ОБРАЗА ІЗ СУЇЦИДОМ

Валерій по житловому масиву вже блукав з добру годину. А коли помітив незнайомку, — пішов їй назустріч. Це була молода, симпатична, струнка, голубоока білявка. Вона одразу заполонила серце. Подумав, якщо зараз її не зупинить, то більше ніколи вже не зустріне.
Наблизившись, сказав, що перше прийшло в голову:
— Вітаю вас, панянко!
Молода жінка неабияк здивувалася:
— З чим вітаєте?!
— Тобто, доброго дня!
— Здрастуйте!
— Ви тут живете?
— Так, у цьому будинку, — кивнула на багатоповерхівку білявка. — А в чому, власне, справа?
— У цьому районі десь живе мій друг дитинства. Коли йшов сюди, — адресу пам’ятав. А дістався місця — все вивітрилося з голови! Не розумію, що за химера?
Вона поцікавилася:
— А як звуть вашого друга?
— Анатолієм! — відказав Валерій. — Анатолій Колодій!
— Вибачте, — захитала голубоока, — але такого не знаю.
— А вас як звати?
— Мене?! — аж здивувалася незна­йомка. — Марина. Але навіщо це вам?
— Ви… — мовив Валерій і запнувся. Проте за хвилю оговтався. — А знаєте що, Мариночко! Я голодний, як вовк! Як ви подивитеся на те, якщо я запропоную разом посидіти в якомусь кафе?
— Ніяк, — коротко кинула Марія.
Валерій спохмурнів. Спитав:
— Тобто, як «ніяк»?
— На мене вдома чекає дитина. Пробачте, мені потрібно йти.
Марина пішла. А Валерій стояв і дивився їй услід доти, доки вона не зникла за дверима під’їзду.
Потім вони випадково зустрілися в державній установі.
— Марина?! Ви?! — невимовно зрадів Валерій. — Що ви тут робите?
— Деякі справи вирішую, — кутиками губ усміхнулась білявка.
Це підбадьорило Валерія.
— І в мене справи!
Розговорилися.
А потім… Потім таки було кафе.
Марія за горнятком кави зізналася:
— А ви знаєте, Валерію…
— Що?
— Що я одружена. Маю від чоловіка донечку.
— Але ви про це говорите із сумом. У вас не все гаразд?
— А в кого немає проблем?
— Розкажіть про себе.
— Не варто.
— Та чому?
— Може… Може, якось іншим разом.
— Значить, я можу сподіватися на зустріч з вами?
Марина задумливо посміхнулась, промовчала.

Чоловік Марини, Сергій, пиячив. Влаштовував скандали. Терпець у жінки вірвався, йшлося до розлучення. А тут ще цей Валерій. Ніби непоганий чоловік. Щирий, добрий. Щось у ньому таке було, чого бракувало Марині. А при наступній зустрічі Валерій несподівано запропонував розлучитися із Сергієм. Зізнався в коханні. Обіцяв райське життя.
Якось Марина пізно прийшла. Сергій лежав у ліжку. П’яний. Прискіпався до дружини:
— Де була?!
— Тебе забула спитати! — відгризнулася Марина, осудливо додаючи. — Знову нажлуктився?
— Не твоє діло! — скреготнувши зубами, кинув чоловік.
Це розізлило жінку.
— Ах так! Не моє, значить? А чиє?
— Твоє діло — кухня! І… і… Штани он мені випери! Сорочку!
— Менше валяйся, то будуть чисті! Де зарплата?
— Нема!
— Щоб і тебе вже не було!
— Ш-що-о? — він стис кулаки, хотів підвестися, та не зміг — ним заволоділа добряча доза хмільного.
Наступного дня Марина понесла заяву на розлучення. Згодом вони розбіглися. Марина з семирічною донькою Сніжаною лишилися в батьківській квартирі, Сергій же поїхав до матері в село.
А незабаром Марина розписалася з Валерієм. Життя налагодилося. В оселі був мир і злагода.

Через рік після одруження Марині, зважаючи на матеріальні труднощі, довелося покинути заочний відділ навчання в інституті. «Економіста з мене не вийшло!» — частенько вона повторювала.
Минали роки. Міняла роботу за роботою. Щось нормальне важко було знайти. Пішла мода на молодих дівчат. Куди не подивишся, — всюди вони. Часто без досвіду і без належної освіти. Тому Марина працювала двірником.
Сніжана закінчувала школу. Думала про інститут. Хоча в який, — ще не вибрала.
Валерій…
«Що за напасть та клята горілка!» — так не раз думала Марина.
Спився Валерій. Турнули з хорошої роботи. Підробляв вантажником на ринку.
Роки змінили обох, колись закоханих до безтями, людей. Стали майже ворогами. Марина також почала заглядати до чарки. Хоча й не дуже.

Цього дня Валерій заробив до тридцяти гривень. Хтось із підприємців навіть дав пляшку оковитої.
З роботи йшов з напарником. Зайшли в кафе. Випили ту міцну, взяли пива з рибкою.
Йдучи додому, Валерій купив у магазині пляшку горілки.
На порозі його зустріла дружина і нерідна дочка. Марина помітила, що чоловік уже добряче хильнув. Добре, хоч не на рогах!
Жінки вже повечеряли. Тому Марина запропонувала:
— Картоплю підігріти?
— Давай, — кивнув головою Валерій. Зняв черевики і поставив на стіл пляшку зеленого змія.
Мати з дочкою перезирнулися. Слово за слово, відволікли увагу Валерія. Непомітно від нього забрали спиртне, заховали.
Марина поставила на стіл сковорідку з картоплею, квашені огірки, хліб.
Валерій сів на стілець. Хоча й випив нічогенько, та апетит був. Не було пляшки.
— Де?! — вирячившись, похитнувся чоловік. — Куди діли?!
— Повечеряєш сьогодні у сухом’ятку, — спокійно відказала дружина.
Валерій стис кулаки.
— Зараз буду пики бити!
— Може, це в тебе пика?! — в боргу не лишилася Марина.
— Ну, вашу таку-сяку!... — скочив зі стільця чоловік. — Зараз я вас!..
Бачачи, що вітчим зараз розпустить руки, втрутилася Сніжана.
— Досить! — крикнула дівчина, ви­йшовши з кімнати. В руках — пляшка. — На! — тицьнула вона п’яничці горілку під ніс. — Пий і вдавися нею!
Валерій схопив дорогоцінний напій. Заспокоївшись, пробурмотів:
— Не ваше — не чіпайте.
Сніжані до знемоги набридло спостерігати подібні концерти, ступила до вхідний дверей.
— Ти куди? — стурбовано спитала Марина.
— Скоро прийду.
— Вже пізно. Куди йдеш?
— До подруги.
— До котрої?
— Ну, до Аньки!
— А-а. То довго не будь.
— Добре, добре, — відказала Сніжана і, неоднозначно подивившись на вітчима, додала, — Я ж знаю.
Валерій налив чарку і залпом проковт­нув оковиту. Запхав у рот повну ложку смаженої картоплі. Зажував аж вилиці заходили. Знову потягнувся до пляшки.
Не даючи чоловікові дійти до кондиції, Марина заявила:
— Ти знаєш, що скоро потрібно платити за квартиру?
Валерій, продовжуючи жувати, запустив руку в кишеню штанів. Видобув зіжмаканих гривень п’ятнадцять.
— Та що тут, — скривився чоловік і, хитаючись із боку в бік (його розвозило на очах), запхав гроші туди, звідки їх витягнув.
Проте, для Марії дорога була кожна копійка. Тому наполягла:
— Віддай те, що є!
Валерій скрутив дулю. Загнув триповерхового.
Марію охопила така образа, що не стрималася. Так заліпила в обличчя п’яному Валерію, що той аж злетів зі стільця. Поки він вовтузився на підлозі, Марія встигла збігати в кімнату за мотузками. Міцно зв’язала чоловікові (хоч він і борсався) руки та ноги.
Сіла за стіл. Ребром долоні зняла з чола піт. Відтак уголос дорікнула сама собі:
— Навіщо я з тобою зійшлася? Навіщо? Який з вас толк? Що з одного, що з другого.
Валерій лежав на підлозі. Силкувався виплутатися, але не зміг. Продовжував обкладати матами дружину. Вимагав його розв’язати. Потім пригрозив:
— Не звільниш од цих шнурків — уб’ю, тварюко! Розв’яжи, стерво кінчене, бо буде тобі кінець! Виплутаюся — таке ж і з тобою зроблю! Гірше зроблю! На гак підвішу, як худобину, і нутрощі випущу! Тобі і доці твоїй, виплодку тому!
Це вже перейшло всі межі. Ліпше цього не говорив би. Мовчав чи вже заснув. Тоді, може, все і минулося б.
Нерви остаточно здали. У гніві крикнула:
— Замовкни! Замовкни, бо зараз я тебе порішу, катюга ти такий!
Та Валерій не вгамовувався, погрози сипалися найстрашніші.
Марина різко кинулася в бік, зірвала рушник, що висів на бильці ліжка, і закрутила його, як удавку, на шиї чоловіка. Валерій од жаху зблід. Відтак захрипів, потім кілька разів сіпнувся і затих.
Затим Марина обрізала мотузки на руках і ногах мертвого чоловіка. Сіла за стіл. Налила чарку горілки, випила. Думала, що робити.
Саме в цей момент до квартири зайшла сусідка. Побачивши на підлозі посинілого Валерія з рушником на шиї, заточилася.
— А що тут таке трапилося?
— Чоловік повісився, — неправду сказала Марина.
Сусідка вибігла з квартири і подзвонила до міліції.
При огляді стало зрозуміло: повіситися Валерію допомогли.
Що буде з Мариною, — тепер має вирішувати суд.