ПІДЛІДНИЙ ЛОВ

Лише після того, як Петро зробив ковток гарячої кави, його обличчя почервоніло.
— Ну, ти як? — поцікавився Гліб. — Відтаяв?
— Та ніби, — буркнув Петро. — Поїхали звідси! Не можу на цю річку дивитися.
— А снасті? Не лишати ж їх там… Грошей вартують і згодяться ще.
— Знущаєшся?! — розсердивсь Петро. — Навіщо вони мені?
Сірий «Форд» повернув на дорогу і покотився подалі від річки, де два рибалки­ вдосталь наковталися холодної води.

— Ніякий з мене водій, — розвів руки Гліб. — Якщо любиш бухати, то за кермо ліпше не сідати.
— А ти, можна подумати, бухарик! — розсміявся Петро. — У п’яничок таких тачок не буває.
— Я нещодавно в аварію потрапив, — замислено продовжив Гліб. — Гадаю, що це попередження зверху. Подряпиною відбувся. Не хочу більше випробовувати долю. Так допоможеш «Форд» за нормальну ціну загнати?
— Немає проблем. Я сам куплю. Тільки з грошима поки що заминка. Всі у справу вклав. Почекаєш?
Гліб із Петра взяв розписку і оформив авто на нього, не підозрюючи, що в покупця за душею ні копійки, самі борги. Петро з дня на день чекав на судових виконавців.
— Можна і почекати. Якщо недовго.
— Недовго.

Петро катався днями містом і не відповідав на телефонні дзвінки Гліба. Він із гіркотою розмірковував над тим, що рано чи пізно до нього заявляться люди Гліба і відберуть легковик.
Одного разу Глібу таки пощастило зловити Петра на домашньому телефоні.
— Чого ховаєшся, Петре? — роздратовано кричав у трубку Гліб. — Нема бабок — так і скажи! Віддаєш тачку і розбігаємося в різні сторони.
Повернути машину, під яку вже був узятий кредит, Петро не міг. Погляд ковзав по стіні і зупинився на фотографії, де Гліб був зображений на останній риболовлі, зі щасливою усмішкою і великою рибиною в руках.
Голос Гліба продовжував звучати над вухом Петра, а в його голові склався план, оснований на газетній замітці, в якій розповідалося про рибалку, котрий втопився, провалившись на тонкій кризі.
— Та досить тобі горланити! — гарк­нув у трубку Петро. — Є в мене гроші. Через три… Ні, через два дні віддам.
— Де зустрінемося? — спитав Гліб.
— Може, в барі? — Петро витримав паузу. — Хоча, навіщо бар. У мене є непогана ідея!
— Яка?
— Може, поїдемо на зимову риболовлю?
— Непогана ідея.
— То як?
— Їдемо.
— Коли?
— Давай у цю суботу.
— Зрозуміло. Готуйся.
Петро привіз свого кредитора в безлюдне місце.
— Бури там, — показав Петро на підозріло темну смугу криги. — Думаю, найкраще братиме сьогодні там.
Здавалося, що Петро просто повинен був провалитися. Але не так сталося, як гадалося. Гліб просвердлив лунку, витягнув снасті і махнув рукою Петру.
— Гей, ходи сюди! Я тут далі не знаю як…
— Чого ти не знаєш? — прошипів Петро. — Руки в тебе звідки ростуть?
— Тобі що, важко підійти?
— Та йду вже!
Зробивши кілька кроків, Петро почув під ногами тріск криги, але запізнився, лід під ним розійшовся, здибився і Петро опинивсь у крижаній воді. Теплий одяг миттєво намок, а всі спроби вибратися на тверду кригу закінчувалися невдачею. Ополонка навколо Петра швидко росла. Сили його слабшали щосекунди, але він не кликав на допомогу.
— Хапайся! — наказав Гліб, котрий устиг підповзти до провалля і протягти бур.
Через хвилину напруженої боротьби рибалки вибралися на тверде місце.
— У сорочці ти, Петре, народився, — примовляв рятівник, знімаючи із врятованого вже підмерзлий одяг.
У багажнику знайшлося дещо зі старого манаття. Петро натягнув на себе светр і заліз до салону.
— Там, на задньому сидінні, — термос, — пробурмотів він. — Подай.
… Каву миттю випили. Петро швидко оговтався, дивлячись на засніжений ліс. Його перший план із тріском провалився, але він не квапився розлучатися зі своїми намірами. Його долоня сковзнула по нозі, і пальці намацали ребристу рукоятку мисливського ножа, засунутого в чобіт. Зрештою, зимовий ліс не гірше зберігатиме свою таємницю, аніж така непередбачувана річка.
— Пригальмуй-но, Глібе.
— Що таке?
— Під кущики треба.
— Треба, так треба.
Петро вийшов з автомобіля, обійшов багажник і наблизився до дверцят з боку водія.
— Гей, Глібе!
— Чого тобі? — відкрив дверцята приятель.
— А ось чого!
Лезо ножа ввійшло у живіт Гліба, але грубий бушлат і светр послабили удар. Гліб здивовано витріщив очі.
— Навіщо, Петре? Я тобі щойно врятував життя…
— Вибач, — Петро потягнув ніж до себе, готуючись завдати другого удару. — Мені за тачку платити нічим, а їздити на чомусь-то треба… Одне слово, вибирати не доводиться.
— Дурень ти, Петре, — сказав Гліб, тримаючись за рану. — Тебе ж вичислять.
— Не вичислять. Зарию у снігу…
Петро більше нічого не сказав. Знову підвів руку з ножем. Однак Гліб вивалився з машини. Це врятувало його — Петро знову промахнувся. Роздратувавшись од чергової невдачі, він зашипів, відчуваючи, як пальці Гліба стисли йому зап’ясток.
— Ах ти, гад!
Гліб, котрий стояв на колінах, спробував одвернути смертоносний удар.
— Сам гад!
— Хм! Зараз подивимося!
Глібу таки вдалося відвернути удар. На мить натиск Петра послабився. І цього було цілком досить, щоб лезо мисливського ножа заглибилося в його груди.
На відміну від Гліба, на Петрові був лише продірявлений светр. Він миттю просяк кров’ю.
— Ну ти… — тільки і вичавив Петро, а відтак зі стогоном звалився біля колеса «Форда».
Важко дихаючи, Гліб із силою забрався­ на сидіння, завів автомобіль.
Час, що витратив Гліб, аби дістатися до найближчого посту ДАІ і розповісти про випадок у лісі, став для Петра роковим. Він помер од великої втрати крові і переохолодження.
Суд визнав: Гліб діяв у межах припустимої самооборони.