ЛІТЕРАТУРНИЙ КЛУБ

КОЛОДЯЖНЕНСЬКЕ ЛІТО
Колодяжненське літо царює в окрузі,
То жаром осипле, то остудить дощем.
Мавка маревом блудить в зеленому лузі,
Розносить трав свій закоханий щем.
Сколихнула легенько свічадо озерне,
Зачерпнувши в долоні живої води…
Казковою в сутність поверне,
В цей залюблений край, що покликав сюди.
Де в духмянім, солодкім, піоновім Косачівське Обійстя гостей.
Здається, земля ця найкраща
Де дочці своїй Дух заповів Прометей.
Ось спасівка-груша поважно,
Та якби ж то повідати людям могла
Скільки радості й болі зазнато відважно,
А вона, наче матінка берегла.
Кизил той, що Леся сама посадила,
Як груша дарує щорічно свій плід,
Часто тужать удвох, що так доля судила,
Що давно розгубився по світу весь рід.
Он каштани по-рідному разом сплелися,
Це Михайлова пам’ять на чатах стоїть.
«Домик білий», «Сірий» до сонця звелися,
Час врочистість не зважиться змить.
Водою студеною всіх напуває
Косачівська криниця давніх давен,
Моріг цей зелений й душа оживає
Живильної краплі в спекотливий день.
Доторкнутися серцем до спогадів чистих,
Заглянути в родинну минувшину днів,
Зачерпнути думок одержимо-іскристих
По світу нести переможний спів.

ПИЛЬНІШІ БУДЬТЕ, ЛЮДИ!
Не гадав про лихо,
Не збагнути, що прийшла біда,
Що весна уже — не рада втіха,
Жахливий смуток серце огорта.

Матуся своїх діток пригортала
Та в розпачі шептала: «Боже мій!
Ж ви соколята, якби знала…»
У смертній зоні стогне суховій.
Кудись тече потік машин тривожний,
У фар суворі патрулі…
Що нас чека, — безтямно дума кожний:
«Чим завинили ми на землі?»

Лишились даху, затишку, покою,
Хто визначив цей хресний довгий шлях?
Тепер переселенці ми, юрбою
Лаштуємося по чужих дворах.

У матері в очах застиглий відчай,
Єдиний син, не вберегла його!
«Тут білокрів’я», — свідчать
Серце, наче жаром обпекло.

«Матусю рідна, то не страшно, мабуть!?» —
В очах благання світиться ясне,
А рученята квітоньками в’януть —
Як та мати вже тепер засне.

Палати, ліки та надія смутна,
А зблідле личко гасне, як свіча,
Десь догора його зоря майбутня,
Матуся у сльозах стріча.

Життя погасло, тужить бідна мати,
Чорним тяжким болем стогне світ.
Де тепер наснаги взяти,
Де знайти для скривджених одвіт?

Як час летить нестримно, невловимо,
Любистком пахне по отій порі,
Десь причаївся біль, пече терпимо,
Та сниться все Голгофа на горі.

У душах опромінених ніколи
Забутися не зможе зони жах,
Чорнобильська земля лежить відколи,
Поранена смертельно, наче птах.

Ой, скільки ж в небуття щоденно,
Який важкий ведемо з вами лік,
Моя родино, горлице стражденна,
Який нелегкий випав тобі вік!

Пильніші будьте, люди, огляніться,
Знайдіть в собі межу добра і зла,
Хай нам щасливо світять зоряниці,
хай торка лиш радості сльоза.

ДЕСЬ, КОЛИСЬ…
Де цнотою пропахли вечорниці,
Де в соняхи закохан джмелі,
Ромашки нагадали білолиці
Мені життя на цій святій землі.

Хоч, може, не вродився я поетом,
М'яча ганяв і грався у війну,
Та вечори шептали по секрету
Римовану бентежну таїну.

Незримий світ відкрив свої фіранки,
В мені уздрівши диво — солов'я.
І, наче ніжна пристрасна коханка,
В екстазі Муза билася моя!

НЕТЛІННЕ
Дістав чудової охри,
А думи — крила.
І каміть скелі кольори
Заполонили.

Вже сонце сходило в кутку,
І на світанні
Повів юрбу він гомінку
На полювання.

Зобразив безліч звірини,
Плоди налиті,
Ще й поруч родичів, вони:
Веселі, ситі...

А через тисячі років
Нова людина
Уздріла й сонце... і биків —
Оту картину.

Та й закрутилися віки,
Мов каруселі.
То знову звихрила думки
Картина скелі.

Вона осяювала днесь —
Нетлінним звісно.
І так раділа поруч десь
Душа первісна!

ПРОБУДЖЕННЯ
Себе уздрівши в дзеркалі ріки,
Здійнявши гамір неймовірним хором,
Первісні роздивлялися жінки
Недбалі патли й неприкритий сором.

А поряд шаленів дикунський пир,
Де зуби м'ясо мамонтове рвали:
Укупі з кров'ю розпливався жир
І чоловічі блискали оскали.

Принишк довкруж зелений баламут,
Враз приглушив своє різноголосся —
Зірвала жінка білих квітів жмут
Та й заплела в розпатлане волосся.

А згодом остовпів, здалося, ліс,
І здивувались поруч дикі люди —
Тій жінці квітів чоловік приніс
І кулаком огрів себе у груди...


Ми з тобою й не назустрічались:
Якось ще, гадали, буде час.
А земні турботи і печалі
Віяли на когось і повз нас…

Ми з тобою не наобіймались:
В солов’їних чарах вечорів.
Наше літо ще й не загорялось,
А кохання вогник вже згорів.

Ми з тобою й не націлувались:
Між пахучих скошених полів.
Чорним горем осінь заридала,
Листям притулившись до землі.

Ми з тобою і не налюбились,
А життя — то ж полиновий мед:
Просто ми обоє зупинились,
Коли Доля кликала вперед.

Ми з тобою так і не побрались,
Не знайшли стежини у житті.
Наша Доля так і не озвалась,
І блукає й досі в самоті.

Там, де зорі пахнуть липами,
В ночах місяць — тільки мрій,
Я зазимую й залітую
Із тобою, милий мій.

Там, де росами вмивається
Гомінкий барвистий луг,
В серці щастям озивається:
— Муж! Коханий! Ладо! Друг!

Там, де небо тоне голубе
В темній глибині води,
Я за руку проведу тебе, —
Лиш за мною, любку, йди.

В захурделеній, засніженій,
Стоморозяній зимі
Я тебе зігрію ніжністю,
Любий мій, коханий мій!

Відцвітуть літа над липами,
Та й в заобрійні світи
Я піду, тобою кликана, —
Щоб лиш в парі, назавжди…

ЛІТО
Вишні, позолотою поштопані,
Смаком наливаються в саду:
Певно, літо стежку перейшло мені,
Засвітило знак свій на ходу.

Просить неба липа задухмяніла,
Вогнивом палає цвіт жоржин.
Пустотливо річка в воду зманює
Чистим пересяєвом краплин.

Закивали соняхи крисанями,
Сонця шмат урвали пшениці,
І лягли в покоси з урожаями
Літечка останні промінці.


Коли відчуєш ніжний подих вітру,
Коли теплом ласкавим сонце огорта,
Коли заб’ється серденько гучніше,
Ти зрозумієш, що прийшла весна…

По-іншому задивишся на зорі,
По-іншому сприйматимеш людей,
Відчуєш щось в повітрі й мимоволі…
Прислухаєшся до пташок пісень.

І щось в душі народжується знову,
Те, що тримала в холоді зима,
В потік переростає крапелька любові,
Думки у пісню перетворює весна.

Стає так легко, що летиш за хмари.
Не на яву, на жаль, а тільки уві сні.
У невагомості подіють мої чари,
І вище хмар злетиш за мною й ти!

ЛЕСИНА КАЗКА
Загляда до мене річка у віконце,
Місяць розсипає зорі золоті.
Як люблю я слухать в ліжечку своєму,
Як читає мама Лесині казки…

Правда каже ненька, що то все насправді,
Що живуть у лісі Мавка й Лісовик,
І русалки хитрі забирають в хащі
Діток неслухняних, впертих і вертких!
А я в мами гарна і розумна доня —
Книжку прочитати можу вже й сама,
Та шкода, скажу вам, що тоді русалки
Не прийдуть до мене, бо слухняна я!

Та коли засну я —поринаю в хащі,
Там роблю, що хочу — це ж казковий світ!
Подружусь із Мавкою, посварюсь з Лукашем,
В небі Перелесника я побачу зліт!

Розчешу русалкам довгі їх косички,
Водяник на дуді буде награвать.
Зверху по водичці озерній, холодній
Будемо ми разом гарно танцювать…

Подарує квіти Польова Русалка,
У вінок сплету їх й заспіваю враз.
Як прекрасно жити в лісовому царстві!..
Шкода, що уранці просипатись час…

«Добрий ранок, сонце! Як спалося, доню?» —
Мама запитає, а я вся тремчу,
Бо в косах у мене з польових ромашок
Залишивсь віночок в крапельках дощу!