ПРОМАХ

Це було схоже на самогубство. Слідів боротьби в квартирі не виявлено. Залишена передсмертна записка. Щоправда, незвична – набрана на комп’ютері, виведена на принтері.
— Не міг він так написати, — засумнівалася сусідка, запрошена в якості понятої. – Це його сина комп’ютер, котрий до столиці поїхав. А Петро навіть не знав, з якого боку його вмикати. Тим більше, щось писати.
Останнє слово сказав експерт. Характер ушкоджень не відповідає тим, що виникають у наслідок падіння. Деякі залишені тупим предметом з пласкою поверхнею, деякі – з гострою. Одне слово, нещасного сильно побили кулаками і ногами, а вже потім скинули з балкона…

Петро довго вдома не був. Колись із приятелем під хмельком угнали старий «Москвич». За той час, поки Петро сидів, багато сталося змін. Батьки поселилися в нову двокімнатну квартиру. Дружина чекала, але побачитися не довелося. Петро повернувся якраз на похорони – у бідолашної не витримало серце.
Петро влаштувався на роботу, почав збирати меблі. Справа звична: на зоні займався практично тим же. Якщо треба залишитися на роботі на кілька годин, — давав згоду. Додому не поспішав. Зарекомендував себе непоганим спеціалістом.
Одного разу на підприємстві трапилася неприємність – з каси зникла чималенька сума грошей. Зловмисники зрізали завіси на металевій шафі, вигребли всю готівку, забрали печатку.
— Не знаю, що й думати, — розвела руками головний бухгалтер. – Але до приходу того Петра було все нормально.
Опитали всіх працівників підприємства. Петра – з особливою пристрастю. На квартирі навіть влаштували обшук.
— Та не брав я, — обурено виправдовувався Петро. – Думаєте, якщо сидів, то, значить, злодій?
Довести нічого не вдалося. На роботу Петро прийшов, щоб розрахуватися.
— Хорошого спеціаліста втрачаємо, — похмуро сказав начальник.
— Горбатого могила виправить, — не погодилася бухгалтерша. – Скільки грошей украв.
— Але ж не довели…
Того ж дня Петро прийшов до міліції. На стіл оперативнику поклав печатку.
— Ось, коли речі збирав, у шафочці знайшов. Хтось мене підставляє.
— Руками чіпав? – поцікавився міліціонер.
— Ображаєш, — насупився Петро. – Побачив – і зразу в пакет.
— Ну що ж, перевіримо на наявність відбитків. Якщо твоїх немає – вважай, пощастило.
Його відбитків не знайшли. Тільки директора, бухгалтера і когось невідомого.
Довго без роботи Петро не сидів. Подібних фірм багато. Влаштувався. Про неприємності почав забувати. Однак знайшлися ті, хто нагадав…
23-річний Роман на останньому робочому місці затримався довше звичного. Аж чотири місяці працював вантажником. Проте роботи було не багато. Підприємство невелике, продукції мало. Щоправда, і платили копійки.
Зате Роман помітив, що підприємство хоч і мале, але готівки в сейфі – пристойна сума. Сам бачив, як одного разу бухгалтер не замкнула сейф. А в банк здається значно менше. Решту в кінці місяця, після видачі зарплати, начальник забирає з собою. Ось би його випередити…
Щоправда, самому таку комбінацію не осилити – розуму бракує, та й сили. Проте є двоюрідний брат, 25-річний Геннадій. Не дурень, інститут закінчив. Але такий же лінивий – другий рік байдики б’є.
— Кажу тобі, сейф зламати – раз плюнути. І ніякої охорони, — переконав його Роман.
Поки приятелі вичікували зручного моменту, кінця місяця, щоб грошей більше назбиралося, хтось їх випередив – касу взяли.
— Я знаю, хто наші бабки прихватив, — сказав Роман. – Менти його відпустили, але ми ж не дурні. Разок по мармизі дамо – все викладе.
Вранці Роман випитував у начальства домашню адресу вже колишнього працівника.
— Навіщо тобі?
— Я йому гроші винен, віддати хочу.
— Добре, записуй.
Перш ніж діяти, друзі вирішили переконатися, сейф «чистив» Петро один чи з кимось. Для цього біля будинку влаштували охорону. Вахту в основному ніс Геннадій, оскільки був вільний. Увечері до нього приєднався Роман. Так тривало три дні.
— Ніхто не приходив, — доповів Геннадій.
— Значить, бомбив один, — виснував Роман. – Можна більше не стежити. Будемо брати.
Наступного дня братии подзвонили в двері.
— Хто? – поцікавився господар.
— Кінь у пальто! Відчиняй! Чи не впізнаєш? Свої.
Петро не впізнав, але двері чомусь відчинив. Потім за це пошкодував.
Обоє були в масках. Нещасного так побили, що той ледь не знепритомнів. Посадили на диван.
— Кажуть, що ти касу взяв? – почав той, що поменьше. – Треба поділитися б.
— Немає в мене нічого. А ти, Романе, не будь ідіотом. Валіть звідси, — Петро впізнав недавнього співпрацівника.
— Козел! – скипів Роман. – На тобі!
Роман вихопив з рукава обрізок металевої труби, наніс удар господарю в скроню. Петро звалився на підлогу. Озвірівши, Роман продовжив гамселити Петра. Зупинив його приятель:
— Уб’єш, дурню! Як потім дізнаємося, де гроші?
— Самі знайдемо.
Залишивши Петра на підлозі, грабіжники почали шукати потаємне місце. Діяли обережно, нічого не розкидали. На хвилю Геннадій відволікся, підійшов до Петра, перевірив.
— Ром, а він не дихає.
Роман послухав серце.
— Справді, скоцюрбився.
— Дострибалися, — затрясся Геннадій. – Що робить?
— Линяти треба.
— А з ним що?
— Не знаю. Може, закосимо під самогубство?
Тут до Романа прийшла геніальна думка. Він підійшов до комп’ютера. Вмикнув, а відтак набрав примітивний текст, мовляв, мучить совість, гроші взяв, але витратив, не можу з цим жити. Вивів передсмертний лист на принтері.
Потім вони перетягли тіло на балкон, кров замили. І оскільки «працювали» без рукавичок, то, де згадали, протерли мокрою шматкою.
— А бабки? – поцікавився Геннадій.
— Та біс із ними! Тут інше світить.
Перед тим як піти, труп викинули з балкона. Було пізно, ніхто падіння не помітив, не побачив зловмисників.
Тільки Роман прорахувався. Повністю сліди знищити йому не вдалося. Дещо залишилося: на кнопці дзвоника, дверках шафи. А потім, як і у решти працівників підприємства, де сталася крадіжка, криміналісти взяли відбитки пальців. Так що далеко ходити не довелося. Решта – справа техніки.
А трохи пізніше стало відомо, що крадіжку грошей скоїв такий собі Василь, зведений брат бухгалтерші тієї фірми. Причетність її самої встановлюється…