ЗДРАСТУЙТЕ! Я — ТАТО!

— Дозвольте ввійти?
— Проходьте.
— Здрастуйте! Я — тато!
— Не зрозуміла?
— Тобто, мене звуть Василем Васильовичем.
— Анна Павлівна!
— Дуже приємно!
— То, з якою метою ви, Василю Васильовичу, до мене?
— Я, власне, хотів свого синочка у ваш садочок прилаштувати.
— Двісті!
— Не втямив, перепрошую?
— Двісті гривень!
— За що?
— Ну, розумієте, ремонт у приміщеннях потрібно робити. Таке-сяке. А нам же ніхто нічогісінько-о-о…
— Так, так, розумію вас, — і Василь Васильович ніяково затупцяв на місці. Очевидно, шкода йому гроші давати. Та що не зробиш для свого чада! Однак із біллю в серці потягнувся до свого гаманця.
Коли дві купюри по сто гривень лягли на стіл, Василь Васильович зрештою спитав:
— То що, оформлятимемо папери?
— Аякже! — широко всміхнулася Анна Павлівна і раптом відчеканила. — Двісті!
Василь Васильович аж остовпів. Відтак, кивнувши головою, вичавлив:
— Так ось же, на столі.
Анна Павлівна багатозначно зауважує:
— Ці — на ремонт! А ті… — господарка кабінету дивиться у стелю і тихо так, — а ті, хто там сидить!
Василь Васильович також задирає голову догори і також упівголоса питає:
— Навіщо?
— Помазати!
— А-а-а, — доходить чоловікові. Потім він згрібає зі столу дорогоцінні папірці і — ходу з кабінету! До другого закладу.

— Здрастуйте!
— Доброго дня!
— Мені б сина влаштувати…
— Триста!
— За все?
— Двічі по триста!
— До побачення.
— Як хочете!

— Доброго дня! Це я знову. До вас. Де двічі по двісті.
— Вже триста!
Василь Васильович попросив води.