ГЛИНА, ВЕРБА І СПАЛЕНА «ТАЧКА»
- Кримінал
- 400
- коментар(і)
- 20-08-2010 02:01
(Закінчення. Початок у №33)
До зали ввійшла повновида жінка пенсійного віку. Це була куховарка бару Олена Саприкіна. Подивившись на підсудного, емоційно почала:
— Я добре пам’ятаю той вечір. Знаю характер Юри. Він вічно ганяє, щось розбиває. А потім хазяйка до мене з претензіями: тітко Олено, а де посуд? Ну, це таке. Бачила, як Василь кілька разів дав по шиї Юрку. А що з такими робити?
— А що було далі? — спитав прокурор.
— А що? Потім Юрко побіг до мангальщика, поплакатися.
— Скажіть, а підсудний погрожував потерпілому?
— Погрожував! Сказав: «Я тобі помщуся! Ти мене ще згадаєш! Я тобі шини проб’ю!».
— Та не казав я такого! — подав голос Юрій Верба. — Ваша честь, це вона навмисне на мене наговорює, бо мене на цю роботу взяли, а не її сина.
— Мій син нормальний! — крикнула куховарка бару. — Не такий шалапай, як ти. Я бачила, як ти до машини ходив.
— А о котрій це годині було? — напружився прокурор.
— Ближче до десятої вечора.
— А бачили, як підсудний підпалював авто?
— Ні, не бачила, брехати не буду.
Прокурор звернувся до Юрія Верби:
— А що ви, підсудний, робили біля машини?
— Ну… підійшов…
— Продовжуйте, продовжуйте!
— Я тільки пошкрябав. Машину. Шампуром.
— Та ви що? А авто, значить, не підпалювали?
— Ні, не підпалював.
— Ну добре. Ваша честь, я хотів би звернути вашу увагу на матеріали справи, де є висновки пожежно-технічної експертизи. Так ось у цьому документі є опис: «На задньому правому крилі вищезгаданого авто є механічне пошкодження у вигляді надпису «Козел».
— Ти кого козлом назвав? Морда твоя слюнявська! — рявкнув Вася Глиняк. —Я, як звідси вийду, то пасть тобі порву!
— Так, потерпілий, підведіться, будь ласка! — наказав суддя.
Вася Глиняк докинув:
— Він звідси не вийде! Але я йому вибачаю.
— Зате суд вас не вибачає. Я накладаю на вас штраф у розмірі п’ятсот гривень.
— Ваша честь, — слова попросив прокурор. — Я хотів би ще звернути увагу на оціночну експертизу з приводу окремого надпису. Експертиза також проводилася. Так ось: шкода була заподіяна надписом з п’яти букв — «козел» — на суму п’ять тисяч гривень.
— Мабуть, — втрутилася адвокат, — інколи слово з п’яти букв коштує так дорого. Тобто, кожна буква обійшлася в тисячу гривень. А насправді — це свідчить про одне: мій підзахисний не міг підпалити це авто. Вкласти стільки праці, сміливості, щоб написати це слово, а потім — підпалити…
— Злякався надпису і підпалив, — вставив прокурор.
— А навіщо тоді писав? — спитала адвокат.
— Так, — усіх зупинив суддя. — Запитання ще будуть до свідка?
Прокурор:
— Ні.
Адвокат:
— Не буде.
— Свідок, — сказав суддя. — Сідайте. Запросіть до залу наступного свідка, Волошка Костянтина Петровича.
За трибуну став чоловік років сорока. Працював він у тому барі мангальником.
— Скажіть, свідок, — першим слово взяв прокурор, — ви того злополучного вечора бачили конфлікт між потерпілим і підсудним?
— Ні, не бачив. Я шашлик смажив. Але Юрій мені все розповів.
— Так. І що він вам розповів?
— Як він з бару вийшов… Весь труситься. Питаю: що сталося? А він про Глину каже…
— Василя Глиняка?
— Еге. Каже: навіщо так ображати перед людьми.
— Йо-йо-йой! Я зараз заплачу! — зіронізував Вася Глиняк. — Щось я не розумію: тут кого судять? Тачка-то в мене згоріла.
Мангальник відмахнувся:
— Та що тут тачка! Тут людина!
— Кінчай тут! Людина! — хмикнув Вася Глиняк. — Людина он сидить.
— Так, потерпілий! — урвав суддя. — Не заважайте!
— Скажіть, — звернувся до свідка прокурор. — Підсудний погрожував потерпілому?
— Погрожував. Усе в бар кидався. Але я його не пускав.
— Так треба було його пустити! — оскалився Вася Глиняк. — Дав би йому ще разок! Чого ти? Повалявся, полежав би, відпочив би, я не знаю. Я тачку втратив, а ти не пускав.
— Так, потерпілий! — застукав молоточком суддя. — У вас пряма дорога в суд, а не потерпілому! Я вам роблю зауваження! Наступного разу виведу!
— А що було далі? — розігнала суперечку адвокат — Вийшов, усе розповів. Ви його тримали…
— Він, правда, вирвався, — відказав Костянтин Волошко. — Але повернувся і пішов розпалювати мангал.
— А він сам виявив бажання розпалювати мангал чи ви йому запропонували?
— Навіщо? Це взагалі не його робота. Я його попросив. Кажу: йди розпали, заспокойся. На багаття подивися, воно заспокоює. Я-то знаю.
— А ви користуєтеся якоюсь рідиною для розпалювання?
— Звичайно. Бензином. Дуже зручно.
— А де у вас зберігаються ємкості для рідини?
— Біля мангалу валяються. А кому вони потрібні?
— Вільно так валяються?
— Так.
— А скажіть, будь ласка, — спитав прокурор. — Ви постійно знаходилися поруч, коли підсудний розпалював мангал?
— Ні. Я — постійно біля вогню. Пішов відпочити, по території погуляти. Я вам, ваша честь, так скажу: не вірте цьому потерпілому. Я в житті багато чого бачив. Його машину будь-хто міг підпалити.
— Чуєш, ти! — оскалився Вася Глиняк. — А я-то, що тобі зробив?
— І справді, хто хочете міг ту машину спалити, — несподівано озвалася куховарка Саприкіна.
Вася Глиняк аж вирячився:
— Е-е-е! Вередлива ти, бабо Олено. Зговорилися всі проти мене? А я вам так скажу, ваша честь.
Суддя:
— Підведіться, будь ласка!
— Умгу. Ну я склеїв там одну дівулю, Алку. Кажу їй: поїхали в бар, туди-сюди, як правило, відпочинемо. Ми під’їжджаємо, і вона перед самісіньким входом: тут мій дядя Костик працює.
— Ти, звичайно, людина в авторитеті. Я тобі ось що скажу, — сказав мангальник. — Ти подалі тримайся від моєї племінниці, а то…
— Що — «то»? — з-під лоба глипнув Вася Глиняк. — Що? Ти мені машину спалиш? Так її вже спалили. А, може, ти мені її спалив? Я тебе не поняв?
— Давайте зробимо так. — Прокурор узяв до рук папери. — Потерпілий, ви поки присядьте. На попередньому слідстві причетність пана Волошка перевірялася і не знайшла свого підтвердження…
— Та знаю я ваші перевірки! — огризнувся Вася Глиняк. — Слідчий зайшов, пару мазків зробив, бабло відстібнув. Перевірка!
— Ваша честь, — нагадала про себе адвокат. — Дійсно, зверніть увагу на матеріали справи. Ось тут у мене знаходиться копія. Ця версія перевірена, але не сказано жодного слова про мотив, який ми щойно почули.
— Чуєш, Костик, — Вася Глиняк ніяк не може вгамуватися. — Я пацан конкретний. Я твою Алку не чіпав. Я же з головою дружу. Чого ти?
— Так, — суддя взяв на себе повноваження. — Запрошується свідок Підгорна Віолета Леонідівна.
До залу ввійшла молода пишна дама.
Суддя поцікавився в неї:
— Ви працюєте?
— Так, — відказала Віолета Підгорна. — Я власниця бару.
— Скажіть, будь ласка, — звернулась до свідка адвокат, — а давно працював у вас у барі мій підзахисний?
— Ми відчинилися навесні. Наприкінці квітня. Тоді, пам’ятаю, було холодно, вітер, всіх відпочиваючих розігнав. Наступного дня до нас прийшов на роботу Юрій Верба.
— А як ви можете охарактеризувати мого підлеглого?
— Чоловік він спокійний, тихий. Претензій до роботи в мене до нього не було. Але тиха вода… Взяв і клієнту машину підпалив.
— Ви назвали потерпілого клієнтом. А він платив за свої відвідини?
— А навіщо це вам потрібно? Це наші справи.
— Ви думаєте, що я з Віолетою спав? — спитав Вася Глиняк. — У мене з нею дружба, понімаєте. Я людина неодружена. Мені тепло потрібне, затишок. Самі розумієте, жінка хороша. В неї є пацан класний.
— Ти це дружбою називаєш? — наїжачилася Віолета Підгорна. — Я хотіла промовчати, але зараз скажу. Я дійсно зустрічаюся з одним хлопцем. Але якщо наступного разу ти приїдеш до мого бару, — гаманець не забудь прихопити.
— Хо-хо-о! — Вася Глиняк здивовано глипнув на власницю бару. — Ти мені що, стрілку забиваєш? Ти що, пред’яву мені в суді даєш, чи що? Та ми ще подивимося!
— Мовчи, Вася! — Віолета Підгорна поправила зачіску. — Сиди і мовчи! Твоє діло — товар сумнівний розвозити.
— А! Згадав, — підвівся Юрій Верба. — Вона, тобто, Віолета Підгорна, завжди про борг якийсь згадувала. Все на непогоду скаржилася. Глиняк їй чомусь пообіцяв клієнтів зменшити. Якісь проценти підняти хотів і надовго йому долю відписати. Він ніби їй гроші давав на розкрутку бару. Якась і розписка в машині лежала.
— Не було ніякої розписки, — заперечила власниця бару.
— Тихо, тихо, не пили тут! Я щось не поняв, — напрягся Вася Глиняк. — Ти що, Віолеточка. В натурі, що тут за базар?
— Взагалі ніякої розписки не було.
— Ага! Ось у чому справа, — схопився за голову Вася Глиняк. — Де були мої очі, мізки? Так це ти, мабуть, моя мила, машину спалила? Розписочки хотіла позбутися? Дружбу там завела всяку. Бачу, сміла стала дуже.
— Значить, — спитав прокурор, — розписка якась була?
— Була, була, — поспішив з відповіддю потерпілий.
Адвокат поцікавилася:
— Все ж, розписка була?
— Була!
— Словом, — засумнівався прокурор, — бачимо, що багато було бажаючих підпалити авто Василя Глиняка.
На цьому суддя припинила хід засідання, оскільки у адвоката і прокурора запитань до свідків не було.
Потім слово взяв прокурор:
— Поважний суд, поважні учасники процесу! В процесі розгляду справи вина підсудного не знайшла свого підтвердження.Тому я вважаю перекваліфікувати дії підсудного, а саме, — нанесення незначної шкоди. Мені здається, що по цій справі слідство не велося взагалі. Ніяких доказів, які б вказували на підсудного, як на підпалювача машини, у справі немає. Хіба що, тільки маємо відбитки пальців на каністрі, але підсудний і свідок Волошко пояснили: не довіряти в цій частині — не має сенсу. Але збиток був завданий. Як ми пам’ятаємо нашкрябані слова шампуром на задньому крилі автомобіля. І попрошу назначити підсудному п’ять тисяч гривень і два роки умовно.
— А яка ваша думка щодо вироку прокурора? — поцікавився суддя у Василя Глиняка.
— А-а, — зітхнув, підводячись, потерпілий. — Я просто болдію. Мені тепер все по барабану. Я прийду додому і оприділюся, що мені робити. Я тут, дивлюся, всі розслабилися, машини почали підпалювати. Я приїду, розберуся. — І тепер Вася Глиняк, зіщулившись, подивився на Віолету Підгорну. — За що ти мені машину підпалила? Ладно, все нормально.
— Зрозуміло, присядьте, — сказав суддя.
Потім слово надали адвокату.
— Дійсно, — повела вона, — скільки сміливості потрібно було моєму підзахисному, щоб зробити той запис на автомобілі. Та ще таке слово. Це дивно. Він признав себе винним. Чому? Бо, був дуже ображеним. І було на що ображатися. Адже потерпілий наніс йому тілесні ушкодження. Тим більше, що в судовому засіданні потерпілий сказав, що вибачає мого потерпілого. І нагадую, що мій потерпілий не заперечує цій позиції. Але якщо говорити про кримінальний кодекс, то ця категорія злочину відноситься не до великої тяжкості. І не варто до нього застосовувати статтю, яку пропонує сторона обвинувачення.
Підвівся прокурор:
— Я хотів сказати, якщо ми хочемо з’ясовувати, чи вибачив потерпілий підсудного, то про це, мабуть, потрібно було окремо питати. Але то вже справа окрема. Але в мене є підозра, що незабаром наш потерпілий із підсудним поміняються місцями. В мене все.
Суддя попросив підвестися Юрія Вербу.
— Ваше останнє слово.
— Ваша честь, — поклав руку на серце підсудний. — Не винен я. Відпустіть мене.
— Все у вас?
— Так.
— Сідайте. Суд іде для винесення вироку…
…Юрію була присуджена стаття за навмисне пошкодження чужого майна у великих збитках і назначена сума штрафу у розмірі п’яти тисяч гривень, а карну справу щодо спалення автомобіля було направлено в прокуратуру для проведення додаткового розслідування. Як пізніше з’ясувалося, — легковик підпалила Віолета Підгорна, і тепер вона чекає на вирок суду.
До зали ввійшла повновида жінка пенсійного віку. Це була куховарка бару Олена Саприкіна. Подивившись на підсудного, емоційно почала:
— Я добре пам’ятаю той вечір. Знаю характер Юри. Він вічно ганяє, щось розбиває. А потім хазяйка до мене з претензіями: тітко Олено, а де посуд? Ну, це таке. Бачила, як Василь кілька разів дав по шиї Юрку. А що з такими робити?
— А що було далі? — спитав прокурор.
— А що? Потім Юрко побіг до мангальщика, поплакатися.
— Скажіть, а підсудний погрожував потерпілому?
— Погрожував! Сказав: «Я тобі помщуся! Ти мене ще згадаєш! Я тобі шини проб’ю!».
— Та не казав я такого! — подав голос Юрій Верба. — Ваша честь, це вона навмисне на мене наговорює, бо мене на цю роботу взяли, а не її сина.
— Мій син нормальний! — крикнула куховарка бару. — Не такий шалапай, як ти. Я бачила, як ти до машини ходив.
— А о котрій це годині було? — напружився прокурор.
— Ближче до десятої вечора.
— А бачили, як підсудний підпалював авто?
— Ні, не бачила, брехати не буду.
Прокурор звернувся до Юрія Верби:
— А що ви, підсудний, робили біля машини?
— Ну… підійшов…
— Продовжуйте, продовжуйте!
— Я тільки пошкрябав. Машину. Шампуром.
— Та ви що? А авто, значить, не підпалювали?
— Ні, не підпалював.
— Ну добре. Ваша честь, я хотів би звернути вашу увагу на матеріали справи, де є висновки пожежно-технічної експертизи. Так ось у цьому документі є опис: «На задньому правому крилі вищезгаданого авто є механічне пошкодження у вигляді надпису «Козел».
— Ти кого козлом назвав? Морда твоя слюнявська! — рявкнув Вася Глиняк. —Я, як звідси вийду, то пасть тобі порву!
— Так, потерпілий, підведіться, будь ласка! — наказав суддя.
Вася Глиняк докинув:
— Він звідси не вийде! Але я йому вибачаю.
— Зате суд вас не вибачає. Я накладаю на вас штраф у розмірі п’ятсот гривень.
— Ваша честь, — слова попросив прокурор. — Я хотів би ще звернути увагу на оціночну експертизу з приводу окремого надпису. Експертиза також проводилася. Так ось: шкода була заподіяна надписом з п’яти букв — «козел» — на суму п’ять тисяч гривень.
— Мабуть, — втрутилася адвокат, — інколи слово з п’яти букв коштує так дорого. Тобто, кожна буква обійшлася в тисячу гривень. А насправді — це свідчить про одне: мій підзахисний не міг підпалити це авто. Вкласти стільки праці, сміливості, щоб написати це слово, а потім — підпалити…
— Злякався надпису і підпалив, — вставив прокурор.
— А навіщо тоді писав? — спитала адвокат.
— Так, — усіх зупинив суддя. — Запитання ще будуть до свідка?
Прокурор:
— Ні.
Адвокат:
— Не буде.
— Свідок, — сказав суддя. — Сідайте. Запросіть до залу наступного свідка, Волошка Костянтина Петровича.
За трибуну став чоловік років сорока. Працював він у тому барі мангальником.
— Скажіть, свідок, — першим слово взяв прокурор, — ви того злополучного вечора бачили конфлікт між потерпілим і підсудним?
— Ні, не бачив. Я шашлик смажив. Але Юрій мені все розповів.
— Так. І що він вам розповів?
— Як він з бару вийшов… Весь труситься. Питаю: що сталося? А він про Глину каже…
— Василя Глиняка?
— Еге. Каже: навіщо так ображати перед людьми.
— Йо-йо-йой! Я зараз заплачу! — зіронізував Вася Глиняк. — Щось я не розумію: тут кого судять? Тачка-то в мене згоріла.
Мангальник відмахнувся:
— Та що тут тачка! Тут людина!
— Кінчай тут! Людина! — хмикнув Вася Глиняк. — Людина он сидить.
— Так, потерпілий! — урвав суддя. — Не заважайте!
— Скажіть, — звернувся до свідка прокурор. — Підсудний погрожував потерпілому?
— Погрожував. Усе в бар кидався. Але я його не пускав.
— Так треба було його пустити! — оскалився Вася Глиняк. — Дав би йому ще разок! Чого ти? Повалявся, полежав би, відпочив би, я не знаю. Я тачку втратив, а ти не пускав.
— Так, потерпілий! — застукав молоточком суддя. — У вас пряма дорога в суд, а не потерпілому! Я вам роблю зауваження! Наступного разу виведу!
— А що було далі? — розігнала суперечку адвокат — Вийшов, усе розповів. Ви його тримали…
— Він, правда, вирвався, — відказав Костянтин Волошко. — Але повернувся і пішов розпалювати мангал.
— А він сам виявив бажання розпалювати мангал чи ви йому запропонували?
— Навіщо? Це взагалі не його робота. Я його попросив. Кажу: йди розпали, заспокойся. На багаття подивися, воно заспокоює. Я-то знаю.
— А ви користуєтеся якоюсь рідиною для розпалювання?
— Звичайно. Бензином. Дуже зручно.
— А де у вас зберігаються ємкості для рідини?
— Біля мангалу валяються. А кому вони потрібні?
— Вільно так валяються?
— Так.
— А скажіть, будь ласка, — спитав прокурор. — Ви постійно знаходилися поруч, коли підсудний розпалював мангал?
— Ні. Я — постійно біля вогню. Пішов відпочити, по території погуляти. Я вам, ваша честь, так скажу: не вірте цьому потерпілому. Я в житті багато чого бачив. Його машину будь-хто міг підпалити.
— Чуєш, ти! — оскалився Вася Глиняк. — А я-то, що тобі зробив?
— І справді, хто хочете міг ту машину спалити, — несподівано озвалася куховарка Саприкіна.
Вася Глиняк аж вирячився:
— Е-е-е! Вередлива ти, бабо Олено. Зговорилися всі проти мене? А я вам так скажу, ваша честь.
Суддя:
— Підведіться, будь ласка!
— Умгу. Ну я склеїв там одну дівулю, Алку. Кажу їй: поїхали в бар, туди-сюди, як правило, відпочинемо. Ми під’їжджаємо, і вона перед самісіньким входом: тут мій дядя Костик працює.
— Ти, звичайно, людина в авторитеті. Я тобі ось що скажу, — сказав мангальник. — Ти подалі тримайся від моєї племінниці, а то…
— Що — «то»? — з-під лоба глипнув Вася Глиняк. — Що? Ти мені машину спалиш? Так її вже спалили. А, може, ти мені її спалив? Я тебе не поняв?
— Давайте зробимо так. — Прокурор узяв до рук папери. — Потерпілий, ви поки присядьте. На попередньому слідстві причетність пана Волошка перевірялася і не знайшла свого підтвердження…
— Та знаю я ваші перевірки! — огризнувся Вася Глиняк. — Слідчий зайшов, пару мазків зробив, бабло відстібнув. Перевірка!
— Ваша честь, — нагадала про себе адвокат. — Дійсно, зверніть увагу на матеріали справи. Ось тут у мене знаходиться копія. Ця версія перевірена, але не сказано жодного слова про мотив, який ми щойно почули.
— Чуєш, Костик, — Вася Глиняк ніяк не може вгамуватися. — Я пацан конкретний. Я твою Алку не чіпав. Я же з головою дружу. Чого ти?
— Так, — суддя взяв на себе повноваження. — Запрошується свідок Підгорна Віолета Леонідівна.
До залу ввійшла молода пишна дама.
Суддя поцікавився в неї:
— Ви працюєте?
— Так, — відказала Віолета Підгорна. — Я власниця бару.
— Скажіть, будь ласка, — звернулась до свідка адвокат, — а давно працював у вас у барі мій підзахисний?
— Ми відчинилися навесні. Наприкінці квітня. Тоді, пам’ятаю, було холодно, вітер, всіх відпочиваючих розігнав. Наступного дня до нас прийшов на роботу Юрій Верба.
— А як ви можете охарактеризувати мого підлеглого?
— Чоловік він спокійний, тихий. Претензій до роботи в мене до нього не було. Але тиха вода… Взяв і клієнту машину підпалив.
— Ви назвали потерпілого клієнтом. А він платив за свої відвідини?
— А навіщо це вам потрібно? Це наші справи.
— Ви думаєте, що я з Віолетою спав? — спитав Вася Глиняк. — У мене з нею дружба, понімаєте. Я людина неодружена. Мені тепло потрібне, затишок. Самі розумієте, жінка хороша. В неї є пацан класний.
— Ти це дружбою називаєш? — наїжачилася Віолета Підгорна. — Я хотіла промовчати, але зараз скажу. Я дійсно зустрічаюся з одним хлопцем. Але якщо наступного разу ти приїдеш до мого бару, — гаманець не забудь прихопити.
— Хо-хо-о! — Вася Глиняк здивовано глипнув на власницю бару. — Ти мені що, стрілку забиваєш? Ти що, пред’яву мені в суді даєш, чи що? Та ми ще подивимося!
— Мовчи, Вася! — Віолета Підгорна поправила зачіску. — Сиди і мовчи! Твоє діло — товар сумнівний розвозити.
— А! Згадав, — підвівся Юрій Верба. — Вона, тобто, Віолета Підгорна, завжди про борг якийсь згадувала. Все на непогоду скаржилася. Глиняк їй чомусь пообіцяв клієнтів зменшити. Якісь проценти підняти хотів і надовго йому долю відписати. Він ніби їй гроші давав на розкрутку бару. Якась і розписка в машині лежала.
— Не було ніякої розписки, — заперечила власниця бару.
— Тихо, тихо, не пили тут! Я щось не поняв, — напрягся Вася Глиняк. — Ти що, Віолеточка. В натурі, що тут за базар?
— Взагалі ніякої розписки не було.
— Ага! Ось у чому справа, — схопився за голову Вася Глиняк. — Де були мої очі, мізки? Так це ти, мабуть, моя мила, машину спалила? Розписочки хотіла позбутися? Дружбу там завела всяку. Бачу, сміла стала дуже.
— Значить, — спитав прокурор, — розписка якась була?
— Була, була, — поспішив з відповіддю потерпілий.
Адвокат поцікавилася:
— Все ж, розписка була?
— Була!
— Словом, — засумнівався прокурор, — бачимо, що багато було бажаючих підпалити авто Василя Глиняка.
На цьому суддя припинила хід засідання, оскільки у адвоката і прокурора запитань до свідків не було.
Потім слово взяв прокурор:
— Поважний суд, поважні учасники процесу! В процесі розгляду справи вина підсудного не знайшла свого підтвердження.Тому я вважаю перекваліфікувати дії підсудного, а саме, — нанесення незначної шкоди. Мені здається, що по цій справі слідство не велося взагалі. Ніяких доказів, які б вказували на підсудного, як на підпалювача машини, у справі немає. Хіба що, тільки маємо відбитки пальців на каністрі, але підсудний і свідок Волошко пояснили: не довіряти в цій частині — не має сенсу. Але збиток був завданий. Як ми пам’ятаємо нашкрябані слова шампуром на задньому крилі автомобіля. І попрошу назначити підсудному п’ять тисяч гривень і два роки умовно.
— А яка ваша думка щодо вироку прокурора? — поцікавився суддя у Василя Глиняка.
— А-а, — зітхнув, підводячись, потерпілий. — Я просто болдію. Мені тепер все по барабану. Я прийду додому і оприділюся, що мені робити. Я тут, дивлюся, всі розслабилися, машини почали підпалювати. Я приїду, розберуся. — І тепер Вася Глиняк, зіщулившись, подивився на Віолету Підгорну. — За що ти мені машину підпалила? Ладно, все нормально.
— Зрозуміло, присядьте, — сказав суддя.
Потім слово надали адвокату.
— Дійсно, — повела вона, — скільки сміливості потрібно було моєму підзахисному, щоб зробити той запис на автомобілі. Та ще таке слово. Це дивно. Він признав себе винним. Чому? Бо, був дуже ображеним. І було на що ображатися. Адже потерпілий наніс йому тілесні ушкодження. Тим більше, що в судовому засіданні потерпілий сказав, що вибачає мого потерпілого. І нагадую, що мій потерпілий не заперечує цій позиції. Але якщо говорити про кримінальний кодекс, то ця категорія злочину відноситься не до великої тяжкості. І не варто до нього застосовувати статтю, яку пропонує сторона обвинувачення.
Підвівся прокурор:
— Я хотів сказати, якщо ми хочемо з’ясовувати, чи вибачив потерпілий підсудного, то про це, мабуть, потрібно було окремо питати. Але то вже справа окрема. Але в мене є підозра, що незабаром наш потерпілий із підсудним поміняються місцями. В мене все.
Суддя попросив підвестися Юрія Вербу.
— Ваше останнє слово.
— Ваша честь, — поклав руку на серце підсудний. — Не винен я. Відпустіть мене.
— Все у вас?
— Так.
— Сідайте. Суд іде для винесення вироку…
…Юрію була присуджена стаття за навмисне пошкодження чужого майна у великих збитках і назначена сума штрафу у розмірі п’яти тисяч гривень, а карну справу щодо спалення автомобіля було направлено в прокуратуру для проведення додаткового розслідування. Як пізніше з’ясувалося, — легковик підпалила Віолета Підгорна, і тепер вона чекає на вирок суду.
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні