22 КВIТНЯ — ВЕЛИКА П’ЯТНИЦЯ (СВЯТА ПЛАЩАНИЦЯ)
- Духовність
- 854
- коментар(і)
- 22-04-2011 01:40
КОРОТКА ІСТОРІЯ
Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п’ятниці й суботи, так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерті Ісуса Христа. Плащаниця — це ніщо інше, як те простирадло чи саван, у якому було завинуте мертве Тіло Христа Господа, коли Його покладено до гробу.
Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п’ятницю хресне дерево, яке на початку IV ст. віднайшла свята Єлена, мати цісаря Костянтина. Обряд того почитання записала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. Звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви.
У наших рукописних уставах до XVI ст. нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покладення плащаниці, бо різні Церкви виробили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в ХVII-ХVIIІ ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.
Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Дольницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п’ятниці, під час співу стихири на стиховні «Тебе одіющагося світом яко ризою…», був обхід довкола церкви з плащаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафіяни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того приготований стіл посередині церкви. Наприкінці вечірні в часі трикратного співу «Благообразний Йосиф…» усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп’яття з обрусом на його перехресті.
ПРО ІКОНУ
Як латинській, так і східній Церкві відомий обряд «оплакування» у Велику п’ятницю та Велику суботу. Христос, який назвав себе життям (див. Йо. 14, 6), лежить у гробі або на камені помазання померлих. А побожні жінки підносять руки, голосячи. Оплакування померлих завжди було справою жінок: не так з огляду на їх психологічні нахили, як радше з причини їх «природного покликання». Чоловік, який офірує світові свої діла і конкретні звершення, певним способом залишається живим у них навіть після смерті. Жінка, котра дає життя, споглядає знищення того, що є сенсом її існування.
Жінки біля гробу Ісуса є символом Церкви, яка стогне і плаче у цій «долині сліз». Вони уособлюють усвідомлення сумної дійсності, яку можна пояснити лише у світлі об’явлення.
Чи є натяк на якусь надію? Здається, іконописець нічого не говорить про це через постаті жінок. Але Богородиця зображена в іншій позі, ніж вони. Вона теж плаче, але водночас здійснює жест поклоніння.
Чернеча традиція розрізняє два види плачу: той, який викликає розпач і смуток, та інший плач, який є джерелом потіхи і знаком любові. Ченці прагнули належати до блаженних засмучених (див. Мт. 5, 5), тобто до тих, хто відчуває близькість божественного блаженства навіть у ситуації, яка викликає біль.
Їх непорушна віра не опирається на якийсь банальний оптимізм. Вони не заплющують очей ані перед трагічною людською долею, ані перед злобою, що є її причиною. Але вони поєднують все це з померлим Христом і, вшановуючи Його своїм плачем, почувають себе переміненими вірою у воскресіння. На Сході цей священний плач звеличують чимало чудесних творів. Іконописці мали не надто багато нагод зображати його. Але коли у Велику п’ятницю ми споглядаємо ікону Богородиці, котра плаче на гробі Ісуса, — бачимо хрест посеред свічок, лампад та жалобних співів, ми відчуваємо, як нас відносить в цю атмосферу пентосу, священного плачу, що породжує радість.
Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п’ятниці й суботи, так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерті Ісуса Христа. Плащаниця — це ніщо інше, як те простирадло чи саван, у якому було завинуте мертве Тіло Христа Господа, коли Його покладено до гробу.
Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п’ятницю хресне дерево, яке на початку IV ст. віднайшла свята Єлена, мати цісаря Костянтина. Обряд того почитання записала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. Звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви.
У наших рукописних уставах до XVI ст. нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покладення плащаниці, бо різні Церкви виробили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в ХVII-ХVIIІ ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.
Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Дольницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п’ятниці, під час співу стихири на стиховні «Тебе одіющагося світом яко ризою…», був обхід довкола церкви з плащаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафіяни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того приготований стіл посередині церкви. Наприкінці вечірні в часі трикратного співу «Благообразний Йосиф…» усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп’яття з обрусом на його перехресті.
ПРО ІКОНУ
Як латинській, так і східній Церкві відомий обряд «оплакування» у Велику п’ятницю та Велику суботу. Христос, який назвав себе життям (див. Йо. 14, 6), лежить у гробі або на камені помазання померлих. А побожні жінки підносять руки, голосячи. Оплакування померлих завжди було справою жінок: не так з огляду на їх психологічні нахили, як радше з причини їх «природного покликання». Чоловік, який офірує світові свої діла і конкретні звершення, певним способом залишається живим у них навіть після смерті. Жінка, котра дає життя, споглядає знищення того, що є сенсом її існування.
Жінки біля гробу Ісуса є символом Церкви, яка стогне і плаче у цій «долині сліз». Вони уособлюють усвідомлення сумної дійсності, яку можна пояснити лише у світлі об’явлення.
Чи є натяк на якусь надію? Здається, іконописець нічого не говорить про це через постаті жінок. Але Богородиця зображена в іншій позі, ніж вони. Вона теж плаче, але водночас здійснює жест поклоніння.
Чернеча традиція розрізняє два види плачу: той, який викликає розпач і смуток, та інший плач, який є джерелом потіхи і знаком любові. Ченці прагнули належати до блаженних засмучених (див. Мт. 5, 5), тобто до тих, хто відчуває близькість божественного блаженства навіть у ситуації, яка викликає біль.
Їх непорушна віра не опирається на якийсь банальний оптимізм. Вони не заплющують очей ані перед трагічною людською долею, ані перед злобою, що є її причиною. Але вони поєднують все це з померлим Христом і, вшановуючи Його своїм плачем, почувають себе переміненими вірою у воскресіння. На Сході цей священний плач звеличують чимало чудесних творів. Іконописці мали не надто багато нагод зображати його. Але коли у Велику п’ятницю ми споглядаємо ікону Богородиці, котра плаче на гробі Ісуса, — бачимо хрест посеред свічок, лампад та жалобних співів, ми відчуваємо, як нас відносить в цю атмосферу пентосу, священного плачу, що породжує радість.
Коментарі відсутні