СМЕРТЕЛЬНИЙ УДАР

Здавалося, все починалося добре. Компанія з семи чоловік зібралася в садку, за столиком. Випивали, жартували. А коли пійло закінчилось, Іван, найстарший з гурту, попросив Анатолія:
— Сусіде, принеси-но ще плящину. Ну й щось загризнути.
Анатолій уже був добряче напідпитку. Швиргонувши недокурок у траву, заперечливо замахав головою:
— Не піду.
— Чого?
— Бо я вже багацько сьогодні випив.
— А навіщо стільки пив? — підпрягся вісімнадцятирічний Микола.
Анатолій звів докупи брови. Сердито відказав:
— Мовчи! Ти ще малий, щоб мене повчати.
Знову озвався Іван:
— Не звертай на нього уваги. Сходи, га. Ще по соточці — і всім буде кайф!
— Добре, — зрештою погоджується Анатолій. — Піду. Я скоро буду.
Похитуючись, він зник у темряві. Але, як і обіцяв, повернувся швидко. Поставив на стіл пляшку оковитої, поклав шматок сала, півбуханця хліба.
Хмільну рідину розлили в пластикові стаканчики. Випили. Потяглися до сала.
І тут почалося:
— Фу, яка гидота!
— Що ти припер?
— Його й собаки не їстимуть!
— Еге, старувате сало, смердить!
Найбільше глузував Микола, чим дужче розізлив Анатолія. Виматюкавшись, зробив хлопцю зауваження:
— Я старший тебе… Сиди тихенько і сопи в дві дірки.
— А чого це я буду мовчати? Нічого собі заявочки! Це ти мовчи, коли напився!
— А ти тверезий?
— Менше пив. А ти нализався, мов свиня… Ще й сало смердюче припер!
Анатолій стис кулаки, скреготнув зубами. Однак мовчки почав збирати до целофанового пакетика залишки їжі і сміття. І несподівано для всіх пожбурив той пакетик просто в обличчя Миколі.
— Що, робити нічого? — образився хлопець. Відтак зібрав сміття до пакету і поставив його на стіл.
Проте за мить все те знову полетіло в обличчя Миколі.
— Це тобі за сало!
— Зараз своє сало будеш жрать сам! — крикнув Микола. Потім він вистрибнув на стіл і щосили заїхав ногою Анатолію в обличчя. Останній подався назад, але, зачепившись ногами за стіл, повис на лавочці.
— Ти що — здурів? Навіщо ти його вдарив? – скочив Іван.
Та Микола дав драла. Порозбігалося й багато інших. Ті, що лишилися, стягли непритомного Анатолія на землю й заходилися розтирати йому вуха.
Почали сходитися сусіди.
— Що з ним? — спитав хтось. — У нього ж кров юшить з рота. Треба викликати «швидку».
Анатолія перетягли додому. Дружина давала йому нюхати нашатирний спирт. Чоловік то приходив до тями, то знову втрачав свідомість.
Зрештою приїхала карета «швидкої». Викликала її дочка потерпілого. Сказала, що в батька напади епілепсії. Часом у нього таке траплялося. Тому з цього приводу лікарі й почали надавати медичну допомогу. Зробивши заспокійливу ін’єкцію, вони поїхали.
Дружина сиділа біля Анатолія, котрий лежав на дивані. Він сильно хропів. У нього була розбита верхня губа. Хтось з людей признався, що чоловіка сильно побили, але хто саме, — не говорили.
Близько півночі Анатолій перестав хропіти. Викликали знову «швидку». Однак допомогти йому лікарі були вже не в змозі. Анатолій помер.
Миколу затримали наступного дня. Хлопець щиро каявся, говорив, що не хотів убивати сусіда. Мовляв, він не думав, що все так сумно для нього скінчиться.
А треба було б думати!..
Суд виніс свій вердикт: п’ять років і шість місяців позбавлення волі.