КРИВАВИЙ «КАЙФ»

Галина з Василем прожили в громадянському шлюбі чотирнадцять років. Було всього: і радість, і печалі. Одне слово, все, як у житті.
З кожним роком село все більше занепадало, обоє сиділи без роботи, а жили з того, що вродить городина. Однак вистачало і на спиртне, до якого чоловік з жінкою останнім часом причастилися.
Сергій, Галинин син, недолюблював вітчима, бо вважав його винуватцем у споюванні матері. Хлопець зробився відлюдкуватим, часто зачинявся у своїй кімнаті, щоб не чути сварок, які все частіше і частіше виникали між Галиною і Василем. Сварилися за будь-що. Але, зазвичай, коли були п’яні, або коли не було за що похмелитися.
У п’ятницю у них з’явилися гроші. З’явився привід і випити.
Сидячи за столом біля вікна, Василь піднесено підморгнув Галині:
— Ну що, я збігаю?
— Сергій де? — поцікавилась жінка.
— У дворі десь.
— Дам на одну.
Василь набурмосився.
— Чого — одну?
Галина нервово сунула йому гроші в руку.
— Бо одну! Поки вистачить! А там побачимо.
Василь резонно сказав:
— Навіщо двічі бігати? Візьмемо відразу літруху. Кайфувать так кайфувать!
Галина сердито кинула:
— Нічого, збігаєш ще раз! Ноги із сідниць не повідпадають!
Василь насупився.
— Чого ти вічно гиркаєш?
— Точно, як і ти! — відпарирувала Галина.
— А-а! — зі злістю махнув рукою Василь і хряпнув дверима.
Проте Галина наздогнала його біля хвіртки.
— Зайдеш до магазину.
— Чого? — пригальмував Василь.
— Хліба в хаті нема. Ну й, може, тюлька є. Візьмеш грам триста.
— Та ж у мене не вистачить!
— Ось, тримай, — Галина тицьнула Василеві кілька зім’ятих купюр. — Давай, шуруй!
— А без цього ніяк…
— Шуруй, шуруй!
— От!..
… Василь мав рацію: пляшки оковитої для «кайфу» було замало. Тож, збігав ще за однією. Пиятика затяглася до п’ятої ранку, а прокинулися лише перед обідом.
Розколювалися голови.
Галина тинялася по хаті. Знайшла півпляшки самогону, третьої, тієї, що недопили. Налила чарку, похмелилася.
Заворушився Василь.
— Щось є? — спитав він не підводячись із ліжка.
Галина знала, якщо «полікувати» Василя, то поповнення оковитої доведеться чекати довгенько. Вип’є і знову буде дрихнути. А самій на «точку» бігти не хотілося. Тож, зпересердя сказала:
— І що, до вечора валятимешся?
— Налий, голова репається.
— Бач, йому репається!
— Ну крапни.
— Хіба що «крапну»!
Однак налила. Йому і знову собі. Потім допили рештки.
Василь вицідив останні півчарки, закусив шматком хліба, відтак викурив цигарку і знову ліг.
Галина розсердилася:
— Ну, я так і знала!
Василь відгиркнувся:
— Та я трохи полежу і встану. Навіть у суботу не даси полежати.
— У тебе і будні субота! — вколола Галина. — Коли вже ти належишся?
— Ти не менше лежиш!..
Слово за слово — і дійшло до сварки.
Аби не чути тієї гризні, Сергій, котрий знаходився в сусідній кімнаті, збільшив звук телевізора.
Це неабияк розізлило вітчима.
— Скажи тому придурку, нехай звук тихіше зробить!
— Не смій так мого сина називати! — скипіла Галина. — Сам придурок!
— Що мама, що син — два чоботи пара! — гиркнув Василь і підвівся. — Я зараз сам того виплодка заспокою!
— Не смій! — наказала Галина.
Василь відпихнув її вбік.
— Не лізь!
— Кажу, не смій!
— Та пішла ти... — Василь недоговорив. Він спочатку і не зрозумів, що сталося. Спочатку він відчув різкій біль у животі, а потім побачив червону пляму на футболці, яка щосекунди збільшувалася.
Галина стояла з виряченими очима. Однією рукою прикрила свій рот, а в другій тримала закривавлений ніж.
Василь подибуляв до ліжка.
Галина ж кинулася до синової кімнати.
— Сергію! — зопалу крикнула. — Я батька підрізала!
Син скочив зі стільця і побіг до вітальні.
Вітчим сидів на ліжку. Поряд, на табуретці, лежала футболка, а з рани витікала то кров, то якась світла рідина.
Сергій, побачивши цей жах, мовчки вибіг з хати.
— Я… Я не хотіла, — запинаючись сказала Галина. — Сам винен. Тебе треба перев’язати.
Проте Василь мовчав. Дивився в підлогу.
Галина зиркнула на свою руку, побачила ніж і, наче щось гидливе, жбурнула його під стіл.
— Чого ти мовчиш? — мовчання чоловіка почало її вже дратувати. — Чуєш?
Саме в цю мить до вітальні вскочили дві сусідки, котрих привів Сергій.
— Ми думали, що Сергій жартує, — мовила одна з них. — А тут…
Друга докинула:
— Треба викликати «швидку», бо це не жарти.
Лікарі приїхали через хвилин п’ятнадцять. Оглянули потерпілого, перебинтували, а відтак сказали, що пораненого терміново потрібно госпіталізувати.
— Пошкоджений кишківник. Одягніть його.
— Я сам.
Василь із силою підвівся. Підійшов до шафи. Знайшов сорочку. Вдягнувся.
— Я готовий…
«Швидка» поїхала. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Галина, деякий час поникавши по хаті, лягла спати. Прокинулася від якогось шуму. Це в дім завітали працівники міліції.
На судовому засіданні Василь просив суддів суворо не карати його співмешканку. Мовляв, і він у певній мірі винен у тому, що сталося.
— Думаю, — додав він наостанок, — що такого більше не буде.
Суд це взяв до уваги і тому Галині п’ятирічне позбавлення волі було замінено на три роки умовно.
Хоча, якщо вже жінка взяла до рук ніж і свідомо розуміючи, що ним можна поранити людину (зі свідчень Галини), то чи не закортить їй цією зброєю скористатися вдруге? Але це справа часу. Адже одні свої помилки визнають і намагаються їх не повторювати, інші ж — навпаки. Однак у цій історії найбільше шкода сина підсудної — Сергія. Яка доля чекає на нього?