«В АМЕРИЦІ УСЕ Є, АЛЕ… НІКОГО НЕМАЄ»

ПРИЇХАТИ ХОЧЕТЬСЯ В УКРАЇНУ, А ПРИЇЖДЖАЄШ У ПАРОДІЮ НА АМЕРИКУ
Звягельчанка Оксана Трохимчук вже сім років мешкає в Америці. Свого часу так склалися обставини, що замість Житомирщини, на карті її із сином життя з’явився американський штат Техас — за розміром практично такий, як і Україна, — другий за величиною після Аляски. На цьому схожість вичерпалася — інші люди, життя, чужий менталітет.
Сьогодні Оксана й сама стала схожою на американку — так само, як вони, за звичкою усміхається кожному зустрічному і дивується у Новограді тому, що не так давно було для неї нормою життя. Проте там, в Америці, вона пишається тим, що родом з України. У її американському домі є український прапор, шарфик уболівальника «Динамо», а на багажнику її із чоловіком машини наклеєний стікер «Ukraine».
Із майбутнім чоловіком Оксана познайомилася по Інтернету. Її кузини (двоюрідні сестри, котрі навчалися у Техасі) попросили допомогти студенту-американцю бодай трохи вивчити російську мову. Хлопець збирався згодом у подорож до Росії, як і більшість американців на той час, не підозрюючи про існування України. А Оксана теж не проти була «підтягнути» свою шкільну англійську. На допомогу прийшла електронна пошта.
Вона не одразу помітила, як питання нового друга на кшталт «де тут можна попити кави?» або «як пройти до магазину?», плавно змінилися на «а які у тебе плани на майбутнє?» Ще трохи — і заплановану поїздку до Москви студент без жалю замінив перельотом до Києва. Після зустрічі віч-на-віч молоді люди зрозуміли, — що в їхньому житті розпочався новий етап. Американець дізнався, що в Україні є не лише Чорнобиль, а й найгарніші в світі жінки. До того ж, лікарі радили хворому на екзему 8-річному Оксаниному синові Кирилу змінити вологий український клімат на сухий. Годі було придумати кращий варіант, аніж посушливий і спекотний Техас. Тут у сина й справді покращало зі здоров’ям, а мама знайшла своє особисте щастя і розпочала нове життя.
Воно розпочалося вже з аеропорту у Сан-Антоніо. «Чому усі мені усміхаються і що їм від мене потрібно?» — це питання одразу виникло в голові ­Оксани, щойно вона зустрілася з американцями. «У нас ніхто не усміхається, одна я», — говорить вона сьогодні, приїхавши у Новоград через сім років після того. І в її житті багато змінилося, не лише це…
У Новограді Оксана Трохимчук працювала фінансистом у районній державній адміністрації. Американці досить високо оцінили український диплом за своєю системою — на 3,6 (при допустимому максимумі у 4 бали).
Порівняно з американською освітою, зробила висновок українка, наша дає значно грунтовніші знання. В Америці, наприклад, алгебра і геометрія викладаються під спільним грифом «математика», так само, як географія та історія чи інші, більш-менш схожі за напрямком предмети. Тому після школи, у коледжі, студентів ще два роки перевіряють на елементарні базові знання, і лише після цього вони мають змогу обрати «класи», необхідні для здобуття обраної професії.
Оксані, котра отримала в Україні диплом спеціаліста з економіки в аграрному університеті й володіла хорошими знаннями (від собівартості здохлих курчат до макроекономіки), як і усім емігрантам, довелося підтверджувати свій фаховий рівень. І вона з честю це зробила, здобувши другу освіту у престижному американському університеті. Сьогодні Оксана Трохимчук — спеціаліст-аналітик із міжнародних економічних відносин у американському банку. Здобути освіту без кредиту — вдвічі похвально. «Так, було дуже важко, — говорить Оксана. — Доводилося працювати, підробляти, позичати гроші у чоловіка, економити на чому завгодно, спати по шість годин на день. Ця звичка лишилася досі…» Але вона знову довела, що здатна досягати поставлених цілей.
Попри те, що сім років тому до Америки звягельчанка приїхала із дуже поганим англійським. Через це траплялися різні приколи. Як тоді, коли вона запропонувала свекрусі вишити квіти на заплямованій кавою блузці, щоб не викидати. Коли справа була зроблена, Оксана у відповідь почула «комплімент», який переклала з англійської як… «ну ти і тяпка». Лише чоловік, котрий згодом повернувся з роботи, пояснив, що мати мала на увазі «ну ти і кмітлива!», а Оксана півдня думала, що вона «тяпка»…
Син пішов у школу, чоловік — на роботу (він — медичний працівник, а на вихідних підробляє інструктором у медиків), його мати, як звичайна середньостатистична американка на пенсії, — подорожувала, а Оксані катастрофічно бракувало спілкування. Тож вона вирішила піти у коледж. Втім, в Америці не ходять пішки, а у приватному секторі, де мешкає сім’я українки, навіть тротуарів немає — лише дороги. Та й без знання англійської жінка не могла отримати водійські права. І Оксана вивчила мову замість трьох семестрів — за один! Хоча серед наших емігранток є й такі, котрі замість того, аби вивчати англійську, навчають своїх чоловіків російської мови…
Англійська — одна з двох мов (друга — іспанська), якими розмовляють у Сан-Антоніо. 70% населення тут — мексиканці, тож іспанська культура домінує. Цікаво, що, попри це, мексиканці належать у штаті до національних меншин. Як і афроамериканцям, їм надають перевагу при відборі на роботу — інакше на роботодавців можуть подати у суд. «Білі» таких привілеїв не мають.
Перш, ніж влаштуватися на нормальну роботу, Оксані довелося змінити багато професій: працювала офіціанткою, займалася презентацією продуктів, потім стала менеджером супермаркету, асистентом віце-президента банку тощо. Американські роботодавці надзвичайно цінують самоосвіту підлеглих, їхнє бажання підвищити кваліфікацію. Наприкінці року кожен працівник заповнює анкету, де вказує: чого додатково він досяг на своєму робочому місці, які нові курси та уміння опанував. Із цим у Оксани проблем ніколи не було — вона неодноразово «переростала себе на своїй позиції», заробляла авторитет власним інтелектом. «Хто знає, — посміхається вона, — може, ще сім років попрацюю і стану віце-президентом банку…»
Той, хто гадає, що у Америці «суцільний мед» — глибоко помиляється. Нашим людям, тим паче, непросто, бо у свідомості американців комунізм на пострадянському просторі замінила російська мафія. «Попроси українських хакерів, щоб не зламували наш банк», — пожартував шеф, дізнавшись про поїздку українки додому. «Уявляєте, як важко заробити авторитет із такою репутацією країни у свідомості роботодавців?» — запитує Оксана.
Мінімальна зарплата у Техасі — 7,5$ за годину. У Каліфорнії чи Нью-Йорку — більше. Коли Оксана починала працювати, мінімальний заробіток складав 5,5$. При цьому зарплата офіціантів лишилася на тому ж рівні (2,13$)— вони отримують «чайові». Це — дуже поширений бонус до зарплати в Америці, нерідко його навіть закладають в ціну продукту чи послуги. Ціни на продукти, практично, як і у нас. Оплата комунальних послуг американській родині обходиться майже 70% доходу.
Навколо Америки існує багато міфів. Але тут є і бюрократія (щоправда, без корупції, що жорстоко карається), є черги під кабінетами лікарів (рідко, коли потрапиш на прийом вчасно), і тут далеко не завжди люди почуваються вільно.
Один із міфів — ніби у штатах немає бідних. Вистачає малозабезпечених, які отримують мінімальну пенсію та не спромоглися впродовж життя відкласти заощадження. Перед відльотом в Україну Оксана зустріла у супермаркеті бабусю, котра плакала біля цибулі, через зростання ціни. У руках — список із найнеобхіднішими продуктами, усе пораховано до центу, а тут — неприємна несподіванка. «Я заспокоїла стареньку і оплатила продукти, на які їй бракувало грошей. 10$ для мене — теж гроші, але я не могла залишитися байдужою».
Повернувшись в Україну (вдруге за сім років), Оксана відзначила: зміни відбулися як приємні, так і не дуже. «Українці набагато краще одягаються, слідкують за модою. Тоді як в Америці віддають перевагу джинсам і футболкам, а у суботу, — говорить Оксана, — усі жінки стають страшними. Мексиканок, наприклад, можна побачити в магазинах… у піжамах. А ще американці — ледача нація: краще заплатять, щоб хтось зробив. Тому дуже цінують «хендменів» — чоловіків, котрі вміють вкрутити лампочки чи відремонтувати сантехніку. Бо послуги спеціаліста обійдуться у значно більшу «копієчку».
Мій син якось, після поїздки в Новоград, спитав: «Мам, як тобі ця Украме­рика?». І я погодилася: приїхати хочеться в Україну, а приїжджаєш у пародію на Америку із «бейбілендами» та іншими іноземними назвами українськими буквами... Будь ласка, не втрачайте нашого національного, це ж наша родзинка! Дуже приємно чути більше української мови на вулицях Новограда.
Відчувається, що місто рухається у європейський бік, нехай і з поганими дорогами та зруйнованими фасадами будинків. Люди намагаються зробити Новоград кращим. Радує багато квітів, зелені, а от велика кількість шикарних магазинів дивує — грошей же у людей обмаль… І ще: чому б бізнесменам, які змогли облаштувати на перших поверхах такі магазини та офіси, не зібрати спільно кошти і не відремонтувати жахливі фасади, на фоні яких золоті вивіски невигідно контрастують?»
У сучасній Америці, виявляється, дуже поширені «суботники» та волонтерство. Нікого не примушують доглядати за тією чи іншою територію, але старання сумлінних волонтерів винагороджують промовисті надписи, що свідчать: цей відрізок дороги, наприклад, знаходиться під наглядом певної установи. Гідне обличчя прилеглої території — це найкраща реклама для бізнесу, справедливо переконані американці. Після фестивалів та «фієст» до прибирання теж активно залучають волонтерів — робота комунальників «потягне» значно більше грошей із бюджету. Натомість із добровольцями розраховуються заохочувальними призами — наприклад, квитками на атракціони, у кіно чи на виставу.
Син Кирило щоліта приїжджає із далеких штатів до дідуся і бабусі у Новоград, з 9-річного віку долаючи відстань у тисячі кілометрів і роблячи три пересадки на літаках. Із відважною мамою, котра розуміє потребу сина у любові близьких, але «далеких» рідних, у цей час спілкуються по скайпу. Під враженнями син якось попросив маму переїхати назад в Україну, попри те, що колись тут було дуже скрутно. «В Америці є усе, але там нікого немає…», — пояснює 13-річний хлопець. Саме спілкування дуже бракує нашим людям за кордоном, де не лише живуть за розкладом, а й дружать та спілкуються — теж офіційно.
Чи шкодує Оксана, що поїхала з України? Однозначної відповіді на це запитання я не почула. Досягнення наших емігрантів в Америці — це велика робота над собою. Хтось проклинає рідну країну, що змусила їх шукати кращого життя за кордоном, хтось, як Оксана, збирає гроші і мріє приїхати сюди хоча б на тиждень. Знайомі при зустрічі в один голос кажуть: у вас в Америці добре, а от у нас в Україні…
А Оксана в цей момент думає про те, як бракує їй українського дощу та зелених дерев у Техасі, де + 40С у затінку. І як добре, що в Україні живуть люди, з якими можна просто і щиро поговорити. А там, у США, насправді не все так легко, як переконана більшість. «Давайте вірити, що у нас обов’язково усе буде добре і працювати над цим», — ось головний меседж, який привезла з собою із заокеанської країни Оксана. І вона знову прилетить сюди, аби переконатися, що так воно і є…