ЖЕБРАК — ПРОФЕСІЯ ЧИ КРИК ДУШІ?

Вони стоять на вокзалах, у підземних переходах — просять допомоги. Шукають їжу на сміттєзвалищах. Взимку замерзають до смерті. Суспільство зовсім їх не помічає, а людям немає жодної справи до них — «королів вулиць», а простою мовою — жебраків.
Проблему жебракування ми бачимо в кожному місті. Безумовно, тяжко і страшно дивитися на дітей, пенсіонерів, калік, котрі кожного дня йдуть назустріч долі з простягнутою рукою, заради декількох копійок на кусень хліба. Давати милостиню чи ні, коли до тебе тягнеться рука жебрака? Хтось відчуває до них жалість, а хтось — відразу. І як тут зрозуміти, які відчуття правильні?
Неодноразово чула про те, що жебраки — це люди, котрі непогано заробляють на цьому. Можливо, й так, але ніхто не замислюється, що змусило людину зробити такий крок. До того ж, можливо, варто подивитися на цю проблему не з матеріальної, а з моральної сторони. Ми звикли судити про людину за зовнішністю, поважаємо тих, хто займає високе суспільне становище. Інакше вже дивимося на жебраків, не розуміючи, що під брудним одягом, неохайністю може ховатися добра душа і щире серце. Саме через їх зовнішність у думках людей з’являється негативне ставлення до жебраків, що може проявлятися відверто.
Дотримуючись стереотипів, ми ні на хвильку не замислюємося, що хтось потребує нашої допомоги, а їх простягнута рука — це крик душі. Хоча, можливо, тут спрацьовує принцип: «Ситий голодному — не товариш». Іноді варто просто заглянути цій людині в очі, і все стане зрозуміло: цей погляд сповнений тяжким болем і смутком. І справа навіть не в тому, що хтось шкодує декілька копійок. Мова вже йде про те, що людям просто байдуже. А це вже — проблема. Можливо, правду кажуть, що слід боятися не тих, хто «за» чи «проти», а тих, кому байдуже.
Галина Іванівна, 56 років:
— Дати милостиню — не гріх! Гріх — це коли не допоміг людині, але змога допомогти була. Багато разів давала милостиню жебракам, навіть тим, котрі цього не заслуговують. Ніхто не знає, хто буде ближче стояти до Бога — бідний чи багатий.
Олена Вікторівна, 46 років:
— Так. Ми можемо їм допомогти, але не грошима. Я вважаю, що дуже мало хто з них опинився жебраком із причин, на які він не міг вплинути. В основному, це — алкоголіки та ледарі, котрі вже не бажають нічого змінювати.
Що ж, хто знає, чия вина, що наша «сліпота» не дає розгледіти, хто з них направду опинився у біді, у скруті, а хто нахабно прикидається нужденним, з корисливою ціллю. Просто нам потрібно частіше проявляти милосердя, співчуття, людяність і прислухатися, в першу чергу, до свого серця. Адже на сьогодні ми всі ходимо під Богом, і не нам вішати ярлики на людей, навіть, якщо вони жебраки.