ФЕРШТЕЙН, АРТУРЧИКУ?

Зустрівшись, вони почали з банального.
— Привіт, друзяко!
— О, привіт!
— Скільки літ?..
— Стільки ж і зим!
Друзі дитинства не бачилися давненько. Радіючи зустрічі, один одному міцно потисли руки. Перекинулися звичними фразами, а потім один із них, Артур, запропонував:
— Миколо, а може, цю подію варто відзначити, га?
— А запросто!
Пішли до найближчого бару. Замовили все, що треба. Відтак випили, закусили, згадали своє дитинство, юні роки.
Після «другої» Микола поцікавився:
— Як ти? Женився? Працюєш? Де тепер живеш?
Артур, усміхнувшись, мовив:
— Ну, перше, я — нормально! Друге — не женився! Третє — працюю! Бізнес! Четверте — живу у столиці. А ти як?
Микола зареготав. Потім весело відказав:
— У мене — як і в тебе! Щоправда, крім одного.
— Що саме?
— Що живу у провінції!
Молоді чоловіки залилися сміхом. Затим утретє наповнили чарки. Спорожнили їх, закусили. Знову поринули у спогади, пригадуючи найцікавіші моменти дитячо-юнацького життя.
Аж тут Артур нахилився до приятеля, прошепотів на вухо:
— Миколо, вибач, але мені… того, ну, до туалету треба. Я перед цим пивка трохи хильнув. Розумієш?
— Так у чому справа!
У затишній кімнаті до Артура підійшло троє. Один із них, дебелий такий, очевидно головний, єхиднувато спитав:
— Відпочиваємо?
Артур, дивуючись, кивнув.
А заводій трійці з черговим провокаційним запитанням:
— Бабло є?
Артур знав, що таке «бабло» і знав значення запитання. Проте, віддавати гроші дуже й дуже не хотілося. Та й сили були нерівні. Пошкодував, що в юності не ходив у спортзал, не вивчив якесь бойове мистецтво.
Другий із харцизяк повернув бізнесмена до нормального стану:
— Якщо не хочеш свій портрет потім гримувати, то швиденько вивертай кишені!
Артур з першого разу не втямив:
— Який портрет?
Йому «популярно» пояснили:
— Морду свою! Гримом мазати!
Артур нерозуміюче спитав:
— Навіщо мазати мою м… м… мор…
— Бо ми зараз її тобі натовчемо, якщо кишені не вивернеш! Ферштейн?
Бізнесменові дійшло. Він поліз до кишені. Видобув брунатний гаманець, у якому знаходилася солідна сума.
Гроші хвацько вихопили з рук. Потім відібрали дорогий мобільник. А затим за невідомими тільки зашерхотіло.
Артур до залу повернувся похмурим. Зізнаватися другові дитинства про те, що з ним щойно трапилося, не наважився. Соромно було, що не міг дати відсіч якимсь хлопакам. Натомість попросив мобільний телефон.
Микола, помітивши переміну на обличчі приятеля, поцікавився:
— Щось трапилося?
Артур скупо відказав:
— Ні. В мене батарея сіла, а тут потрібно подзвонити.
— Ну гаразд. На.
Артур вийшов надвір, щоб зателефонувати до відділу міліції. Аж раптом до нього підлетіла друга трійця хуліганів.
— Давай бабки! — рявкнув один із них.
Бізнесмен від подиву вирячився. Пробелькотів:
— Уже забрали. Б-бабки. Мабуть, ваші.
— От блін!
Шибайголови здиміли, прихопивши із собою телефон Артура. Тобто, Миколину «трубу».
Бізнесмен, з думкою «а може, я сплю?» притулився до стіни. Та розслабитися не вийшло. Перед ним виросли п’ять гевалів.
Хтось із них прохрипів:
— Гроші, мобільник — на лапу!
Артур зачумлено кивнув на дорогу:
— Вже тю-тю.
— Ясно, — сказав один із «бегемотів». А відтак наказав: — Знімай шкірянку!
Артур без будь-якого опору зняв із себе новий шкіряний піджак і протягнув його шибайголовам…