ПАРТИЗАН ЗІ СТАРОЇ РОМАНІВКИ

День партизанської слави… Державне свято. Вочевидь, всі, хто причетний до партизанських дій на Україні, заслужили його. Тепер, на жаль, більшості з них немає з нами, а неповіданого потомкам про ратний подвиг кожного партизана зокрема залишилось ще багато. Про одного з них — Антошина Івана Степановича — ця розповідь. Та, на початку, як з’явилась вона.
Свого часу, у любимому городянами «Звягелі», мною було опубліковано декілька статей про відважних фронтовиків. І, як свідчення того, що люди із задоволенням їх читають, зі мною зустрівся мешканець міста, колишній водій автопарку А.В.Сарган. Анатолій Васильович, оцінивши написане, дав мені на розгляд архівні матеріали про свого дядька і хрещеного батька, якого дуже любив, — Антошина І.С., котрий вже давно помер. Так виникло бажання навести додаткові довідки і опублікувати відомості про життєвий подвиг цієї особистості.
І.С.Антошин народився 1922 року в селі Стара Романівка. Закінчив 7-річку, працював у колгоспі. А з початком війни — був мобілізований і в 19 років попав у перші дні війни на фронт, в одну із частин 6-ої армії генерала Музиченка.
Швидко довелось пройти молодому бійцю жорстокий екзамен на стійкість. Молодість та добра ідеологічна загартованість дали змогу йому не тільки вижити в горнилі постійних бомбардувань, але й стати справжнім обстріляним бійцем.
Відступаючи з боями і залишаючи рідну землю під кований чобіт німця, Іван знав і вірив, що це тимчасово — незабаром величезна держава збере і напружить свої сили та й пожене ворога назад, звідки прийшов. Та не відав солдат, що до цього треба йти ще чотири роки.
У липні, в ході чергових кровопролитних боїв, частина потрапила в оточення. При гострій нестачі в боєприпасах, значних втратах в живій силі вона продовжувала відбиватися від насідаючих фашистів. Командири прийняли рішення — залишкам рот малими групами пробиватися до своїх самостійно. Таку спробу здійснила і рота в кількості 33-х бійців, в якій був і солдат Антошин.
Після короткого нічного бою на прорив вдалось відірватись від переслідувачів, але в живих залишилась половина особового складу. Добре, що трапився лісовий масив. Там сховалися. Ще кілька спроб червоноармійців пробитися на схід, до своїх довели, що завдання це виконати неможливо. Саме тоді одинадцять червоноармійців прийняли розумне рішення: боротьбу не припиняти, але вдатися до партизанських дій у тилу у ворога. Для цього рушили не на схід, а на захід, в ліси Тернопільщини. Там групка червоноармійців перетворилася в бойову одиницю в тилу ворога.
Спочатку дії партизанів обмежувалися пошуками старих складів зброї, боєприпасів, військового майна і продовольства. Поступово до них приєднувалися такі ж, як і вони, оточенці, і на кінець 41-го загін налічував 27 бійців.
В умовах зими загін потерпав від необлаштованості в лісах, невміння встановити контакти з місцевим населенням, відсутності зв’язку. Та все ж 42-й рік був для партизанів роком активних бойових дій, і про них знали не тільки жителі сіл і містечок району, де загін базувався, але й у партизанських загонах, створених підпільним обкомом.
За довідкою, наданою комісією в справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. при Верховній Раді України, Антошин І.С., після злиття з іншими організованими партизанськими загонами, перебував на посаді бійця у партизанському загоні ім. Хрущова (1-й батальйон) Тернопільського партизанського з’єднання під командуванням І.І. Шитова з 15 травня 1943 р. по 20 травня 1944 р., звідки після розформування з’єднання направлений у Ленінський РВК м.Київ.
20-літній партизан, маючи за плечима жорстокий досвід бойових дій початкового етапу війни, в партизанському батальйоні воював уміло. Йому доручали групу автоматників для виконання завдань на залізницях в умовах відомої «рейкової війни». Багато разів група автоматників Антошина супроводжувала і прикривала мінерів, громила невеликі гарнізони німців у селах, порушувала зв’язок і перерізувала тилові комунікації ворога. Та найбільше Іван полюбляв такий, часто смертельно небезпечний, вид партизанської діяльності, як розвідку. Саме під час розвідувальних операцій у Івана гостро розвинулося відчуття небезпеки, уміння прекрасно орієнтуватися на місцевості, швидко оцінювати обстановку і приймати правильні рішення.
Свідченням того, що партизанський період війни Антошин Іван використав сповна для боротьби з ворогом, є нагорода його начальником штабу партизанського руху наказом №46 від 30.04.1944 р. медаллю «Партизан Отечественной войны II ст.». Він — один із небагатьох у місті і районі, хто має таку нагороду.
У роки партизанського періоду Іван переніс декілька поранень і контузій. Та все ж молодий організм все це подолав, і в травні 44-го комісія РВК направляє його на фронт. Так, колишній червоноармієць-партизан стає автоматником 112-го гвардійського стрілецького полку 39-ої гвардійської стрілецької дивізії 8-ої гвардійської армії Радянських Збройних сил.
До завершення Великої Вітчизняної залишався ще рік, але який то був рік для Івана! Судіть самі.
За даними Центрального архіву Міноборони Росії, сержант Антошин І.С. за бойові заслуги нагороджений: медаллю «За отвагу» — 10.02.1945 р.; орденом «Слави ІІІ ст.» №510178 — 29.04.1945 р.; орденом «Красной Звезды» №2147793 — 5.05.1945 р.; орденом «Славы ІІІ ст.» №513997!
Згідно зі статутом про найвищий орден, солдатської «Слави» — повинен мати ІІ-й ступінь. Але «на війні, як на війні» — все буває. І встановити тепер, чому так сталося, що автоматник-гвардієць двічі протягом квітня-травня 45-го нагороджений орденами «Слави ІІІ ст.», висловлюючись мовою архівної довідки, — «не представляется возможным».
Перераховані нагороди мають неабияку ціну серед фронтовиків і свідчать про справжню воїнську доблесть. А орден «Славы», — незважаючи на скромне місце в орденській ієрархії, — мав величезну заслужену пошану у народі. Це єдина бойова відзнака, призначена для нагородження виключно солдатів і сержантів (у авіації — також молодших лейтенантів), нагородження ним здійснювалось лише у висхідному порядку із підвищенням у званні.
Війна закінчилась для Івана в Берліні. Там гвардійська дивізія і залишилась на десятиліття. Гвардії сержант Іван Антошин прослужив у своєму полку до травня 46-го і був демобілізований зі складу Радянської Армії.
Повернувшись у рідне село, Іван, не хизуючись своїми нагородами, приступив до мирної праці.
Але давалося взнаки пережите: фізичне і нервове напруження за роки війни, виснажливе життя партизана, постійне стикання зі смертю, з пораненнями і контузіями, — не дозволили Івану сповна насолодитися мирним життям, і 1951 року його не стало. Так і не довелося йому в мирний час відчути і прийняти належну пошану за свої бойові заслуги.
Та добре, що любов, яку проявляв до свого племінника і хрещеника солдат Іван, проросла в Анатолія у палке бажання, як і в тисяч нащадків фронтовиків, повідати нині сущим про подвиги в роки Великої Вітчизняної своїх родичів і близьких. Знаючи і пам’ятаючи, Анатолій Васильович прагне передати потомкам пам’ять про свого хрещеного батька, воїна-партизана.
У дні партизанської слави вклонімося і партизану Івану Антошину.
Автор висловлює щиру вдячність А.В.Саргану, працівникам архівів В.Сатуріну і А. Довгерду за надану допомогу в підборі матеріалів для цієї публікації.