ВЧИТЕЛЬКО МОЯ…

Перша вчителька — вона запам’ятовується назавжди. Ще зовсім юними переступаємо ми шкільний поріг, трішки лячно буває вперше в житті на якийсь час відпускати мамину руку, але коли назустріч сяють радістю і любов’ю очі мудрого вчителя, то вже зовсім не страшно, а радісно і цікаво заходити до захоплюючої Країни знань. Як це відповідально і складно — знайти підхід до кожного дитячого серденька, полюбити цих малюків такими, якими вони є, — з усіма «плюсами» і «мінусами», з різними характерами і уподобаннями. Це так важливо — отримати їх довіру і обережно та делікатно «ліпити» особистість, навчати і водночас виховувати, витонченими рухами майстра шліфувати діаманти їх душі. І якщо дитині пощастило в житті саме на такого першого вчителя, то і далі в життя вона йде окриленою своїми успіхами, впевненою у власних можливостях, з відкритим і щирим серцем до добра, з довірою до людей.
Саме з когорти таких педагогів вчитель початкових класів СШ №4 Людмила Францівна Бонковська. Можна із впевненістю сказати, що діткам, яких навчає Людмила Францівна, насправді пощастило. Саме про її учнів згодом говорять з повагою колеги — «сильний клас». Але не тільки «сильний» — цікавий, допитливий, спраглий до знань, гарно вихований — і це не всі епітети, котрими оцінюють вихованців цієї вчительки. І так — з року в рік, ще з далеких 80-х, коли в місті було завершено будівництво нового приміщення четвертої школи, і з того ж часу сюди прийшла працювати Л.Ф.Бонковська.
Власне, вибір професії педагога не був випадковим — ще з юних літ Людмила з цікавістю спостерігала за тим, як перевіряє тоненькі зошити її мама, також вчитель початкових класів, а згодом — директор школи. Невеликої сільської школи, а самій згодом працювати довелося у найбільшій у місті — з тисячним учнівським та численним педагогічним колективом. Звісно, що хвилювалася, переживала, бо ж неабияка відповідальність, але за якийсь час так себе зарекомендувала, що її класи вже не могли вмістити всіх бажаючих вчитися саме у цього педагога.
І серце раділо — не помилилася, змогла. Звісно, що не такий вже він і простий — шлях до успіху. Це довгі роки наполегливої праці та ще душевні якості — адже діти, як ніхто інший, відразу відчувають щирість почуттів. Їх же потрібно не лише зацікавити, а й полюбити. І тоді малеча, як квіти до сонечка, потягнеться до твого серця, повірить, намагатиметься не підвести, щоб заслужити схвальне слово від улюбленої вчительки, побачити її підбадьорливу посмішку. А ще ж обов’язково потрібно знайти час вислухати кожного, порадити і розрадити. Так вже складається, що багато батьків, зайнятих роботою та вирішенням різних життєвих проблем, не завжди знаходять можливість вислухати просту і нехитру сповідь дитячого серця, найчастіше залишаючи «на потім» всі їх наївні — радісні і болісні — переживання. І тоді дітвора поспішає до вчительки, як до справжнього друга і до рідної людини.
І стільки часу віддається дітям та школі, що інколи вже і свої власні донечки — Аліна та Оля — можуть закинути напівжартома: «мамо, ти ж, певно, свою роботу любиш більше як нас, стільки часу та сил школі віддаєш»... Тільки втомлено посміхалася у відповідь: «ви свої, ви мене зрозумієте і пробачите». Нині, вже дорослі її дівчата, отримали професії програміста та соціолога, працюють у столиці. Так завжди — підростають і вилітають з рідного гніздечка твої діти, а школа — вона з року в рік, як друга домівка. Бо тут тебе щодня чекають, люблять, сюди кожні чотири роки приходять малі ластів’ята, і ти кожному з них даруєш свою любов і мудрість, кожному даєш путівку в життя, навчаєш не боятися негараздів, вірити в себе.
А ще важливо, коли відчуваєш підтримку вдома, коли тебе розуміють — саме за це вдячна Людмила Францівна своєму чоловікові Івану Павловичу, котрий часто допомагає вирішувати ті чи інші організаційні питання, усвідомлюючи, яка непроста, але разом з тим важлива, професія його дружини. Нині має звання вчителя вищої категорії, багато почесних відзнак різних рівнів — все це визнання її професіоналізму.
Часи змінюються — і тепер часто доводиться чути нарікання на те, що нинішні діти — вони зовсім не такі, як були кілька десятиріч тому. Хтось називає сучасне підростаюче покоління самовпевненим і зарозумілим, а Людмила Францівна лише дивується у відповідь на таке запитання, бо вважає, що з нинішніми дітьми навіть цікавіше працювати! Вони не самовпевнені, а лише більше впевнені у власних силах, розкутіші, відкриті для спілкування.
Адже сучасні діти з юних літ ростуть у величезному інформаційному просторі, у світі новітніх технологій, вони насправді багато знають, мають ширший кругозір, і вчитель просто мусить не відставати. Тож Людмила Францівна освоїла комп’ютер і тепер навіть викладає курс інформатики у рідній школі, вчить дітвору працювати в Інтернеті, знаходити там для себе корисне і потрібне в навчанні. У її класі на столі комп’ютер стоїть постійно, а ремонт класної кімнати — один з найкращих у школі. Це тому, що є постійна співпраця з батьками, котрі зі свого боку також докладають зусиль, аби створити для дітей гарні умови навчання.
Цього року Людмила Францівна випускає з початкової школи ще один свій клас. І, як і кожного разу, щемить серце за тими, з ким всі ці роки були однією дружною родиною. Вони ось такі красиві, усміхнені, щиро дякують своїй вчительці за знання, за тепло і любов і ще не раз, звісно, прибігатимуть до неї за порадою та розрадою, ділитимуть свої печалі та радості, разом радітимуть успіхам. Бо так завжди, коли педагог є вчителем з великої літери, вчителем від Бога.
Тож нехай вам доля дарує, шановна Людмило Францівно, ще багато професійних досягнень, хороших і вдячних учнів, успіхів і радості від кожного дня!