
«В АМЕРИЦІ УСЕ Є, АЛЕ… НІКОГО НЕМАЄ»
- Наші за кордоном
- 635
- коментар(і)
- 05-08-2011 23:48

Звягельчанка Оксана Трохимчук вже сім років мешкає в Америці. Свого часу так склалися обставини, що замість Житомирщини, на карті її із сином життя з’явився американський штат Техас — за розміром практично такий, як і Україна, — другий за величиною після Аляски. На цьому схожість вичерпалася — інші люди, життя, чужий менталітет.
Сьогодні Оксана й сама стала схожою на американку — так само, як вони, за звичкою усміхається кожному зустрічному і дивується у Новограді тому, що не так давно було для неї нормою життя. Проте там, в Америці, вона пишається тим, що родом з України. У її американському домі є український прапор, шарфик уболівальника «Динамо», а на багажнику її із чоловіком машини наклеєний стікер «Ukraine».
Із майбутнім чоловіком Оксана познайомилася по Інтернету. Її кузини (двоюрідні сестри, котрі навчалися у Техасі) попросили допомогти студенту-американцю бодай трохи вивчити російську мову. Хлопець збирався згодом у подорож до Росії, як і більшість американців на той час, не підозрюючи про існування України. А Оксана теж не проти була «підтягнути» свою шкільну англійську. На допомогу прийшла електронна пошта.

Воно розпочалося вже з аеропорту у Сан-Антоніо. «Чому усі мені усміхаються і що їм від мене потрібно?» — це питання одразу виникло в голові Оксани, щойно вона зустрілася з американцями. «У нас ніхто не усміхається, одна я», — говорить вона сьогодні, приїхавши у Новоград через сім років після того. І в її житті багато змінилося, не лише це…
У Новограді Оксана Трохимчук працювала фінансистом у районній державній адміністрації. Американці досить високо оцінили український диплом за своєю системою — на 3,6 (при допустимому максимумі у 4 бали).

Оксані, котра отримала в Україні диплом спеціаліста з економіки в аграрному університеті й володіла хорошими знаннями (від собівартості здохлих курчат до макроекономіки), як і усім емігрантам, довелося підтверджувати свій фаховий рівень. І вона з честю це зробила, здобувши другу освіту у престижному американському університеті. Сьогодні Оксана Трохимчук — спеціаліст-аналітик із міжнародних економічних відносин у американському банку. Здобути освіту без кредиту — вдвічі похвально. «Так, було дуже важко, — говорить Оксана. — Доводилося працювати, підробляти, позичати гроші у чоловіка, економити на чому завгодно, спати по шість годин на день. Ця звичка лишилася досі…» Але вона знову довела, що здатна досягати поставлених цілей.

Син пішов у школу, чоловік — на роботу (він — медичний працівник, а на вихідних підробляє інструктором у медиків), його мати, як звичайна середньостатистична американка на пенсії, — подорожувала, а Оксані катастрофічно бракувало спілкування. Тож вона вирішила піти у коледж. Втім, в Америці не ходять пішки, а у приватному секторі, де мешкає сім’я українки, навіть тротуарів немає — лише дороги. Та й без знання англійської жінка не могла отримати водійські права. І Оксана вивчила мову замість трьох семестрів — за один! Хоча серед наших емігранток є й такі, котрі замість того, аби вивчати англійську, навчають своїх чоловіків російської мови…
Англійська — одна з двох мов (друга — іспанська), якими розмовляють у Сан-Антоніо. 70% населення тут — мексиканці, тож іспанська культура домінує. Цікаво, що, попри це, мексиканці належать у штаті до національних меншин. Як і афроамериканцям, їм надають перевагу при відборі на роботу — інакше на роботодавців можуть подати у суд. «Білі» таких привілеїв не мають.
Перш, ніж влаштуватися на нормальну роботу, Оксані довелося змінити багато професій: працювала офіціанткою, займалася презентацією продуктів, потім стала менеджером супермаркету, асистентом віце-президента банку тощо. Американські роботодавці надзвичайно цінують самоосвіту підлеглих, їхнє бажання підвищити кваліфікацію. Наприкінці року кожен працівник заповнює анкету, де вказує: чого додатково він досяг на своєму робочому місці, які нові курси та уміння опанував. Із цим у Оксани проблем ніколи не було — вона неодноразово «переростала себе на своїй позиції», заробляла авторитет власним інтелектом. «Хто знає, — посміхається вона, — може, ще сім років попрацюю і стану віце-президентом банку…»

Мінімальна зарплата у Техасі — 7,5$ за годину. У Каліфорнії чи Нью-Йорку — більше. Коли Оксана починала працювати, мінімальний заробіток складав 5,5$. При цьому зарплата офіціантів лишилася на тому ж рівні (2,13$)— вони отримують «чайові». Це — дуже поширений бонус до зарплати в Америці, нерідко його навіть закладають в ціну продукту чи послуги. Ціни на продукти, практично, як і у нас. Оплата комунальних послуг американській родині обходиться майже 70% доходу.
Навколо Америки існує багато міфів. Але тут є і бюрократія (щоправда, без корупції, що жорстоко карається), є черги під кабінетами лікарів (рідко, коли потрапиш на прийом вчасно), і тут далеко не завжди люди почуваються вільно.
Один із міфів — ніби у штатах немає бідних. Вистачає малозабезпечених, які отримують мінімальну пенсію та не спромоглися впродовж життя відкласти заощадження. Перед відльотом в Україну Оксана зустріла у супермаркеті бабусю, котра плакала біля цибулі, через зростання ціни. У руках — список із найнеобхіднішими продуктами, усе пораховано до центу, а тут — неприємна несподіванка. «Я заспокоїла стареньку і оплатила продукти, на які їй бракувало грошей. 10$ для мене — теж гроші, але я не могла залишитися байдужою».
Повернувшись в Україну (вдруге за сім років), Оксана відзначила: зміни відбулися як приємні, так і не дуже. «Українці набагато краще одягаються, слідкують за модою. Тоді як в Америці віддають перевагу джинсам і футболкам, а у суботу, — говорить Оксана, — усі жінки стають страшними. Мексиканок, наприклад, можна побачити в магазинах… у піжамах. А ще американці — ледача нація: краще заплатять, щоб хтось зробив. Тому дуже цінують «хендменів» — чоловіків, котрі вміють вкрутити лампочки чи відремонтувати сантехніку. Бо послуги спеціаліста обійдуться у значно більшу «копієчку».
Мій син якось, після поїздки в Новоград, спитав: «Мам, як тобі ця Украмерика?». І я погодилася: приїхати хочеться в Україну, а приїжджаєш у пародію на Америку із «бейбілендами» та іншими іноземними назвами українськими буквами... Будь ласка, не втрачайте нашого національного, це ж наша родзинка! Дуже приємно чути більше української мови на вулицях Новограда.
Відчувається, що місто рухається у європейський бік, нехай і з поганими дорогами та зруйнованими фасадами будинків. Люди намагаються зробити Новоград кращим. Радує багато квітів, зелені, а от велика кількість шикарних магазинів дивує — грошей же у людей обмаль… І ще: чому б бізнесменам, які змогли облаштувати на перших поверхах такі магазини та офіси, не зібрати спільно кошти і не відремонтувати жахливі фасади, на фоні яких золоті вивіски невигідно контрастують?»
У сучасній Америці, виявляється, дуже поширені «суботники» та волонтерство. Нікого не примушують доглядати за тією чи іншою територію, але старання сумлінних волонтерів винагороджують промовисті надписи, що свідчать: цей відрізок дороги, наприклад, знаходиться під наглядом певної установи. Гідне обличчя прилеглої території — це найкраща реклама для бізнесу, справедливо переконані американці. Після фестивалів та «фієст» до прибирання теж активно залучають волонтерів — робота комунальників «потягне» значно більше грошей із бюджету. Натомість із добровольцями розраховуються заохочувальними призами — наприклад, квитками на атракціони, у кіно чи на виставу.
Син Кирило щоліта приїжджає із далеких штатів до дідуся і бабусі у Новоград, з 9-річного віку долаючи відстань у тисячі кілометрів і роблячи три пересадки на літаках. Із відважною мамою, котра розуміє потребу сина у любові близьких, але «далеких» рідних, у цей час спілкуються по скайпу. Під враженнями син якось попросив маму переїхати назад в Україну, попри те, що колись тут було дуже скрутно. «В Америці є усе, але там нікого немає…», — пояснює 13-річний хлопець. Саме спілкування дуже бракує нашим людям за кордоном, де не лише живуть за розкладом, а й дружать та спілкуються — теж офіційно.
Чи шкодує Оксана, що поїхала з України? Однозначної відповіді на це запитання я не почула. Досягнення наших емігрантів в Америці — це велика робота над собою. Хтось проклинає рідну країну, що змусила їх шукати кращого життя за кордоном, хтось, як Оксана, збирає гроші і мріє приїхати сюди хоча б на тиждень. Знайомі при зустрічі в один голос кажуть: у вас в Америці добре, а от у нас в Україні…
А Оксана в цей момент думає про те, як бракує їй українського дощу та зелених дерев у Техасі, де + 40С у затінку. І як добре, що в Україні живуть люди, з якими можна просто і щиро поговорити. А там, у США, насправді не все так легко, як переконана більшість. «Давайте вірити, що у нас обов’язково усе буде добре і працювати над цим», — ось головний меседж, який привезла з собою із заокеанської країни Оксана. І вона знову прилетить сюди, аби переконатися, що так воно і є…
Юлія КЛИМЧУК
Фото з сімейного архіву Оксани ТРОХИМЧУК
Фото з сімейного архіву Оксани ТРОХИМЧУК
Коментарі відсутні