«У КОЖНОМУ КОЛЕКТИВІ Є ЗІРКИ. І МИ ЇХ МАЄМО!»

ВІРТУОЗИ ГАРНІЗОННОГО ОРКЕСТРУ ГРАЮТЬ НА СТРУНАХ ДУШІ
Ще Розенбаум співав: «... духовые оркестры нынче не в моде». А цей військовий колектив кожнім своїм виступом доводить: яке б століття не було надворі, — жива інструментальна музика жодної людини не залишить байдужою, зачепить найпотаємніші струни душі. Принаймні, віртуозам гарнізонного оркестру це під силу — виступи колективу є «родзинкою» кожного заходу, в якому він бере участь. Цими днями військовому духовому оркестру виповнилося 58 років. Позаду — понад півстолітня багата історія становлення та розвитку, попереду — нові творчі обрії.
Цьому колективу завжди щастило із талановитими керівниками. Першим очільником став Віктор Глушичко, найдовше керував оркестром Володимир Опанасюк, а останні шість років його очолює диригент Олександр Слісаренко. Без зайвого пафосу Олександр Миколайович — професіонал своєї справи: його творчий, ініціативний та новаторський підхід до роботи помітний як під час виступів оркестру, так і в ході безпосереднього спілкування із диригентом. Оркестром він живе, і це непідробне щире відношення до музики передає колегам.
— Олександре Миколайовичу, ви очолили оркестр після талановитого диригента Володимира Опанасюка. З яким відчуттям приймали колектив і які завдання ставили перед собою?
— Спочатку особисто познайомився із кожним музикантом, а тоді сказав: «Ніхто нічого ламати не буде. Єдине прохання: давайте разом зробимо так, щоб і ви, і я із задоволенням приходили на роботу. Усі негаразди та негатив будемо залишати поза межами оркестру». Ці слова зіграли ключову роль.
Значно пізніше колега Ярослав Заєць сказав: «Ваші слова стали лейтмотивом, щось переломилося у нашому ставленні до роботи.» Я намагаюся виховувати у колегах людей і професіоналів. Робота кожного важлива, і до неї слід ставитися надзвичайно відповідально, хто це розуміє, — той у пошані. Адже від кожної партії залежить звучання всього оркестру, працюємо на спільний результат.
А щодо підготовки музикантів, — коли я прийшов, вони зіграли мені «Святковий Київ». Побачивши партитуру і послухавши, я сказав «браво», оцінивши високий рівень виконання і роботу мого попередника. Іншого шляху, як тримати марку, — просто не могло бути!
— Слід зауважити, вам це вдається. Оркестр є учасником військових парадів у Москві та Києві, а це — яскраве свідчення майстерності колективу, його авторитету та визнання. Чи не так?
— Так. На парадах колектив почав виступати ще за диригента Опанасюка. Жодного разу не зганьбили себе, більше того, на тлі багатьох військових оркестрів ми — одні з кращих. Жоден оркестр не укомплектований, як наш. Маємо 21-го музиканта, а інші оркестри — по
12-14 чоловік. Нам «дістаються» найвідповідальніші партії, нас знають і поважають. Був випадок, коли під час репетиції ­параду, генерал Коваль, ­пройшовши повз інших, із кожним нашим музикантом привітався за руку, виказавши тим самим своє ставлення.
Досвід виступу на парадах, у Національному Палаці «Україна», перебування поряд із високим державним і військовим керівництвом навчило колектив триматися на рівні, не комплексувати і гідно захищати статус оркестру. Мріємо про поїздку на фестиваль за кордон, такі плани є, але про них — згодом.
— Вам, напевно, ніколи не доводилося шкодувати про обрану професію?
— Більше того, коли я приїхав на зустріч випускників Московської державної консерваторії, факультету військових диригентів, мені, скажу відверто, хотілося цілувати стіни — таку вдячність відчув. Бо обрав правильне русло, і, на щастя, маю змогу переконуватися в цьому постійно. Мене часто запитують: «Що ти там показуєш руками?» Характер твору, темп показую. Диригування, кажуть, — темна наука, але не для музикантів.
Можливо, щоденна робота диригента непомітна, але результат того вартий. У хрестоматії «Історія радянської музики» йдеться: щоб підготувати музиканта середнього рівня, навіть після музичного училища, потрібно сім років. Нерідко до нас приходять «слабенькі» музиканти, тож працюємо над якістю виконання, трактовкою творів. Постійно впроваджуємо нове — і нам цікаво працювати, і людям подобається. Як, наприклад, дефіле оркестру на 9 травня. Наші концерти у Будинку офіцерів користуються популярністю. Останній концерт, 23 лютого, коли святкували день народження колективу, пройшов з неабияким успіхом. До речі, хотів би подякувати за підтримку: Францу Весельському, Олександру Атаманенку, Михайлу Лук’янчуку, Василю Гордійчуку, Михайлу Махінову, Василю Дорожу, Ірині Антипчук.
Моє правило: чим більше займається людина, тим більше вона вміє. Усі знають «Полонез Огінського», але цікаво зробити сучасну трактовку, надати нового звучання твору. І так — із будь-якою партитурою. Диригенти, до речі, не люблять ділитися нотами, але для мене чомусь ніхто ніколи не шкодував, — маю десь 3,5 тисячі партитур. Аби лише зіграти усі.
— Скільки творів у репертуарі оркестру?
— Близько п’ятисот. До того ж, намагаємося виконувати переважно складні твори. Питають, чому? Тому що музикант лише у такому випадку розвивається. Поки у нас є професіонали, — гратимемо найкраще і найскладніше. Сам пишу партитури. «Парад солістів» робив півроку, а «Фанфари» написав за 10 хвилин...
— Військові музиканти належать до еліти в армії. У наряди еліта ходить?
— Це залежить від політики керівництва. Наші командири здебільшого розуміють, що коефіцієнт корисної дії музиканта у наряді не вплине на боєздатність. Натомість на виконанні втома та неспання однозначно позначаться, вдячні, що наше керівництво це розуміє. Недаремно кажуть, що музиканти — люди від Бога. Знаєте, за час служби не раз переконався: хто відправляв музикантів у наряди, не розуміючи різниці у пріоритетах між ними і військовослужбовцями, у того рано чи пізно ставалися неприємності по службі чи в особистому житті...
Хтось зриває лаври у Косово, а хтось музикою підтримує моральний дух — кожен має гризти свій сухар. Військовий оркестр — це, в першу чергу, маршова музика: граємо і в мороз, на плацу, і на полігоні, під гуркотіння танків. Репетиції у нас проходять щодня, навіть у вихідні ­(наполягаю на цьому, щоб не втрачалася майстерність). Ми навіть у відпустки ходимо повним складом, бо коли немає хоча б одного музиканта, — оркестр від цього втрачає дуже багато. І все одно після відпочинку звучать фальш, кікс. Вважається, чим їх менше, тим професійніше виконання, це особливість живої духової музики, цього не почуєш у фонограмах.
— Олександре Миколайовичу, а чи є проблеми, котрі заважають колективу розвиватися творчо?
— Нестача інструментів заважає. У нас багато морально і технічно застарілих інструментів. Барабан допомогла придбати мерія, а так кожен має власний інструмент. Є й такі, що у партитурах прописані, а у нас їх немає. Нова валторна, наприклад, коштує 40 тисяч гривень... Летарна потрібна, кселофон, а де їх взяти?
— Кого із колег ви виділяєте за професійними якостями?
— У кожному колективі мають бути свої зірки, і ми їх маємо! Наш кістяк — це Олег Гладунов, Володимир Гічун, Сергій Ущапівський, Ярослав Заєць, Геннадій Гурдін, Олег Солоненко, Роман Шумеляк. На них рівняються — авторитарний метод виховання ніхто не відміняв: роби, як я, роби — краще за мене!
— Що ж, нехай горять і запалюються нові зірки, подальших вам творчих успіхів і наснаги!