НА МОСТУ ОПІВНОЧІ
- Кримінал
- 308
- коментар(і)
- 03-06-2011 16:45
Здебільшого сом починає брати, коли сонце котиться до небосхилу.
Володимир Лісовий на Случ приїхав близько восьмої по опівдні. Часу було ще вдосталь, щоб розкинути донні спінінги.
Погода — мов на замовлення! Саме пройшов дощ. Важкі кошлаті хмари поповзли на схід, а із заходу повівав вітерець.
«Сомова, сомова погода!» — бадьоро подумав Лісовий і почав із чохла витягати снасті, готувати наживку.
Аж тут на березі з вудками в руках з’явилося двоє парубчаків. Один — невисокий, міцнуватий, другий — високий і худий, мов жердина.
— Ну що, дєд, клює? — безпардонно поцікавився сухоребрий.
«Хм! — ледь помітно посміхнувся Лісовий. — «Дє-ед»! За п’ятий десяток тільки перевалило! А вже «дєд»! От шибайголови! Чи, може, пичка вже показує на більше? А чом не дід? Онуків же он купу маю!..».
— То щось зловили чи ні? — настирно допитується той же юнак.
— Та де ж зловив-то? — вийшов із задуми Лісовий. — Он тільки на берег ступив!
— А-а-а!
— А-га-а-а! — по-хлопчачому протягнув і «Дєд».
А той причепа, смолою клеїться:
— Ви на сома чи як?
— На нього!
— А в цьому році вже щось ловили?
— Було діло.
— Великого?
— Такого собі.
— Ну, а на скільки?
— «От сльота!» а вголос:
— Одного такого взяв, ну, до кілограмів десяти.
— Ого!
— Хіба це «ого»? Були й більші.
— А які?! Які?! — хлопці вже, пороззявлявши роти, й вудки покидали на молоду, соковиту траву, а відтак присіли біля рибалки.
Лісовий, певна річ, не чекав од парубків такої зацікавленості. На рибалці він любив усамітнитися, заховатися десь у кущах, щоб навкруг нікого не було. Сом тишу любить! Хоча…
Раніше сом’ятників можна було на пальцях перерахувати, а тепер на річці й сісти ніде. Хоч на вербу залазь! Та й беруть усе підряд. Зловить соменя — голова і хвіст — та й радіє: сома взяв! А того сома в майонезну банку запхати можна. Сом’ятники! Тому тих сомів майже й не лишилося.
Ех, закидати треба. А хлопці ж тут. Видко, непогані парубки, коли так цікавляться. Що ж, час іще є.
— Найбільшого, хоча це вже давно було, — каже Володимир Лісовий, — витягнув було кілограмів на п’ятдесят! Години чотири з ним прововтузився. А що ж — махина! Були й менші: — на тридцять, двадцять, п’ятнадцять. Усякі. Тепер гарний екземпляр — рідкість. Зараз таких беруть, що руки за це відбивати треба. Що ж то за сомики — п’ятсот-шістсот грамів? Раніше менше п’яти кілограмів не брали. Бо великих багато було. Мов човни, скидалися на Случі. Та й щуки кількаметрові були. А тепер… Електровудки, електросіті… Чого тільки не понавигадували. Гріх таке робити, гріх. Природа ж то жива, бачить все. І не прощає. Багато поганого роблять люди. А потім питають: звідки хвороби в них беруться? Або чому до них у дім те чи те лихо прийшло, а не до іншого? І не задумаються. Ех-хе хе-е. Отакої, хлопці. Закидати треба.
— А ви закидайте! — зацікавлено озвався другий, опецькуватий хлопчина, а відтак, шморгонувши носом, запитав. — А давно сома ви ловите?
— Ого-о! — вигукнув рибалка. — Ще десяти років не було, як я з батьком почав на нього ходити! Щоправда, батько близько до донок не підпускав.
— А чого?
— Боявся!
— Боявся?
— Еге ж! Сомів-то було тьма-тьмуща! Та такі екземпляри, що навіть дітей під воду затягали!
— Та ну? — не повірив худорлявий. — Не може бути!
Володимир Лісовий усміхнувся. Відтак мовив:
— Сабанєєва читайте.
— А хто це такий?
— Рибалка був заядлий. Книгу про це написав. І про сомів також, котрі дітей топили. Читайте, читайте, рибаки!
Хлопці мовчки посмикали плечима, а потім пішли уздовж берега вище Случі.
Сутеніло.
Червоне сонце закотилося за обрій, лишивши по собі багряну смугу над небокраєм.
«Мабуть, на вітер, — подумав Лісовий. — А це значить, що йде на перепад погоди. Може сом і не брати. Якщо так, то шкода. Шкода часу. Півдня — на збори, півдня — на річці…».
Та донні спінінги таки закинув. А чого б то на річку прийшов? Братиме чи не братиме, а пробувати треба! Таке рибальське життя.
Надокучували комарі, котрі, кружляючи хмарами, гуділи над головою. Чоловік уже виламав замашисту вербову гілляку і почав орудувати нею. Та де там! Ненажерливі комахи нападали то з-за спини, то збоку, а то знизу, пробиваючи своїми кровососними хоботками грубі штани.
А десь за кущами веселилася безтурботна компанія. Лунали музика, хлопчачі крики, дівчачий вереск… Молодь розважається!..
Озвалися солов’ї. Яка насолода слухати їхні співи! Мимоволі Лісовий пригадав випадок, про який нещодавно прочитав у газеті. Писав про нього один відомий письменник. Було то в їхньому селі. Там у них один молодий чоловік страх як не любив солов’їного співу (важко у це повірити, але, певно, буває й таке). Їхнє щебетання заважало молодику спати. То він уночі підводився з ліжка і йшов полювати солов’їв. Коли ж ловив невинну пташку, то відкручував їй голову. А коли неборака оженився, то діти в нього пішли німі. Отакої!..
Минула двадцять друга година. Дзвоники мовчать, не теленькнуть. Хоча в цю пору сом повинен уже був озватися.
Духота спала, повіяло холодним вітерцем. Щезли комарі!
А сом мовчав.
Близько півночі Володимир Лісовий почав збирати снасті. Не бере! Що поробиш. То риба непередбачувана. Коли захоче — тоді й клює. Спробуй попади на той його апетит!
Речі, складені на велосипед, перетягнуті гумовими пасками. Тепер — додому.
Освітлюючи дорогу ліхтариком, Лісовий, піднявшись косогором, вийшов до мосту. Назустріч — троє хлопаків. Усі — під градусом.
— Дєд, закурить дай, а!
«Знову «дєд»! Ні, це не ті цікаві, що були на річці».
— Я не курю, — відказав.
Молодики відступати не думали.
— Бачиш, він не курить! — вишкірився ще один. — А що в торбегах?
— Снасті.
— А ми зараз все це конфіскуємо, ги-ги!
Рибалку почали обступати зі всіх сторін. Справа кепська. Лісовий притулив велосипед до перил мосту, притулився і сам. Згадав про мобільний телефон. Однак навряд чи ці харцизяки дозволять подзвонити до міліції.
Ніж! За халявою чобота — тесак! Хоч на людей з ним ніколи не кидався, але іншого виходу немає...
Якась мить — і в руках Лісового з’явився добрячий різак (брав його на рибалку з певною метою: кущі вирубати (для потреби), стійки для донних спінінгів вирізати тощо).
— Дєд, убери цю штуку, а то хуже буде! — прилякав один.
Вони вже стінкою двинули на Лісового.
— Хлопці, — спокійно мовив рибалка. — Мені вас аніскілечки не шкода. Шкода ваших батьків, котрі завтра плакатимуть над вашими бездиханними тілами.
Як не дивно, але такий монолог враження справив. Шибеники замовкли, мов води в рот набрали. Потім один із них сказав «пішли», і за хвилину вони зникли за костелом.
«Нічогенька сьогодні в мене рибалка, — зітхнувши, хитнув головою Володимир Лісовий і запхав тесак за халяву чобота. А відтак оптимістично додав: — Нічого, завтра буде краще!».
Цієї ночі ті молодики, котрі чіплялися до рибалки на мосту, таки знайшли пригоду на свою голову. Вони на зупинці присікалися до молодої пари. Виникла бійка. Хтось викликав міліцію. Розбишак забрали до відділку. Були складені протоколи. Мабуть, проти порушників нічного спокою буде порушена кримінальна справа, оскільки ці молодики вже не вперше потрапляють у поле зору правоохоронців.
Володимир Лісовий на Случ приїхав близько восьмої по опівдні. Часу було ще вдосталь, щоб розкинути донні спінінги.
Погода — мов на замовлення! Саме пройшов дощ. Важкі кошлаті хмари поповзли на схід, а із заходу повівав вітерець.
«Сомова, сомова погода!» — бадьоро подумав Лісовий і почав із чохла витягати снасті, готувати наживку.
Аж тут на березі з вудками в руках з’явилося двоє парубчаків. Один — невисокий, міцнуватий, другий — високий і худий, мов жердина.
— Ну що, дєд, клює? — безпардонно поцікавився сухоребрий.
«Хм! — ледь помітно посміхнувся Лісовий. — «Дє-ед»! За п’ятий десяток тільки перевалило! А вже «дєд»! От шибайголови! Чи, може, пичка вже показує на більше? А чом не дід? Онуків же он купу маю!..».
— То щось зловили чи ні? — настирно допитується той же юнак.
— Та де ж зловив-то? — вийшов із задуми Лісовий. — Он тільки на берег ступив!
— А-а-а!
— А-га-а-а! — по-хлопчачому протягнув і «Дєд».
А той причепа, смолою клеїться:
— Ви на сома чи як?
— На нього!
— А в цьому році вже щось ловили?
— Було діло.
— Великого?
— Такого собі.
— Ну, а на скільки?
— «От сльота!» а вголос:
— Одного такого взяв, ну, до кілограмів десяти.
— Ого!
— Хіба це «ого»? Були й більші.
— А які?! Які?! — хлопці вже, пороззявлявши роти, й вудки покидали на молоду, соковиту траву, а відтак присіли біля рибалки.
Лісовий, певна річ, не чекав од парубків такої зацікавленості. На рибалці він любив усамітнитися, заховатися десь у кущах, щоб навкруг нікого не було. Сом тишу любить! Хоча…
Раніше сом’ятників можна було на пальцях перерахувати, а тепер на річці й сісти ніде. Хоч на вербу залазь! Та й беруть усе підряд. Зловить соменя — голова і хвіст — та й радіє: сома взяв! А того сома в майонезну банку запхати можна. Сом’ятники! Тому тих сомів майже й не лишилося.
Ех, закидати треба. А хлопці ж тут. Видко, непогані парубки, коли так цікавляться. Що ж, час іще є.
— Найбільшого, хоча це вже давно було, — каже Володимир Лісовий, — витягнув було кілограмів на п’ятдесят! Години чотири з ним прововтузився. А що ж — махина! Були й менші: — на тридцять, двадцять, п’ятнадцять. Усякі. Тепер гарний екземпляр — рідкість. Зараз таких беруть, що руки за це відбивати треба. Що ж то за сомики — п’ятсот-шістсот грамів? Раніше менше п’яти кілограмів не брали. Бо великих багато було. Мов човни, скидалися на Случі. Та й щуки кількаметрові були. А тепер… Електровудки, електросіті… Чого тільки не понавигадували. Гріх таке робити, гріх. Природа ж то жива, бачить все. І не прощає. Багато поганого роблять люди. А потім питають: звідки хвороби в них беруться? Або чому до них у дім те чи те лихо прийшло, а не до іншого? І не задумаються. Ех-хе хе-е. Отакої, хлопці. Закидати треба.
— А ви закидайте! — зацікавлено озвався другий, опецькуватий хлопчина, а відтак, шморгонувши носом, запитав. — А давно сома ви ловите?
— Ого-о! — вигукнув рибалка. — Ще десяти років не було, як я з батьком почав на нього ходити! Щоправда, батько близько до донок не підпускав.
— А чого?
— Боявся!
— Боявся?
— Еге ж! Сомів-то було тьма-тьмуща! Та такі екземпляри, що навіть дітей під воду затягали!
— Та ну? — не повірив худорлявий. — Не може бути!
Володимир Лісовий усміхнувся. Відтак мовив:
— Сабанєєва читайте.
— А хто це такий?
— Рибалка був заядлий. Книгу про це написав. І про сомів також, котрі дітей топили. Читайте, читайте, рибаки!
Хлопці мовчки посмикали плечима, а потім пішли уздовж берега вище Случі.
Сутеніло.
Червоне сонце закотилося за обрій, лишивши по собі багряну смугу над небокраєм.
«Мабуть, на вітер, — подумав Лісовий. — А це значить, що йде на перепад погоди. Може сом і не брати. Якщо так, то шкода. Шкода часу. Півдня — на збори, півдня — на річці…».
Та донні спінінги таки закинув. А чого б то на річку прийшов? Братиме чи не братиме, а пробувати треба! Таке рибальське життя.
Надокучували комарі, котрі, кружляючи хмарами, гуділи над головою. Чоловік уже виламав замашисту вербову гілляку і почав орудувати нею. Та де там! Ненажерливі комахи нападали то з-за спини, то збоку, а то знизу, пробиваючи своїми кровососними хоботками грубі штани.
А десь за кущами веселилася безтурботна компанія. Лунали музика, хлопчачі крики, дівчачий вереск… Молодь розважається!..
Озвалися солов’ї. Яка насолода слухати їхні співи! Мимоволі Лісовий пригадав випадок, про який нещодавно прочитав у газеті. Писав про нього один відомий письменник. Було то в їхньому селі. Там у них один молодий чоловік страх як не любив солов’їного співу (важко у це повірити, але, певно, буває й таке). Їхнє щебетання заважало молодику спати. То він уночі підводився з ліжка і йшов полювати солов’їв. Коли ж ловив невинну пташку, то відкручував їй голову. А коли неборака оженився, то діти в нього пішли німі. Отакої!..
Минула двадцять друга година. Дзвоники мовчать, не теленькнуть. Хоча в цю пору сом повинен уже був озватися.
Духота спала, повіяло холодним вітерцем. Щезли комарі!
А сом мовчав.
Близько півночі Володимир Лісовий почав збирати снасті. Не бере! Що поробиш. То риба непередбачувана. Коли захоче — тоді й клює. Спробуй попади на той його апетит!
Речі, складені на велосипед, перетягнуті гумовими пасками. Тепер — додому.
Освітлюючи дорогу ліхтариком, Лісовий, піднявшись косогором, вийшов до мосту. Назустріч — троє хлопаків. Усі — під градусом.
— Дєд, закурить дай, а!
«Знову «дєд»! Ні, це не ті цікаві, що були на річці».
— Я не курю, — відказав.
Молодики відступати не думали.
— Бачиш, він не курить! — вишкірився ще один. — А що в торбегах?
— Снасті.
— А ми зараз все це конфіскуємо, ги-ги!
Рибалку почали обступати зі всіх сторін. Справа кепська. Лісовий притулив велосипед до перил мосту, притулився і сам. Згадав про мобільний телефон. Однак навряд чи ці харцизяки дозволять подзвонити до міліції.
Ніж! За халявою чобота — тесак! Хоч на людей з ним ніколи не кидався, але іншого виходу немає...
Якась мить — і в руках Лісового з’явився добрячий різак (брав його на рибалку з певною метою: кущі вирубати (для потреби), стійки для донних спінінгів вирізати тощо).
— Дєд, убери цю штуку, а то хуже буде! — прилякав один.
Вони вже стінкою двинули на Лісового.
— Хлопці, — спокійно мовив рибалка. — Мені вас аніскілечки не шкода. Шкода ваших батьків, котрі завтра плакатимуть над вашими бездиханними тілами.
Як не дивно, але такий монолог враження справив. Шибеники замовкли, мов води в рот набрали. Потім один із них сказав «пішли», і за хвилину вони зникли за костелом.
«Нічогенька сьогодні в мене рибалка, — зітхнувши, хитнув головою Володимир Лісовий і запхав тесак за халяву чобота. А відтак оптимістично додав: — Нічого, завтра буде краще!».
* * *
Цієї ночі ті молодики, котрі чіплялися до рибалки на мосту, таки знайшли пригоду на свою голову. Вони на зупинці присікалися до молодої пари. Виникла бійка. Хтось викликав міліцію. Розбишак забрали до відділку. Були складені протоколи. Мабуть, проти порушників нічного спокою буде порушена кримінальна справа, оскільки ці молодики вже не вперше потрапляють у поле зору правоохоронців.
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні