«МИ СЕБЕ ВІДЧУВАЛИ ТАМ СМЕРТНИКАМИ»

Чорнобильська катастрофа — екологічна катастрофа, що була спричинена руйнуванням 26 квітня 1986 року четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований, і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин.
Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики до вибуху на АЕС «Фукусіма-1» як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.
Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200000 чоловік було евакуйовано із зон забруднення.
Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення для СРСР. Це наклало деякий відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії мінявся з часом, і повністю єдиної думки не існує.
Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень зі Швеції, де на Фоксмаркській АЕС були знайдені радіоактивні частинки, що були принесені зі східної частини СРСР, та оцінки масштабів зараження, розпочалася евакуація близько 130 000 мешканців Київської області із забруднених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед, ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС була створена 30-кілометрова зона відчуження…
Сім’я Цибульських, як і мільйони інших сімей Радянського Союзу, навесні 1986 року традиційно збиралося святкувати 1 Травня. Зазвичай наперед закупили продуктів, як мовиться, «забили» холодильник. Однак Першотравень відзначити не пощастило, сталася страшна трагедія — аварія на Чорнобильській атомній станції. Щоправда, в ті дні керівництво держави відмовчувалося, не говорило правди про масштаби катастрофи і її наслідки.
Як сьогодні згадує Петро Іванович Цибульський, перші дні після аварії були схожі на кадри з кінофільмів початку Великої Вітчизняної війни: евакуація, колони автобусів, супровід міліції, по дорогах бігали схарапуджені коні, корови, свині, кози, кролі, кури… І — вбиті горем люди, котрих, наспіх з такими-сякими «хапунками» в руках, силоміць виганяли із власних домівок та вивозили невідь куди.
...Петро Іванович народився в Чорнобилі. В цьому місті проходило його дитинство, юність, становлення до дорослого життя. Ще зі шкільних років займався спортом, ­виступав за місцеву футбольну команду. Після навчання, по батьківській лінії, поступив у Київський річний технікум, та закінчити його завадила аварія на ЧАЕС. Тим більше, після вибуху на реакторі корабельний рух на річці Тетерів був припинений (хоча до трагедії Цибульський працював на чорнобильській станції техобслуговування і після аварії допомагав робити демонтаж устаткування підприємства).
Його з дружиною (уродженкою Новограда-Волинського) евакуювали у перші дні травня. Їм говорили, що це тимчасово, всього на три дні. Петро Іванович згадує: «Був тільки у спортивному костюмі. Добре, що хоч документи встигли тоді взяти».
Спочатку Цибульських привезли до Прип’яті, а через кілька днів перевезли до найближчих сіл. А згодом дружині Петра Івановича Зінаїді Федорівній, як лікарю, пропонують роботу в Чорнобилі, і вона не відмовляється. А чоловік іде працювати на піщаний кар’єр, що знаходився поблизу зруйнованого четвертого енергоблоку. Він вантажив пісок у контейнери, а потім з вертольотів його скидали у палаючий реактор.
— Дуже багато тоді було вертольотів, — каже Петро Іванович. — Як хмар у дощову погоду. Кружляють, сідають, забирають контейнери з піском і летять. Один контейнер потрапляє в реактор, другий — летить мимо. Нам було все видно. І — лячно. Ніхто нічого не говорив про справжній стан того, що сталося. Хоча бачили сосновий ліс, що раптово перетворився на рудий. Дивилися, як евакуйовують людей. «Якщо сказати відверто, — каже Цибульський, — ми себе відчували смертниками у піщаних котлованах».
Петро Іванович зізнається, що в перші дні усім, хто працював у тридцятикілометровій зоні, пропонували пити спиртне, ніби воно «відганяло» радіацію. Але коли почали траплятися дорожньо-транспортні пригоди на дорогах (зроблю тут відступ, оскільки автор цього матеріалу також брав участь у наслідках аварії на ЧАЕС і був свідком того, як п’яний водій «КАМаЗа» лоб у лоб зіткнувся із вантажівкою, і останньому кермо просто врізалося в груди), спиртне було заборонено. Проте, як говорить пан Цибульський, хмільне тайкома продовжували вживати. Але тих, кого ловили із «запашком», звільняли з роботи.
Коли реактор загасили, міський голова Чорнобиля попросив Петра Івановича (оскільки у нього був легковик) розвозити по району ліки всім, кому вони були потрібні, а разом з тим повідомляти населення про підготовку до подальшої евакуації. Та, приїжджаючи після своїх рейдів додому, — спокою не було. Сусіди, відчуваючи радіоактивну небезпеку, намагалися своїх дітей відправити десь подалі від зони, тому і зверталися до Цибульського з проханням відвезти їхні чада до родичів, до Києва, то десь поблизу нього. І відмовити не міг. Такий мав характер.
Нерідко авто Петра Івановича зупиняли, відправляли на мийку. Та радіація, котра вже пронизала «Жигулі», не змивалася. Погрожували, що машину завезуть у могильник. Однак Цибульський якимось чином уникав конфліктів, бо знав, що треба допомагати людям. А радіація… Так вона ж усюди! Куди не ступи! А вже тільки опісля своїх дітей відвіз до тещі в Новоград-Волинський.
Якось, відвозячи чергову «партію» дітей до Києва, до машини Петра Івановича підсів чоловік у цивільному одязі і при розмові запропонував йому роботу.
— Він мені спочатку сказав, — говорить Цибульський, — ви нібито туди-сюди мотаєтеся і чи не бажаєте попрацювати. Питаю його: «Тобто?». Він мені: «Я з прокуратури. Усюди їжджу. Зарплата буде. Машина буде заправлена». — «А що треба робити?». — «Їздити по зоні і виявляти мародерів». Та коли ми приїхали на одну із баз відпочинку, і цей прокурор почав там арештовувати інженерів чорнобильської станції (а в мої обов’язки входило повідомляти родичів затриманих) я відмовився від такої роботи.
Потім Петро Іванович влаштовується в Чорнобилі в управління автотранспорту (пропрацював там 22 роки). Живучи в гуртожитку, розповідає дивні речі. Під їхні вікна підходили дикі тварини. Навіть дикі свині. Люди кидали їм їжу, але лісових гостей не чіпали. Прийдуть — поїдять і підуть. Тоді, зауважує Цибульський, було таке враження, ніби все живе зріднилося, об’єдналося.
Багато чого побачив у ті роки Петро Іванович, крадькома (що в ті часи заборонялося) фотографував, чимало світлин про ту трагедію йому дали друзі. Про все це книгу можна написати, бо це ніяк не враховується газетною площею. Три роки тому Цибульський пішов на пенсію. За отриману дозу радіації міг би мати групу. Але чоловік не хоче бігати по лікарях, маркітно. Навпаки, відчув, що після виходу на пенсію, почав старіти, тому й шукає тепер якусь роботу. Разом з тим, Петро Іванович дякує всім тим, хто, не шкодуючи своїх сил, здоров’я, рятували людство від смертельного лиха, схиляє голову перед тими, хто передчасно пішов у всесвіти.