Я БАЧИЛА ЦЕ НА ВЛАСНІ ОЧІ...

Нещодавно від своїх земляків дізнався, що в Берліні живе моя колишня однокласниця Рита Слуцька, яку я не бачив багато років. Зв'язався з нею по телефону. Згадали Новоград, шкільні роки, спільних знайомих. Коли я перевів розмову на минуле нашого міста, Рита розповіла, що її мати, Слуцька (у дівоцтві Рабинович) Софія Самуїлівна, залишилася під час війни в окупованому місті, втратила тоді всіх рідних і досі добре пам'ятає те, що їй довелося пережити. Сам факт, що єврейка пережила окупацію, є великою рідкістю. Крім того, події відбувалися у Новограді-Волинському та його околицях, а про цей трагічний період ми знаємо дуже мало. Побоюючись тривожити в душі Софії Самуїлівни незагоювану рану, я все-таки наважився подзвонити їй. Ось її розповідь.


Народилася я в 1927 році в Новограді-Волинському і до початку війни вчилася в залізничній школі №40 (нині № 9). Батько — Рабинович Самуїл (Шмуль) Вольфович, 1890 р. народження — працював заготівельником худоби, мати — Рабинович Роза (Рейзя) Іцківна, 1905 року народження — була домогосподаркою. У мене було четверо братів і сестер: Мотл (1921 р.н.), Бела (1924 р.н.), Шейндель (1930 р.н.) та Іцик (1937 р.н.). Жили ми до війни в будинку з чотирьох кімнат на вулиці Войкова (нині № 63), який купили в 1930-х роках. Зараз поряд з цим будинком розташований ринок, а тоді тут була болотиста місцевість.
Перші дні війни запам'яталися бомбардуваннями. Напроти нашого будинку горів гуртожиток. Із Західної Украіни через місто йшли збожеволілі євреї-біженці, що втратили на шляху своїх близьких. Старший брат був мобілізований в армію, а з Житомира приїхала додому сестра Бела, котра навчалася у залізничному технікумі.
Батько спочатку не хотів евакуюватися, але через деякий час взяв на роботі пару коней з возом, на який завантажили речі й продукти харчування. Батько правив кіньми, маленький Іцик сидів на возі, а ми йшли поруч пішки. Встигли дійти лише до Володарська-Волинського і там на початку серпня потрапили в оточення. Батько та один з коней підірвалися на міні. Іцика відкинуло вибуховою хвилею, але він залишився неушкоджений. Тоді ми вирішили повертатися до Новограда-Волинського. Будинок наш був зайнятий: у двох кімнатах поселилася наша сусідка Сташко Варвара з дітьми, а в двох інших — начальник поліції Фріц (прізвище його не пам'ятаю), місцевий «фольксдойче», чий батько був репресований у 1930-х роках. Разом з Фріцем жили його мати Густа, дружина-полька, Рублевська Ганна, та кілька дітей. Фріц був жорстоким. Татового брата він пограбував і побив, знущався над полоненими партизанами. Варвара уступила нам маленьку кімнату. На вулицю ми майже не виходили. Щоб не проходити через кухню, лізли через вікно. Міняли речі на продукти. Виручала корова, яку ми тримали до війни. Прожили ми тут тижнів зо два. Фріц нас не чіпав, його дружина ставилася до нас добре, але інший поліцейський сказав: «Що, ви ще тут? Завтра щоб вашої ноги тут не було!»
Ми змушені були зібрати речі і переселитися на вул.Щорса, де було влаштовано гетто. У маленькій кімнаті жила наша родина (5 чоловік) і сім'я дядька (5 чоловік), і ми ледь вміщалися на підлозі. У той час в гетто залишалися тільки жінки і діти. Чоловіків та юнаків старших 13 років уже не було. Їх забирали вночі нібито на роботу, і більше вони вже не поверталися. Гетто не було огороджено та не охоронялося, вхід і вихід був вільний. Нашивки з 6-кінцевими зірками його мешканці не носили. Прожили ми в гетто недовго — 7-10 днів. Старшу сестру Белу забирали на громадські роботи (прибирання, чищення картоплі і т.д.). Наша родичка одного разу пішла на базар купити молоко. Там її побачив поліцейський, розбив банку і змусив лизати молоко з землі. А 31 серпня (цю дату я запам'ятала на все життя) вранці, коли ми з мамою та Іциком виходили з гетто, нам назустріч їхали три вантажівки з німцями і поліцейськими. Мама з Іциком пішла за молоком до нашої сусідки Сташко Варвари (нинішня адреса: вул.Войкова №67), у якої ми залишили нашу корову, а я — до своєї подруги-однокласниці, котра жила на вул.Леніна, за машинобудівним заводом. У них я пообідала і пішла назад в гетто. Але там вже нікого не було. Будинки були порожні, з інших вулиць приходили люди і виносили звідти речі. Я бачила, що німці ведуть через дерев'яний міст групу євреїв і вирішила їх наздогнати, припустивши, що там знаходяться мої рідні. Перейшла річку Случ по мосту, що з'єднував лівий берег у районі вул.Щорса, з протилежним. Колону я не наздогнала, бо не бачила, якою дорогою їх ведуть. Зайшла до когось на подвір'я і запитала, куди ведуть євреїв. Хазяйка сказала: Хіба ти не знаєш? На розстріл ведуть.
Я була в розпачі. Жити більше не хотілося. Збиралася вже наздогнати колону, щоб розділити долю рідних. Але жінка почала мене відмовляти: «Навіщо тобі це треба? Не признавайся, що ти єврейка. Кажи, що сирота і батьків своїх не знаєш».Увечері я дійшла до найближчого села Жадківки і попросилася переночувати. Господиня, мабуть, здогадувалася, хто я така, але нічого не спитала і пустила в хату. А вранці я пішла назад до міста. На містку побачила поліцаїв, сказала, що хочу взяти щось із речей. Один з них сказав, що брати нічого не можна і помахав мені нагайкою, а інший вигукнув: «Диви-но, жидівочка йде!»

Страху я в цей момент не відчувала. Мені було все одно. Поліцейські мене не чіпали. Перейшовши на протилежний берег, я знову опинилася в колишньому гетто, зайшла в будинок, де ми жили. До того часу все майно було вже розграбовано, в повітрі літали пір'я й пух. Знайшла там лише маленький молитовник і мамину фотографію.
Я пішла до Варвари Сташко, котра на той час знову жила у своєму довоєнному будиночку (він був ще не зовсім добудований). Вона відвела мене до своїх старих батьків, котрі жили на тій самій вулиці, але далі, на хуторі. Вони мене сховали в селянській лазні у своєму подвір'ї. Через кілька днів я знову пішла до Варвари Сташко і ховалася в кімнаті за шафою, що стояла в кутку біля стіни. У будинку Варвари Сташко проживали її неповнолітні діти: син Микола, а також дочки Валя і Ніна. У разі мого виявлення, загибель загрожувала всій родині. Тому Варвара порадила мені йти у Корець. Їй стало відомо, що в цьому містечку німці поки не проводили масових розстрілів євреїв.
Провівши декілька днів у Варвари Сташко, я пішла пішки до Корця і дійсно застала там багато євреїв. Просилася, щоб мене взяли в чийсь будинок, але місцеві євреї до себе не пускали. Вони казали, що саме через нас, радянських євреїв, німці хочуть їх знищити. Деякі будинки стояли порожніми, і в одному з них я знайшла собі притулок. Через деякий час зустріла у Корці Асю Гуральник, котра виявилася моєю землячкою. Після того, як у Корці на євреїв почали влаштовувати облави, ми втратили одна одну.
Спочатку я просила їжу у корецьких євреїв, але після того, як вони мене перестали годувати, ходила до місцевих селян копати картоплю і за це отримувала харчі. Виглядала я тоді погано: страждала від вошей, золотухи, ноги опухли. Перед Новим роком просила милостиню у польки Мані Галицької (Сухаревської), котра жила в центрі містечка. Вона запропонувала мені замість жебракування жити в неї і працювати по господарству за харчі, хоча знала, хто я така. У мої обов'язки входили догляд за худобою, прибирання в будинку. Зігмунд, чоловік Мані, працював машиністом на цукровому заводі. Я приносила йому на завод обід, а він давав мені випити патоку.
У середині 1942 р. в Корці почалися масові розстріли. Серед жертв були старики-євреї, котрі жили в іншій половині будинку. Коли їхня квартира спорожніла, я знайшла там багато коштовностей і віддала їх Мані. Одного разу німці та поліцейські прийшли до Мані шукати євреїв. Серед поліцейських був племінник Зігмунда. Непомітно моргнувши йому, Маня сказала, що євреїв у них немає.
Далі залишатися у Галицьких було небезпечно, і приблизно восени 1942 р. вони послали мене до своїх родичів у розташоване серед лісів польське село Мишаківку. У цей період тут активно діяли «червоні» партизани та загони УПА. Проти них нацисти влаштовували каральні акції, через що мені самій нерідко доводилося тікати до лісу. Взимку в селі не було що робити, платити хазяям за харчування не було чим, і навесні я залишила Мишаківку. (Незабаром після цього, у квітні 1943 р., карателі спалили село, розстріляли хворих, молодь погнали на роботу до Німеччини, а решту виселили — Л.К.) Придумала собі легенду: звати мене Заблоцька Зося, виховувалася в дитбудинку, який розбомбили. Була в Гощі, Сторожеві, Річці. Наймалася до селян, а коли робота закінчувалася, йшла далі. Восени 1943 р. жила в Копитові в родині Шевчука, який був старостою села, пасла корову, доглядала дитину. Ставилися вони до мене добре. Після них була ще в кількох селах, назви яких не пам'ятаю, до самого визволення в січні 1944 року, а потім повернулася в рідне місто.
Як мені стало відомо, начальника поліції Фріца вбили партизани, його мати і дружина втекли з міста разом з німецькою армією. Маня Галицька разом із сім'єю виїхала з Корця до Польщі. Мій старший брат Мотл пропав безвісти на фронті, і з усієї нашої великої родини залишилася я одна. Для увіковічнення пам'яті загиблих родичів кілька років тому заповнила анкети і передала їх до Інституту дослідження Катастрофи європейського єврейства Яд Вашем в Єрусалимі. Через суд мені вдалося відновити право власності на будинок, де ми жили до війни. У 1946 році вийшла заміж, в 1947 — продала будинок, і ми поселилися на вул.Пушкіна. Працювала бухгалтером у дитсадку і побуткомбінаті. З вдячністю згадую я своїх рятівників. До переїзду до Вільнюса в 1972 році підтримувала тісні зв’язки з родиною Сташко. З 1980 року я живу в Берліні. На знак подяки передавала цій родині гроші через свого сина або власноручно. Кілька років тому, приїхавши до Новограда-Волинського, я знову зайшла до них і зустрілася з Ніною, дочкою Варвари Сташко. Варвари та її сина Миколи вже немає в живих, а молодша дочка Валентина живе зараз десь у Білорусії. Майже сім десятиліть минуло з того часу, як я втратила своїх близьких і дивом пережила окупацію. Нехай мої спогади послужать свідоцтвом описаних тут подій і прославлять імена людей, які мене рятували.