Відважна Аліса

У цьому багатоквартирному будинку вже «обчистили» три квартири.
— Шеф тисне на швидке розкриття злочину, а в нас жодної зачіпки.
— Чому жодної? — не погодився із капітаном Краско старший лейтенант Ломака. — Принаймні знаємо, що почерк один. Тобто, діяв один і той же суб’єкт. Це показала експертиза. «Пальчики» — ідентичні в трьох випадках. Виходить, не професіонал.
— Невловимий професіонал! — пафосно зауважив Краско.
— До пори до часу.
— А часу, на жаль, у нас немає. Шеф щодня нагадує. Бурчить.
— Але ж працюємо. Дільничних підключили. Продовжується опитування мешканців не тільки будинку, де скоєні крадіжки, а й у сусідніх будинках.
— Чого ж той домушник зациклився на одному будинку? — замислено проказав капітан.
— Над цією загадкою й працюємо.
— Працюємо… Працюємо…

Олена Олексіївна наказувала восьмилітній онучці:
— Я йду в аптеку.
— Іди, бабусю.
— Не перебивай!
— Ти сердишся?
— Ні. Я так… По дорозі зайду до магазину.
— Добре, бабусю.
— Двері нікому не відчиняй.
— А тобі?
— Дратуєшся?
— Хі-хі!
— Не хіхікай! А слухай, що кажу!
— Я слухаю.
— Та я вже сказала.
— То йди, бабусю.
— Іду вже. Та дивися мені!
— Ну, бабусю. Я ж — розумниця.

Клим Кормушний мешкав у будинку навпроти того, про події якого йшлося вище. Цьому чолов’язі перевалило за п’ятдесят. Він ніколи не був судимим, хоча дрібними крадіжками промишляв. А ось до квартирних нальотів Кормушний вдався вперше.
І все проходило вдало. Недарма він обрав «полем своєї діяльності» саме сусідній будинок. Хоч він і справді був профаном у новому ділі, але для себе зметикував: нехай поліцейські думають, що квартири чистить хтось із «потерпілого» будинку. До того ж, у нього вдосталь було часу стежити за мешканцями багатоповерхівки: хто й о котрій годині виходить із під’їздів, хто коли повертається. Навіть потайки йшов за тим чи тим мешканцем, запам’ятовуючи, хто в якій квартирі проживає.
Але в оперативників була і така версія, що, ймовірно, квартирний нальотчик може проживати в якомусь із сусідніх будинків. Перевірялися раніше судимі, однак результатів не було. Очевидно, через те, що Клим Кормушний здійснював вилазки з тривалими інтер-
валами, вичікуючи, доки в поліцейських дещо згасне увага.
Ось і зараз, збираючись на чергову вилазку, він стояв біля вікна і стежив за сусіднім будинком. Він знав, що за тим вікном живе бабка, у котрої, за чутками, повинні бути старовинні золоті прикраси, які начебто переходили у спадок із покоління в покоління. Добра здобич! І то дрібниці, що в ці дні та багатенька стара — не одна, а з малолітньою внучкою, мати котрої інколи лишає її на цю стару швабру. То не завадить. Почне те їхнє чадо кричати — угріє кулаком по голові. Але не на смерть. Так, щоб на якийсь час «відрубити».
«О! — напружився Кормушний, стоячи біля вікна. — Бабулька кудись подибала. Це надовго. Не менше години. Ну що ж, Климе, до роботи!».

Клим Кормушний назирці піднявся на третій поверх. Подзвонив до вибраної ним для «діла» квартири.
На диво, двері швидко відчинися.
З-за них вилетіло мале світловолосе дівча.
— Бабусю, ти?!
І Аліса заточилася.
— А ви хто, дядю? — здивовано спитала.
Незнайомець на якусь хвилю сторопів. Однак через секунди дві-три, роззирнувшись навколо, нагло відсторонив дівчинку і переступив поріг. Та враз зупинився. Пальцем підізвав малечу:
— Заходь. Не бійся. Я — твій дядя.
— Мій дядя?
— Дядя, дядя, — бовкнув Клим Кормушний і за руку втягнув дівчинку в коридор. Затим замкнув замок.
— Іди в кімнату! — наказав малій.
Дівчинка підкорилася.
А Клим Кормушний одразу ж кинувся «порядкувати» в кімнаті.
Аліса із великими очима зачудовано дивилася на «дядю».
Насамкінець спитала:
— Дядю, а ви — бандит?
— Га? — на хвилю спинився Кормушний. Щось подумав. А відтак: — А! Кгм… Ні, не бандит. Так собі… Життя таке. — І Кормушний продовжив ритись у шухлядах старовинного різьбленого, темнолакованого стола.
А ось і заповітна шкатулка!
«Скільки ж тут!.. — захоплено-пожадливо розглядав золоті прикраси Клим (деякі з них були інкрустовані дорогоцінним камінням).
Усе те по хвилі Кормушний запхав до кишені сірої теплої куртки.
— Дядю, — знову нагадала про себе Аліса. Але цього разу в її голосі вже бринів приплив гніву (дівчинка виявилася з не боязких). Рішуче додала: — Дядю. Покладіть усе на місце!
— Що? — не одразу дійшло до крадія. — А. Он воно що. Не можу. Мені треба гроші.
— То треба красти?
— Хм, — знову сторопів Кормушний. Однак здивовано проказав: — Ти не по роках доросла. Йди в іншу кімнату!
— Покладіть усе назад! — Аліса не послухала. Вимагала свого.
І той уперся:
— Ні. Не покладу. Гроші є?
— Є, — з осмішкою кинула дівчинка. — Он, у свині.
— Якій свині?
— У копілці.
— А що там?
— Монетки.
— Хм… Але того мені не треба.
— Я так і подумала, — презирливо мовила Аліса і роззирнулася навколо. В око кинувся віник із пластмасовими волокнами, на довгому держаку. Його і схопила малеча. І ним почала гамселити крадія.
— Поліція! Бабуся! Люди! Поліція! — репетувала Аліса.
Клим Кормушний на якийсь час розгубився. Навіть забув дівчинку буцнути кулаком по голові, коли що… Очевидячки, за своєю природою крадій не був жорстокою людиною.
Однак йому таки вдалося прорватися до дверей…

Та цього разу Климу Кормушному не пощастило. Хоробра Аліса до дрібниць описала поліцейським прикмети крадія. А ще пізнала його на очній ставці.