НУ Й ДЕНЬО-О-ЧОК-ЧОК!

Звечора почало шуміти у вусі. А вдома — ніяких ліків. Та згадав (хтось говорив), що добре герань допомагає. При шумах, пострілах, глухоті.…
Словом, відірвав один листок із вазона й запхнув його у вухо.
Шуми на ранок не стихли. Вони подвоїлися, бо, коли прокинувся, згадав про «подарунок» наших керманичів, котрий вони підкинули нам до першого лютого. Саме з цього дня мають підняти ціни на електроенергію і комунальні послуги. І саме завтра — перше число останнього місяця зими! Треба бігти платити!
Тож, прожогом схопився з ліжка, похапцем дав собаці їсти, налив молока киці, нашвидку з’їв бутерброд, запиваючи чаєм, а відтак — кинувся на автобусну зупинку.
Умгу, дарма сподівався на графік. Стою, коцюбну. Дубіють і люди.
Автобус «приповз» десь через хвилин сорок. Тільки скочив на сходинку, як над головою грім гахнув:
— Беріть білєт!
Показую посвідчення.
Опецькувата кондукторша, як рявкне на весь салон:
— А-а! Чорнобиль!
Це було проказано з такою інтонацією, наче в автобус не людина ввійшла, а — сам реактор! Атомний!
— У вас є спеціальний автобус, — пояснює мені власниця «спеціального» сидіння. — «Пільговий». Виходьте! Або платіть і їдьте.
Плачу, звісно. Не хочеться знову мерзнути на морозі. Та й хто його знає, коли той «пільговик» з’явиться на горизонті.
У вусі почало стріляти.
Біжу до поліклініки. Хвалити Бога, що черга невелика. Чоловік... з двадцять.
Нарешті потрапив до лора.
— Що у вас? — запитує лікарка пенсійного віку.
— Вухо, — кажу. — Ліве.
— І що з ним?
— Шумить, стріляє.
— Зараз подивимося. Треба його промити. Щось там є.
Промили. Випав зелений клубочок.
— Що це? — питає медпрацівниця.
— Герань, — відказую.
— І що, допомогло?
— Ну...
— Отож, слухаєте всіх підряд.
— Що порадите тоді? — цікавлюсь. — А то шумить, стріляє. Та й чую я на нього тугувато.
— А то вже старість, — з якимось сумом сказала господарка кабінету.
Такий діагноз мені явно не сподобався.
— Та який же я старий?! — здивовано питаю.
А вона:
— Ну не прикидайтеся хлопчиком! Он сивина із голови лізе.
І з цим не погоджуюся:
— Сивина, — кажу, — і в тридцять буває.
— Ой-ой-ой!
Ясно. Біжу до ощадкаси. Дорогою згадав, що в парку є туалет. Повернув до нього. Але біля дверей загальмував зі свистом, прочитавши на них табличку: «Ведеться відео-спостереження».
І що ж вони там видивляються? І в якому саме місці ті відеокамери стоять? І що вони там бачать? Може, те, що й мікроби в унітазі?
До туалету перехотілося. Мчу до ощадкаси. Платити за послуги. Тут черга була трохи більша, ніж у поліклініці. На чоловік сто з гаком. Десять потів зійшло, поки дістався до заповітного віконечка, за яким сиділа молоденька касирка із вражаючим декольте.
Навіть у вусі перестало шуміти.
Заплатив. Чешу на телеграф. Згадав, що вчасно забув заплатити за телефон.
Тут дещо пощастило. Біля віконця стояло всього до півтора десятка людей. Черга швидко рухалася. Та несподівано штопором стала бабуся, котра стояла переді мною. Вона неправильно назвала свій номер телефону.
— Може, я останню цихру переплутала? — питає у працівниці телеграфу. — Може, три? Ні? Може, штири? Ні? Може, п’ять?
— Немає такого номера?
— Спробуйте шість.
— Є такий. Ваш.
«Слава Богу!» — з полегшенням зітхнув я і приготував гроші. Без здачі. Вже тягну їх до віконця. Та тут бабуся «послала» мене в нокаут.
— А можна я ще за сусідку свою заплачу?
Чималенька черга, що вже зібралася позаду, загула, мов важкий літак-бомбовоз. А потім вона значно поріділа. Бо почалося те саме.
— Не та цихра, кажете? То, може, три?.. Штири?.. П’ять?.. Шість?..
Цього разу старушенція забула першу і останню цифри в телефонному номері. Тож, цей ребус розгадували на хвилин двадцять довше.
Зі мною, звичайно, таких проблем не було. Раз-два — й готово!
Ох-хох. Додому б вже. Голова морочиться, але пам’ять підказала, що маю ще риби купити. Забіг на базар.
— Мені, — кажу, — два оселедці. З головою.
— Тю! — вирячилась продавщиця. — Беріть без голів!
— Ні, — хитаю. — Мені треба з головою. Тіло я з’їм, а голову...
— Знаєте, мужчина! — стала у позу не дуже струнка королева риб’ячого царства. — Якщо риба гниє з голови, — значуще продовжила, — то це не значить, що у мене з головою не все в порядку! Не таких риб бачила! Шо нада?!
— Голови, — ковтаю слова. — Від оселедців. А можна і з тілом.
— Це ще з чиїм тілом?! Ви що думаєте собі?! Що я...
— Ні-ні, що ви! Що ви! — замахав я руками і з ніяковості почав губитися в словах. — Без тіла! — белькочу. — Навіщо воно мені те тіло. Таке. Мені лише голови треба. Щоб у землю їх зарити.
Зі ступору продавщиця вийшла через кілька хвилин. Проте, на диво, спокійно і з підозрою спитала:
— Навіщо? — і дивнувато очима показує на підлогу. — Навіщо, га?
— Бо риють, — кажу. — Уявляєте, зима, а вони — риють і риють! Риють і риють! А коли ще голови оселедцеві трохи полежать і «припахнуть»...
Бачу, що очі «королеви» наливаються кров’ю. Ще мить — і вона хапає за хвоста здоровенного мерзлого пелінгаса.
Не дістала. Встиг вискочити надвір. Тільки вже тут зметикував, що забув сказати, хто саме риє. Кроти ж риють! Зима, а вони... А в мене там сад молодий. Та вже ж не вертатися в рибний павільйон.
Подибуляв на автобусну зупинку. У лівому вусі стріляє, з правого, мов з патефону, ­вишкрябується в’їдливе: «Може, три?.. Штири?.. П’ять?..». А перед очима — пелінгас у масивній руці. Ну й деньо-о-ок! Хух! Треба бігти. Вже ніч надворі, а вдома — собака, киця.