав одразу. Передав мобілку дівчині. А та одразу ж зарюмсала:
— Ти де? З нашими? Дай-но Свєтку… Свєтка? Ви чого нас кинули? Куди ви поділися? Ти знаєш, що з нами було? Знаєш! Я стою в чужих людей. Обідрана вся, з розбитою мобілкою. Чого ви нас кинули? Приїдь за мною… Як куди? А я куди така поїду?! Приїжджай! Адреса? — Білявка відірвалась од телефону — Яка у вас адреса?
— Е-е! — підскочив Леонід Іванович. — Яка адреса! Куди приїхати? Ми ж таксі викликали!
А до дівчини наче й не доходило.
— Ну, скажіть вашу адресу!
— Не реви! А що робити з таксі, яке я викликав?
— Не чіпай її, — озвався син. — Бачиш: вона в угарі.
— Вона «в угарі»! Зараз і я буду «в угарі»! А за таксі хто розраховуватиметься?! Ні, таки міліцію потрібно викликати!
Було зрозуміло: в такому вигляді юначка додому показуватися не хотіла боялася матері. Мабуть, вона хотіла до ранку перебути в подруг і привести себе до ладу.
Леонід Іванович відібрав у білявки телефон.
— А ви таксі викликали? — спитала вона.
— Викликали.
Чогось устряв Валерій:
— А ти запам’ятала тих, хто на вас нападав?
— Якісь чорні?
— Негри чи що?
— Та не негри! Смугляві такі.
— Ясно.
— Ви таксі викликали?
— Викликали! —роздратовано вклинився Леонід Іванович. — Викликали!
Проте, таксі чомусь довго не їхало. Після кільканадцятого «таксі викликали?», батько нервово-знеможено кинув синові:
— Передзвони диспетчеру! Чого вони там? Чи вночі час пік?
Валерій пішов до кімнати, де знаходився стаціонарний телефон. Незабаром повернувся.
— Вже під’їжджає.
Однак минуло ще хвилин п’ять-сім.
Дівчина знову про себе нагадала:
— Ви таксі викликали?
Леонід Іванович видихнув добрячу порцію повітря. Походив по ганку. Відтак покрутив головою:
— Я зараз збожеволію.
— Батьку…
— Видно, її добряче налякали. Коли так заклинило. Навряд, чи вже ночами вона бари відвідуватиме.
Показався розсіяний жмут світла.
— Мабуть, таксі… Так, воно і є. Ходімо, панночко!
Під’їхало червоне авто, з тим логаном фірми, куди телефонували.
В салоні, окрім молодого водія, сиділи ще хлопець з дівчиною.
«Дивно, — здивувався Леонід Іванович. — Чому у нього пасажири? Він не повинен нікого підбирати, коли їде на виклик».
— Десятий номер будинку? — поцікавився таксист.
— Він, він, — утомлено сказав Леонід Іванович. Відтак додав: — Відвезіть-но цю кралечку у «Світанок».
Хлопець, котрий сидів на задньому сидінні, одразу підсунувся. Білявка юркнула до нього і різко кинула поламаний мобільний телефон дівчині, котра сиділа з переду:
— На! Бачиш, що з нього лишилося? Чого ви нас кинули? — І знову ті ж ридання.
Леонід Іванович розгублено почав запинатися:
— То ви…. Так ви… Це твої знайомі?
— Знайомі, знайомі! — кинув водій.
Захлопнулись дверцята. Вони поїхали.
Батько повернувся до сина, мимоволі спитав:
— А що це було?
— Випадок.
— Поясни.
— Часом таксисти підбирають людей, які їдуть у той район, куди й таксі. Ось і трапилися саме ті, з якими гуляла наша білявка.
— Скільки-то, — раптом схаменувся батько, — вона з’їла з мого рахунку? Подзвони туди! Подзвони сюди!.. А ми навіть ім’я її не спитали.
— То й що?
— Як то «то й що»? А раптом її потім міліція шукатиме.
— Якщо потрібно, то знайдуть. Через наш номер телефону. Таксі ж викликали.
Десь здалеку, з-за будинків, долинула завивиста сирена.
— Може, цих хлопаків ловлять?
— Пішли вже додому.
— Хто кого возить, хто кого ловить?..
А через хвилин десять зателефонувала дружина Леоніда Івановича. Вона стояла на автовокзалі і — жодної машини таксі...
Леонід Іванович зайшов до кімнати сина (той дивився телевізор), сказав йому:
— Я дещо стомився, піду ляжу. Почитаю. Якщо засну — збудиш.
— Добре, — кивнув Валерій.
Та через хвилин десять до батька зазирнув син.
— Хтось стукає в двері! Настирно!
— То подивився б, — невдоволено кинув батько. — Не маленький.
Валерій скривився:
— Чому така неввічливість? Можу й сам.
— Починається... А може, то мама приїхала?
— Ні. Дзвонив перед цим. Вона ще в дорозі.
— Гаразд, почекай.
Леонід Іванович взув капці і почовгав до веранди. Включив світло на ганку. Зазирнув у віконце. Біля дверей стояла дівчина і, витираючи ребром долоні ніс, плакала.
Леонід Іванович зі звичною йому осторогою відкрив двері. В очі одразу кинулася відкрита хвіртка. Не переступаючи поріг, з неабияким подивом спитав:
— Ти хто?
На вигляд дівчині було років шістнадцять-сімнадцять. Фарбована білявка. У синіх джинсах. Розкуйовджена. Тіні під очима розмазані. Руки по лікоть у грязюці. Біла блузка на грудях розірвана. А на одному із напівоголених персів чітко видно свіжі подряпини і сліди крові. Тіпаючись од ридань, дівчина протягла мобільний телефон. Точніше, його залишки.
— Допоможіть, будь ласка!.. Я не знаю, де знаходжуся!.. Це місто чи село? За нами гналися!.. Можна від вас подзвонити?
Незнайомка захлиналася власними словами. Це було схоже на істерику.
Її вид, поведінка шокували господаря оселі. Леонід Іванович подумав: «А чому вона прибігла саме до нас? Пізній час, і світло горіло тільки в нашому будинку? А чи не маскарад це? Може, там, за рогом будинку, хлопаки стоять. Вийдеш з хати, а тебе — геп по кумполу! Світ-то он на що перетворився…».
Син мовчки стояв за спиною батька. Високий, широкоплечий. Спочатку він подумав, що це прикол його знайомих. Проте, дівчини він не знав. Та й поведінка нічної гості говорила зовсім про інше.
— Хто ти, і що з тобою конкретно трапилося? — твердіше спитав Леонід Іванович.
Замість відповіді білявка, продовжуючи ридати, попросила мобільник.
Господаря будинку це вже почало дратувати. Ще б пак! Пізній час. Та ще й ось-ось дружина має повернутися з відрядження.
— Дівчино, ти звідки?
Незнайомка чогось повернулася, подивилась у темінь, ніби там шукала відповідь на запитання чоловіка. Відтак притулилась до цегляної стінки. Істерика її не полишала.
— Я не знаю! Не знаю! — майже кричала вона. — За нами гналися!
Очевидно, її хотіли згвалтувати. Леонід Іванович спитав:
— Хто гнався?
— Якісь хлопці... Я падала. Побила телефон. Ось що від нього лишилося. Куди бігла — не знаю. Куди йти — не знаю. Всюди темно. Я довго бігла. Потім йшла. Якісь паркани, городи, собаки...
Леонід Іванович вловив од дівчини легенький «запашок». Спитав:
— Ти десь відпочивала?
— Нас… Нас була компанія, — білявка і далі, тіпаючись, вмивалася слізьми. — Ми гуляли.
— На річці? Біля дамби?
— Ні, в кафе.
Леонід Іванович кивнув убік:
— Тут, рядом?
Дівчина, звісно, не змогла зорієнтуватися і назвала де:
— У «Бодіка».
— Ясно. Згадати можеш: звідки ти?
— Із «Світанка».
— Нарешті! Ти говорила, що за вами гналися. З тобою ще хтось був?
— Подруга. Нас кинули друзі. Ми лишилися вдвох. Потім до нас причепилися якісь хлопці. Ми побігли. Подруга в один бік, я — в другий. Да-а-йте-е теле-фо-он!
— Уу-ой! — Леоніда Івановича охопило ще більше роздратування. Він вірив і не вірив цій дівчині. Тому сухо кинув:
— Ото потрібно вдома сидіти, а не ночами по барах вештатися! І телефони будуть цілі, і … — Господар будинку подивився на обідрані дівочі груди, однак про них нічого не сказав.
Білявка на якусь хвилю перестала тіпатися, спробувала розжувати слова, висловлені немолодим чоловіком. Продовжуючи ребром долоні витирати ніс і знову ревти, вкотре попросила:
— Ну дайте, будь ласка, телефо-о-он.
— Чекай тут, — холоднувато сказав Леонід Іванович і хотів іти в хату, однак зупинився, пом’якшено додав: — Он лавка, присядь. Я зараз. — Потім він завбачливо зачинив за собою двері.
Залишившись удвох, син дорікнув:
— Чого ти так жорстко? В неї ж істерика?
— У цю пору треба вдома сидіти! І ніякої істерики не буде! — запалисто кинув батько. — Думаю, що цей вечір вона запам’ятає надовго.
Леонід Іванович виніс мобільник. Дівчина й далі підпирала плечем стінку.
— Куди дзвонитимеш?
Білявка замислилась, очевидно, згадуючи якийсь номер телефону. Почала, збиваючись, називати цифри. Їх було або замало, або забагато.
Леонід Іванович розізлився:
— Мабуть, потрібно дзвонити в міліцію!
Реакція дівчини на цю пропозицію була ніякою: вона копирсалася в пам’яті, намагаючись витягти звідти бодай якийсь номер телефону і не чула, що говорить той сердитий дядько.
Проте, несхвально відреагував син Леоніда Іванович, котрий постійно стояв за спиною батька.
— Ну, заберуть зараз її до відділу, — сказав він. — Викличуть батьків. Почнеться тріпання нервів. Кому воно потрібно?
Батько заперечив:
— Але і лишати це так не можна. Хай хоч тих нападників упіймають.
Валерій засміявся:
— Та хто їх зараз шукатиме? Тим більше, біля того «Бодіка» постійно таке твориться… Якщо не морди комусь б’ють, то дівчатам руки викручують.
Білявка згадала номер мобільного.
— Це моєї мами.
— Візьми-но! — Леонід Іванович віддав синові телефон. Вийшов на ганок.— Набери, бо вона навряд чи зможе це зараз зробити. А я погано бачу. Диктуй-но, дорогенька, свій номер.
Після третьої чи четвертої спроби вдалося таки набрати потрібний номер.
Почувши рідний голос, дівчина знову заридала, аж з прихлипом.
— Що?.. Де я? Зараз спитаю.
Їй сказали, на якій вулиці вона знаходиться.
— Чого я там? Потім розкажу. Чого плачу?.. Не кричи! Ну, не кричи. Скоро буду… Таксі? Добре… Добре, я зрозуміла…
З матір’ю вона довго не говорила. Було очевидно, що юначка отримала добрячого прочухана.
— То що, — твердо сказав Леонід Іванович. — Я викликаю таксі.
— Викликайте.
Білявка то дивилася в темінь, то на розтрощений мобільний телефон, то на своїх рятівників. Раптом попросила:
— Можна ще подзвонити?
— Куди? — напружився господар оселі.
— До подруги. Ну, до тієї, з якою я втікала. А раптом вона потрапила в якусь халепу.
— Валеріє…
Цей номер син набрав одразу. Передав мобілку дівчині. А та одразу ж зарюмсала:
— Ти де? З нашими? Дай-но Свєтку… Свєтка? Ви чого нас кинули? Куди ви поділися? Ти знаєш, що з нами було? Знаєш! Я стою в чужих людей. Обідрана вся, з розбитою мобілкою. Чого ви нас кинули? Приїдь за мною… Як куди? А я куди така поїду?! Приїжджай! Адреса? — Білявка відірвалась од телефону — Яка у вас адреса?
— Е-е! — підскочив Леонід Іванович. — Яка адреса! Куди приїхати? Ми ж таксі викликали!
А до дівчини наче й не доходило.
— Ну, скажіть вашу адресу!
— Не реви! А що робити з таксі, яке я викликав?
— Не чіпай її, — озвався син. — Бачиш: вона в угарі.
— Вона «в угарі»! Зараз і я буду «в угарі»! А за таксі хто розраховуватиметься?! Ні, таки міліцію потрібно викликати!
Було зрозуміло: в такому вигляді юначка додому показуватися не хотіла боялася матері. Мабуть, вона хотіла до ранку перебути в подруг і привести себе до ладу.
Леонід Іванович відібрав у білявки телефон.
— А ви таксі викликали? — спитала вона.
— Викликали.
Чогось устряв Валерій:
— А ти запам’ятала тих, хто на вас нападав?
— Якісь чорні?
— Негри чи що?
— Та не негри! Смугляві такі.
— Ясно.
— Ви таксі викликали?
— Викликали! —роздратовано вклинився Леонід Іванович. — Викликали!
Проте, таксі чомусь довго не їхало. Після кільканадцятого «таксі викликали?», батько нервово-знеможено кинув синові:
— Передзвони диспетчеру! Чого вони там? Чи вночі час пік?
Валерій пішов до кімнати, де знаходився стаціонарний телефон. Незабаром повернувся.
— Вже під’їжджає.
Однак минуло ще хвилин п’ять-сім.
Дівчина знову про себе нагадала:
— Ви таксі викликали?
Леонід Іванович видихнув добрячу порцію повітря. Походив по ганку. Відтак покрутив головою:
— Я зараз збожеволію.
— Батьку…
— Видно, її добряче налякали. Коли так заклинило. Навряд, чи вже ночами вона бари відвідуватиме.
Показався розсіяний жмут світла.
— Мабуть, таксі… Так, воно і є. Ходімо, панночко!
Під’їхало червоне авто, з тим логаном фірми, куди телефонували.
В салоні, окрім молодого водія, сиділи ще хлопець з дівчиною.
«Дивно, — здивувався Леонід Іванович. — Чому у нього пасажири? Він не повинен нікого підбирати, коли їде на виклик».
— Десятий номер будинку? — поцікавився таксист.
— Він, він, — утомлено сказав Леонід Іванович. Відтак додав: — Відвезіть-но цю кралечку у «Світанок».
Хлопець, котрий сидів на задньому сидінні, одразу підсунувся. Білявка юркнула до нього і різко кинула поламаний мобільний телефон дівчині, котра сиділа з переду:
— На! Бачиш, що з нього лишилося? Чого ви нас кинули? — І знову ті ж ридання.
Леонід Іванович розгублено почав запинатися:
— То ви…. Так ви… Це твої знайомі?
— Знайомі, знайомі! — кинув водій.
Захлопнулись дверцята. Вони поїхали.
Батько повернувся до сина, мимоволі спитав:
— А що це було?
— Випадок.
— Поясни.
— Часом таксисти підбирають людей, які їдуть у той район, куди й таксі. Ось і трапилися саме ті, з якими гуляла наша білявка.
— Скільки-то, — раптом схаменувся батько, — вона з’їла з мого рахунку? Подзвони туди! Подзвони сюди!.. А ми навіть ім’я її не спитали.
— То й що?
— Як то «то й що»? А раптом її потім міліція шукатиме.
— Якщо потрібно, то знайдуть. Через наш номер телефону. Таксі ж викликали.
Десь здалеку, з-за будинків, долинула завивиста сирена.
— Може, цих хлопаків ловлять?
— Пішли вже додому.
— Хто кого возить, хто кого ловить?..
А через хвилин десять зателефонувала дружина Леоніда Івановича. Вона стояла на автовокзалі і — жодної машини таксі...
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні