ВІВЧАРКА ТЕРРІ

Алла повечеряла сама і погодувала вівчарку. Потім, помивши посуд, почала вдягатися.
Террі помітила знайомі рухи ­господарки, підійшла до дверей і сіла. Собака знала, що її зараз поведуть на прогулянку.
— Вже чекаєш? — господарка потріпала за шию свою улюбленицю. — А де твій ланцюжок? Щось не знайду його. Допоможи-но мені.
Террі підійшла до вішалки. Всунула морду у взуття, відшукала ланцюжок.
— А чого він там? — здивовано спитала Алла. — Не хочеш надвір іти на повідку?
Вівчарка лягла у порозі і лапами ­закрила очі.
— Що, наробила шкоди, а тепер тобі соромно? Але без повідка я тебе не можу вести. Тим більше, тобі про це вже говорилося не раз. Ну, гаразд, підводься. Ходімо вже.

Будівельники Олександр і Микола, чоловіки середніх літ, отримавши ­зарплату, одразу направилися до бару.
Горілка, пиво, закуски. Дружня гучна розмова. Одне слово, чоловіки посиділи непогано.
Потім, вийшовши надвір, Олександр спитав у приятеля:
— Куди далі підемо?
— А я знаю? — здвинув плечима Микола. — Чи, може, ще нагрянемо до якогось ганделика?
— Та нахлебчемося.
— Чого нахлебчемося?
— Бо й так уже носить. Треба провітритися.
— Треба, то треба. — Микола ­озирнувся. — Куди підемо?
— Поникаємо вулицями, — сказав Олександр. — Пошукаємо пригод.
— Та які пригоди на наших вулицях.
— Та будь-які! — захмеліло загигикав Олександр. — Кіт дорогу перебіг — пригода! Собака гавкнула — теж пригода!
— Дивний ти якийсь.
— Вмазаний я, Міколо, вмазаний. Розумієш?
— А чого «Міколо»?
— Не знаю, вискочило.
— Тоді і справді потрібно провітритися.

Було близько одинадцятої вечора. Жінки засиділися.
— Може, переночуєш у мене? — ­запропонувала Ірина, господарка оселі.
— А що мій скаже? — здивовано спитала Валентина.
— Подзвони. Скажи, що в гостях. Засиділися.
— Не той випадок, Ірочко. Не зрозуміє. Так що треба збиратися.
— Ну гаразд, я тебе проведу. До автобусної зупинки.
Надворі Ірина спитала:
— Автобуси до тебе хоч нормально ходять?
— Та ніби нічого.
— А, може, таксі викликати?
— Та навіщо, Іро. Тут взагалі і пішки недалеко.
Тільки прийшли на зупинку, як підійшов автобус. Жінки попрощалися.
— А ти казала «таксі»! — усміхнулася Валентина. — Все нормально!..
Ірина поверталася тією ж дорогою, через гаражі.
Раптом із темряви вийшло двоє.
— Мадам, вас провести? — один із незнайомців спитав жінку.
— Не треба, — налякано відказала Ірина, але зухвало додала, — сама дійду! Дорогу знаю.
— Ти диви, яка норовиста! — ­вклинився до розмови другий незнайомець­ і запропонував жінці, — може, розважимося?
— У мене своя розвага є, — кинула Ірина і хотіла обійти зухвальців.
Однак той, котрий вищий, схопив жінку за руку.
— Не пущу! — вигукнув здоровань та так стис руку полонянки, що та від болю аж зойкнула.
— Тихенько, тихенько. Не хотів так, — ніби вибачливо мовив гевал.
— То що, прогуляємося? Розважимося?
— Пусти руку! — серйозно сказала Ірина. — Ну!
— Ох-ох-ох!..
Будівельники між собою переморгнулися (це були Микола й Олександр). А ще за хвилю, уже вдвох, силоміць потягли жінку за гаражі.

Стрілки годинника добігали півночі.
Алла скочила з ліжка і не могла ­збагнути, що діється.
Террі голосно гавкала, скиглила, бігала по квартирі і кидалася на двері.
— Що з тобою, Террі? — господарка оселі дивувалася поведінці вівчарки. — Я ж тебе вигулювала.
Та собака знову стрибнула на двері.
— Ну що ж…
Алла почала вдягатися. Террі рвалася надвір, тому жінка ледь закрила на ключ двері. Потім собака майже витягла свою господарку з третього поверху. А відтак стрімголов кинулась у сусідні двори, — в бік гаражів. Здавалося, що ще секунда — і Террі зірветься з повідка.
Біля гаражів було хоч в око стрель. А з темряви долинали груба чоловіча лайка і жіночі зчавлені стогони…
— Тягни її! — зикав Олександр до Миколи.
Приятель відказував:
— Та вона за щось учепилася.
— Так відірви її!
— А, може, кинемо її?
— Ти чого? Відступати пізно.
Голос подала Ірина:
— Пустіть, виродки! Що вам треба?
— А ти не знаєш, що чоловікам ­треба? Ги-ги!..
Алла зрозуміла: намагаються ­згвалтувати якусь жінку. Швидко видобула з кишені куртки мобільний телефон і набрала «102».
Міліція на місце події прибула за кілька хвилин. Зловмисників схопили і вдягли на них кайданки. Разом з тим, правоохоронці захоплено відгукувалися на адресу німецької вівчарки.
Знеможена Ірина не могла навіть говорити — тільки притулилася до собаки-рятівниці.

Особливе здивування у працівників правоохоронних органів викликала здатність собаки розпізнати стогони жертви з усіх вуличних шумів. У дворі завжди збираються п’яні компанії, горлають. І Террі зуміла не тільки на великій відстані вловити крики жінки, її благання, але і правильно їх ідентифікувати.
Першим місцем проживання Ерни Аус Глюкюсте (саме так звуть собаку за ­паспортом) у місті був елітний розплідник. Дочка батьків-чемпіонів, особа майже королівської крові, німецька вівчарка австрійського походження. Горбоноса, «піджариста», з випуклими грудьми, з продовгуватою шерстю — собака відразу приваблювала увагу своїм ефектним екстер’єром.
Однак у розпліднику вівчарка стала ізгоєм. Доросла собака, котра верховодила у зграї, не прийняла семимісячну суперницю.
Втомившись дивитися на муки тварини, працівники розплідника вирішили віддати собаку.
Її новою господаркою стала Алла. До розплідника Алла приїхала зі своїми дітьми. Спочатку вони мали на меті взяти «хлопчика», але коли побачили Террі, подивившись у її сумні очі, вирішили ситуацію на користь чотириногої фрау. До речі, Аллі не звикати рятувати тварин. У неї в різний час знайшли ­притулок сім котів.
— Я ще жодного разу не пошкодувала, що взяла Террі, — каже Алла. — Навіть із іншим домашнім улюбленцем — сірим котом — вона дружить. Облизує його, як власного песика, носить у зубах і дозволяє їсти зі своєї миски.
Затримані Олександр і Микола опинилися на лаві підсудних. До речі, Олександр одружений і є батьком двох малих дітей. Але це ніяк не розжалобило слуг Феміди. Гвалтівникам суд виніс такий вирок: обом — по вісім років позбавлення волі у колонії загального режиму.