ЗНОВУ «ТІ, ХТО ПЛАТИТЬ», ПЛАТИТИМУТЬ ЗА «ТИХ, ХТО НЕ ПЛАТИТЬ»

Міські перевізники таки домоглися свого. П’ятиденна ­«автобусна дієта», коли новоград-волинці могли скористатися внутрішньоміськими маршрутами лише в години «пік» — з 6 до 9 та з 15 до 19 години — подіяла. Міська влада на позачерговому засіданні виконавчого комітету, що відбулося минулої п’ятниці, пішла назустріч транспортникам і дозволила підняти тариф на проїзд до 2 гривень.
Рішення в деякій мірі претендує на роль «Соломонового». У перевізників — зросте виручка, для пільговиків — приблизно щогодини на кожному з найпопулярніших маршрутів (№1, 2, 3, 4) курсуватиме пільговий автобус, де безкоштовний проїзд збережено для всіх категорій, що мають на це право. В таких рейсах, до речі, буде бонус і для решти — вартість проїзду по колишньому тарифу, — 1,50 грн.
І все ж, у програші, як завжди, залишаються ті громадяни, котрі не мають ніяких «поблажок» і щоразу оплачують проїзд у повному розмірі. Для тих, хто 22-23 дні в місяць добирається автобусом на роботу, додаткові витрати зростуть на 22-23 грн. Якщо в такій сім’ї працюючих двоє, — помножте суму на два. А якщо є діти, котрих треба відправити до школи (музичної, художньої чи в інший заклад позашкільної освіти), — приплюсуйте ще стільки ж.
Отож, середньостатистична працююча родина, котра формує економіку міста й держави, щомісяця витрачатиме до ста зайвих гривень на проїзд. А якщо сюди додати ще й подорожчання води, підняття тарифу на опалення з Нового року... Це так, до слова, адже ті, хто працює, приміром, на виробництві, не мають можливості у робочий час відволікатися й приходити на громадські слухання, щоб обстоювати свої права.
Повертаючись до проблеми міських перевезень, мусимо визнати, що вкотре ситуація розвивається таким чином: «ті, хто платить» за проїзд, частково мусять платити й за «тих, хто не платить». Звісно, у кожної зі сторін є свої аргументи. У пільговиків вони «залізні»: держава задекларувала безкоштовний проїзд — значить так і мусить бути.
При цьому не всі звертають увагу на динаміку росту цін на пальне, автозапчастини, необхідність підвищення зарплати водіям автобусів і кондукторам. Це вже — аргументи перевізників. У яких, до того ж, завжди є козир у рукаві — невідповідність державної компенсації на проїзд пільговиків і реальних грошових надходжень із бюджету. Спираючись на те, що реально, «живими» грошима, платить за проїзд тільки половина пасажирів, транспортники постійно й обгрунтовують необхідність підняття тарифу.
Шкода, що ніяких козирів немає у «тих, хто платить». Вони побурчать, хто тихцем, а хто голосніше, але заплатять за новим тарифом і їхатимуть. Бо, скажімо, не йти ж пішки з «Дружби» чи зі «Смолки» по снігу й морозу на роботу в центр.
Як вже не раз говорили чиновники на місцях, на противагу тим, хто працює у владних кабінетах вищого рівня, вирішити проблему з пільговими перевезеннями без утиску інтересів як пільговиків, так й інших пасажирів, можна було б із запровадженням адресної допомоги. Скажімо, щоб до пенсії чи соціальних виплат доплачувалася певна сума коштів, які пільговик, на власний розсуд, міг би використати на проїзд. У такий спосіб, до речі, урівняли б і самих пільговиків. Адже деякі з них ледь не щодня знаходять привід проїхати громадським транспортом, інші — такі як інваліди, незрячі — може, навіть жодного разу ще своїм пільговим правом не скористалися.
...Коли цей матеріал готувався до друку, в редакції стався інцидент, ініціатором якого став літній чоловік, котрий навіть не назвав свого імені. Але це аж ніяк не завадило йому в емоційній, грубій і нецензурній формі, вимахуючи перед обличчям головного редактора попереднім номером газети, звинувачувати нас, працівників ЗМІ, у... підвищенні тарифу на проїзд у міському транспорті.
Виникає питання: невже це газетярі винні у всіляких подорожчаннях та зростаннях тарифів?! Для тих, хто так думає, пояснюємо: преса не вповноважена ухвалювати (й не ухвалює) таких рішень, ми лише доводимо їх до відома громади, часом додаючи свій коментар, висловлюючи своє, журналістське, бачення тієї чи іншої проблеми.