СКАЖИ ПРАВДУ

Руслан знав, що Іринка повертатиметься з магазину цією дорогою.
— Привіт! — зненацька він вийшов із-за товстелезної липи.
— Дурень! — від несподіванки дівчина аж заточилася. — Чого тобі треба?
— А ти не здогадуєшся?
— Я тобі вже говорила, щоб ти мене не переслідував.
— Іро...
— Відчепися!
— Ти з магазину?
— А тобі яке діло?
— Ну, чого ти?
— А ти чого?
— Ти ж знаєш...
— У мене є хлопець.
— Це хто вже такий?
— Неважно. Мені треба йти.
— Почекай!
— І не подумаю! Що, вже десь хильнув?
— Хм...
— Коротше, не стій на дорозі!
— А то що?
— Нічого!
Іринка хотіла обійти нахабного сусіда, але той схопив її за лікоть.
— Стій!
Дівчина скрикнула:
— Мені боляче! Відпусти!
Руслан ошкірився:
— А мені? Мені не боляче?
— Ти про що?
— А ти не знаєш, еге?
— Що я маю знати?
— Що я тебе кохаю.
Іринка нервово засміялася.
— Хіба так кохають?
— Ти ж непідступна!
— Все, пускай! Я маю йти!
— Не підеш! Цього разу не підеш!
Юначка спробувала вирватися із цупких рук хлопця, але той холоднокровно схопив її за шию і до горла приставив ніж.
— Тихо, тихо, — зашипів Руслан. — Не пручайся, дурненька.
Іринка не на жарт перелякалася (таким сусіда бачила уперше). Затремтіла, мов поранена пташка.
Руслан цим скористався. Спритно обхопив дівчину за талію і потягнув у кущі.
Іринка закричала. Злякавшись, що галас можуть почути люди, Руслан ударив бранку кулаком в обличчя. Проте, дівчина продовжувала кричати. Намагалася викрутитися. Тоді нападник зчавив шию юначки.
— Мовчи! Мовчи! Мовчи...
Руслан досяг свого. Іринка обм’якла. Розкинула руки. Легенька сукня задерлася вище колін. Руслан очима прикипів до білих трусиків. Відтак став на коліна і пальцями прибрав з очей непритомної дівчини пасмо русявого волосся. А вже тоді пожадливо почав цілувати побілілі губи Іринки...

Мати, побачивши на дочці розірвану сукню, вимазане грязюкою тіло, ледь устояла на ногах. Схопилася за груди.
— Доню, що трапилося!
Іринка, ще не очумавшись од того, що сталося біля річки, мовчки пройшла до своєї кімнати.
Мати кинулася за нею.
— Чому ти така, Ірусю?
— Мамо... — тільки й мовила дочка і, заридавши, впала на ліжко. Потім тихо додала — Я хочу помитися…
Василь, батько Ірини, про згвалтування дочки дізнався, коли повернувся з роботи.
— Я його вб’ю! — він схопив зі столу ножа.
Проте, дружина заступила йому дорогу.
— Хочеш у тюрму. Заяву треба до міліції писати.
Василь завив, мов загнаний вовк.
— Той виплодок не повинен жити!
— Васю, мені не легше. Але заспокойся. Наробиш дурниць — потім усе життя шкодуватимеш.

Буває, що слідство чогось не врахує, пропустить якусь важливу деталь. Одне слово, причетність Руслана до згвалтування Ірини доведено не було.

Було близько до обіду. Руслан повертався додому з вудкою в руках.
Позаду нього зненацька загальмувало авто. Відкрилися задні дверцята, і з них вийшов дядько Василь.
— Як рибка? — він ступив назустріч хлопцю.
— Погано брало, — злякано пробубнів Руслан і заточився.
— Сідай у машину! — наказав дядько Василь.
— Навіщо це? — полотніючи, спитав хлопець.
— Дізнаєшся.
— Я не сяду.
З авто вийшли ще двоє незнайомих чоловіків. Схопили Руслана за руки й потягли до легковика. В салоні зв’язали хлопцеві руки.
— Що ви робите? Що я зробив? — заскиглив Руслан.
— А ти вже забув? — дядько Василь нахилився до бранця. — То я тобі нагадаю.
— То не я був! Міліція ж довела!
— Рушаймо!..
До лісу було рукою подати.
На галявині Руслана вивели з авто.
— Ліпше тобі зізнатися, — грізно сказав дядько Василь.
— Мені немає в чому зізнаватися, — стояв на своєму хлопець.
— Добре, — скреготнув зубами дядько Василь, а відтак кивнув своїм приятелям. — В’яжіть його!
Руслана підвісили до гілляки за ноги. Самі ж чоловіки розгорнули на траві покривало. Витягли із салону целофановий пакет.
Дядько Василь спокійно мовив:
— Сідайте, хлопці. Перекусимо. А цей нехай подумає.
Чоловіки випили.
Усміхаючись, спитали у Руслана:
— Вип’єш?
Молодик запручався. Та мотузки були міцними.
Через якийсь час хлопець не витримав.
— Розв’яжіть.
— Дочку мою гвалтував? — спитав дядько Василь.
Руслан промовчав.
— Гвалтував, питаю?
— Ні.
— Повиси ще трохи. Але довго не протягнеш.
— Вас посадять.
— А ніхто нічого не бачив!
Через кілька хвилин Руслан завив.
До нього підійшов дядько Василь.
— Хочеш щось сказати?
— Мені погано.
— Гвалтував?
— Не знаю.
— Не правильна відповідь. Ну що, хлопці, поїхали. Нехай здихає.
І тут Руслан заскиглив. Потім застрочив:
— Я! Я! Я! Це я! Я!
Його опустили на землю. Розв’язали руки й ноги.
Відтак дядько Василь кивнув на авто.
— Ходімо.
Молодик не зрозумів.
— Куди?
— До машини.
— Нащо?
— Там ручка, папір.
— І що?
— Зізнання писатимеш.
Руслан якусь мить вагався. Та діватися було нікуди. Він слухняно ступив до легковика.