ІЛЮЗІЯ ПАДІННЯ

Керівник спортивного клубу Шелудяк, зустрівши в коридорі Віктора, приголомшив його:
— Тебе звільнено з твоєї посади.
Молодий тренер стояв, мов укопаний. Не моргаючи, дивився на директора і не розумів його випаду. За які гріхи? Тому й спитав:
— За що? Що я такого накоїв?
Із Шелудяка аж жовч поперла:
— А ти й не здогадуєшся? Наївняка із себе корчиш? Чому вчора тебе не було на заняттях? Зібралися учні, чекають на тебе. А тебе це ніскільки не хвилює. А вони за це, між іншим, гроші платять!
— У мене була проблема. Я…
— У тебе через день якісь проблеми! — обірвав керівник. — Через тебе ми втрачаємо репутацію спортклубу. Від нас почала уходити клієнтура.
— Володимире Тимуровичу…
— Коротше, так, — Шелудяк не дав і слова мовити. — Я вже підібрав іншого тренера. А ти… А ти зайди до бухгалтерії.
— Навіщо?
— Отримаєш розрахунок.
Віктор їдко кинув:
— Дуже дякую!
— Немає за що! — у тому ж тоні відказав Шелудяк і попрямував до свого кабінету.

Віктор вийшов зі спортивного клубу, мов у воду опущений. Куди тепер? Адже, крім спорту, нічого не вміє. Податися до іншого клубу? Навряд чи візьмуть, Шелудяк обов’язково постарається. За що? Ну за що звільнив-то? З ким не буває? А втім, у чомусь він правий. Ех, дівчата…
Віктор простував з опущеною головою. Інтуїтивно вийшов до світлофора. Ступив на «зебру». Аж раптом — сигнал авто, свист гальм, якийсь глухий удар. І — крики людей.
Тільки тепер Віктор прийшов до глузду. Неподалік од себе побачив молоду жінку, котра лежала на асфальті. Вона була жива, бо час від часу рукою потирала голову.
— З вами все гаразд? — Над нею схилився немолодий чоловік, очевидно, водій, винуватець події.
— Не знаю, — прошепотіла жінка і додала: — Спина болить… І ноги.
— Зараз я викличу «швидку». Зараз… Як же ви так під колеса, га?
— Задумалася.
— «Задумалась» вона! А мені тепер оправдуйся перед… А ось уже й вони, соколики! Оперативно!
Під’їхало міліцейське авто. А незабаром — і машина «швидкої допомоги».
Позбігалися перехожі, свідки наїзду на жінку.
Розв’язки цієї пригоди Віктор не чекав, пішов далі, додому.
«Як це все так сталося? — подумав спортсмен, підходячи до свого під’їзду. — В одну мить. Наїзд трапився поряд. Могли збити й мене. Адже йшов, нічого не бачачи і нічого не чуючи. Оце так деньок сьогодні!».

Вечеряти не хотілося. Попивши чаю, Віктор сів дивитися телевізор. Однак майже по всіх каналах показували набридливі серіали. Вимкнув «ящик» і ліг спати. Та не спалося. Мізки прокручували пройдений день: пізній ранок, розмову із Шелудяком, потім якийсь провал у пам’яті, і — «детепе» на дорозі. «Детепе»… Слава богу, що жінка лишилася живою. Значить, зачепив не дуже. Воно й зрозуміло: пішохідний перехід, світлофор, водії у таких місцях, аби уникнути неприємностей, повинні скидати швидкість. Скидати швидкість… Скидати швидкість…
Дорожньо-транспортна пригода, що сталася біля світлофора, породила у Віктора неймовірну ідею. Тепер якнай-швидше він хотів утілити її в життя. Тому, ніжачись у ліжку, молодий чоловік почав обсмоктувати деталі свого задуму.
«А чому б і ні? — думав він.— Я — професійний спортсмен. Займався східною боротьбою. Знаходжуся у прекрасній спортивній формі. І, дякуючи цьому, я можу пророблювати практично циркові трюки. Чому б не спробувати, коли так сталося? Хм, Шелудяк гадав, що я пропаду? Помиляєшся! І «спортом», хе-хе, далі займатимусь, і грошики рікою плистимуть! Куди твоїй зарплаті!».
Втілити ідею в життя Віктор вирішив наступного дня. Дочекавшись пізнього вечора, він вийшов із дому. За кілька хвилин він уже був біля того ж таки світлофора. Щоправда, близько не підходив. Вичікував, ховаючись за каштаном.
Ніде ні душі. Лише то там, то там пробіжить кіт чи собака.
Аж ось показалось і авто. Це був «Део Ланос». Так і є, не зупиняється, їде на червоне світло.
Саме в цю мить Віктор вибіг на дорогу, зупинився, і за секунду, як легковик мав його збити, він спритно, мов акробат, перестрибнув через машину (каблуком черкаючи капот) і приземлився на другому боці. Це створило повний ефект того, що авто дійсно його збило.
«Потерпілому» пощастило подвійно. По-перше, трюк удався без травм, по-друге, в «Део Ланосі» була жінка, молода білявка.
Вона вийшла з авто. Спотикаючись, підійшла до чоловіка, котрий лежав на асфальті. Очі широко відкриті. Очевидно, шокована.
Віктор імітує несамовитий біль: корчиться, стогне, тримаючись за боки.
— Як же це так? — зрештою, озивається власниця легковика. — Нікого ж не було. Я дивилася на дорогу.
Каскадер-аматор прикинувся пришибленим. Деякий час тер чоло. Потім, кривлячись, відказав:
— Погано дивилися.
— У вас щось болить?
— Вона ще й питає! Викликайте міліцію.
— Навіщо?
— От, навіжена! Щоб протокол склали!
— А-а. — Молода жінка дістала із сумочки мобільний телефон.
Віктор схитрував:
— Тепер не тільки не їздитимете, а ще й посадять.
— За що? — з острахом прошепотіла власниця «Део Ланоса».
— Як за що? За порушення правил дорожнього руху, яке призвело до «детепе» і травмування людини на пішохідному переїзді. Уловлюєте?
— Але ж я не навмисне.
— А я на асфальті лежу навмисне?!
Білявка не знайшлась на відповідь.
— Ото ж то! — дорікнув Віктор і спробував підвестися.
— Я вам допоможу. — Молода жінка кинулася до чоловіка. Підхопила його за руку. — Вам, напевно, потрібно до лікарні.
— Якщо я поїду до лікарні, то вас точно затримають.
— То що робити?
— Сам підлікуюся.
— Я заплачу.
— І ви знаєте скільки? Ви мені не тільки ребра поламали, а, мабуть, і печінку своєю тачкою відбили. Може, ще щось, бо важко дихати. Одне слово, по-живому перемололи всього.
Блондинка зойкнула, дужче розгубилася.
— То що робити?
— Коротше, так, — підвівшись, мовив «перемелений потерпілий». — П’ять штук і — ніякої кримінальної справи.
— Це скільки… п’ять штук?
— П’ять тисяч гривень.
— А я згодна, — чомусь швидко погодилася жінка. — Але в мене із собою таких грошей немає. Ми можемо зустрітися завтра, і я вам…
— Ні, сьогодні! — тримаючись рукою за бік (він і далі вдавав важко травмованого) перебив Віктор.— Інакше я викликаю даішників.
— Не треба.
Їхали недовго, хвилин вісім-десять.
— Чекайте в машині. Я скоро, — сказала вона і зникла в під’їзді багатоповерхівки.
Повернулась і справді швидко. Протягла пачечку сто гривневих купюр.
— Як домовлялися.
Віктор, позиркавши навколо, заходився рахувати гроші.
Блондинка нервово кинула:
— Та всі, всі тут, п’ять!
— Я все ж перерахую.
— Хм. А що далі?
— Відвезете мене туди, де підібрали.
— Я так і думала!
— Що «думала»? — ошкірився колишній спортсмен. — Покалічила і ще корчить тут із себе!
— Вибачте.
— Добре…Не треба.
— Що не треба?
— Везти. Сам дошкандибаю.
— А зможете?
— Зможу. А ви наступного разу будьте обачнішими.
— Постараюсь.

Віктор просто тріумфував!
— Вийшло! Як усе просто. Вправно перестрибнув, зачепив капот і — приліг на асфальті. Молодець! Циркач! Тепер заживемо!
Він підкидав у повітря купюри. Вони розліталися кімнатою, і Віктор їх потім збирав.
До світлофора він вийшов через кілька днів. О тій же годині. Знову якийсь час ховався за деревом, очікуючи на одинокий автомобіль. А коли він з’явився і поїхав на червоне світло, Віктор вибіг на дорогу і проробив свій трюк.
Цього разу за кермом «Жигулі» був чоловік похилого віку. Зійшлися на двох тисячах. Більше у «порушника» правил дорожнього руху, котрий скоїв «наїзд» на людину, грошей не було. Проте, це також непоганий для Віктора «заробіток».
Наступного разу «порушник» навіть не зупинився. Побачивши «пролітаючі» у повітрі задерті ноги, водій проскочив світлофор і піддав газу.
Вікторові не пощастило. Закінчилися його грошики. Та ще й коліно добряче забив. Кілька тижнів відлежувався.
Черговий вихід зробив у суботу. Попався якийсь бізнесмен. Здер із нього також п’ять тисяч гривень.
Охопив азарт. Вийшов наступного дня. Дочекавшись машини, вибіг зі свого укриття. Підстрибнув і… не дуже високо, не розрахував, гепнувся об лобове скло. І, як наслідок, — безліч переломів, струс мозку і що найжахливіше — травма хребта. Саме останнє і прикувало до ліжка спортсмена-акробата.
Проте незабаром Віктором зацікавилися правоохоронні органи. Їм вдалося встановити, що потерпілий сам кинувся під машину. Навіщо? Наразі міліціянти це і з’ясовують.