ЗНИКЛІ СКАРБИ

Труп чоловіка років тридцяти п’яти знайшли в лісі грибники. Небіжчик лежав у невеликій заглибині, прикиданий сухим гілляччям.
Любителі «тихого полювання» одразу по мобільному викликали працівників міліції.
Після слідчих дій правоохоронці дійшли висновку, що злочин скоїв чоловік або люди, котрі добре знали потерпілого. Знайшлися і свідки, котрі повідомили, що незадовго до цієї пригоди бачили якогось чолов’ягу біля будинку загиблого.

Ігор і Борис дружили з дитинства. Усюди разом: на річку ходили купатися, рибу ловили, корови пасли, до школи — теж обидва. Словом, друзі — нерозлийвода!
Та час минав. Хлопці підростали, мужніли. Закінчили школу. Відслужили строкову службу. Майже одночасно повернулися з армії.
Проте, село зустріло їх похмуро. Дужче занепало. Чи не вся молодь порозбігалася. Роботи — чортма. Сама нудьга.
Трохи перепочивши від напружених армійських буднів, товариші по службі подалися до міста у пошуках кращої долі. Ігор влаштувався вантажником у продуктовому магазині. Борису поталанило більше: його взяли охоронцем на одне підприємство.
Нові знайомства. Нові друзі, хоча, подекуди й непевні…

Дані із протоколу: «… Вдень був скоєний розбійний напад на ювелірний магазин. Напад був здійснений з метою пограбування. На місці злочину виявлені кулі, випущені з пістолета марки «ТТ». Грабіжники, як показали свідки, тобто працівники ювелірного магазину, стріляли вгору, щоб налякати їх. Кнопку сигналізації натиснути відразу не вдалося. Злочинці діяли спритно, уміло, професійно. На даний час підраховуються збитки, завдані вищезгаданій торговій точці. Один із грабіжників затриманий…»

Місяць визирнув із-за сосняку. Вони стояли під вербою коло річки.
Василь обнімав Люську і солодко її цілував.
Потім коханець прошепотів:
— Ігор твій спить?
Коханка захихикала:
— Боїшся?
— Ну…
— Та спить! Без задніх ніг! Я його напоїла.
— Як будемо далі? Ти ж його не кохаєш.
— Уже давно. Тому і з тобою. Тому тільки тобі і відкрила таємницю. Ти добре все приховав?
— Не знайдуть!
— А Ігор…
— Що Ігор?
— Поки нічого не підозрює?
— Там, де вони були… Коротше, я те місце замаскувала. Щоб було таким, як і раніше.
— А чому він нічого з ними не робив? У діло не пускав?
— Біс його знає! Мабуть, чогось вичікував.
— А може, то і не його…
— Та його! Він тоді збрехав ментам. А вони і повірили…

Борис «відмотав» строк, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Повернувся додому.
У матері од несподіванки аж ноги підкосилися.
Син устиг її підхопити. Поцілував у щоку.
Стара, ковтаючи сльози, прошепотіла:
— Повернувся, Борисочку.
— Повернувся.
— Що ж ми стоїмо? Ти ж, мабуть, голодний.
— Не поспішай.
— Давай, давай! — ожила мати. — Я саме картопельки наварила!
— Картопелька — це добре!
За столом Борис обнадіяв матір:
— Нічого, відремонтуємо дім! Сарайчик новий поставимо! Хазяйство заведемо! І заживемо по-людськи!
Мати зітхнула.
— За що ж ти це все зробиш-то? Чи ти все-таки…
— Ні-ні! Що ти! — Борис не дав договорити матері. Потім, замислившись, трохи помовчав. А відтак, усміхнувшись, додав:
— Знайдемо за що! Працювати піду! Я тепер багато чому навчився. Та й багато чого зрозумів.
— Це добре.
Борис підвівся.
Мати захвилювалася:
— Куди ти?
— До друга сходжу.
— Якого?
— Не хвилюйся, все буде нормально.

Борис ішов до Ігоря. Саме вони й пограбували ювелірний магазин. Був з ними і третій тоді, злодій-рецидивіст. Проте, при затриманні його смертельно поранили оперативники. Ігорю, із пограбованими прикрасами, вдалося зникнути з місця злочину. Бориса ж затримали. Але він усю провину взяв на себе. Ігоря не видав. Сказав, що не знає імені спільника. Мовляв, той, кого застрелили правоохоронці, прилучив третього до справи в останній день.
— А де награбовані ювелірні вироби? — запитали правоохоронці у Бориса.
— Коли тікав, то викинув.
— Де?
— Там же, біля магазину.
— І покажеш місце?
— Чого ж, покажу.
Та в тому місці, на яке вказав Борис, нічого не знайшли.
— Мабуть, хтось випередив, — злукавив затриманий.
Ця справа тривала довго. Однак оперативники від Бориса так нічого і не добилися. Той твердив одне: викинув і знати нічого не знаю.
Потім був суд. Бориса за кількома статтями відправили на зону на тривалий термін ув’язнення.

Ігор від подиву аж рота роззявив.
— Борисе?!
— Не радий мене бачити?
— Та що ти! Проходь.
— Чого очі запливли?
— Та трохи прийняв на душу. Спав. Чую — собака гавкає. Та ти проходь. Зараз щось на стіл накрию. Пляшка є.
— А Люська де твоя?
— Хто її знає! Вічно десь вештається. У матері, мабуть. А ти коли відкинувся?
— Ось сьогодні і притарабанив.
Давні друзі випили. Так-сяк закусили.
Борис почав з головного:
— Я за боргом прийшов.
— Усе на місці. Зберіг, як належить. Нічого не брав, боявся.
— Мене? То чого? Свою долю міг би й узяти.
— Та я все думав: а раптом менти пасуть? Нічого ж не знайшли. Та й за тобою, мабуть, стежать.
— Не бійся. Розділимо золото і камінчики… Коротше, де вони?
— Пішли.
Ігор узяв лопату і ступив за сарай. Борис — слідом.
Та під кущем жасмину нічого не було. Як Ігор не світив ліхтарем, але пакунок зі скарбами наче крізь землю провалився.
— Кинути мене надумав, гнидо?! — раптом зашипів Борис. — Та я тебе зараз на ремені буду різати! Але мені ти віддаси все!
Ігор аж заточився.
— Ти чого, дружбан? Я не знаю, куди вони могли подітися. Я цей кущ…
Ігор не договорив, бо отримав удар по щелепі. Звалився на землю.
Борис стояв над ним і потирав кулак.
— Підводься, падель! — просичав він.
Ігор став на рівні.
— Повторюю: надумав мене кинути?
— Борисе, — заскиглив Ігор. — Я і справді не знаю, куди вони поділися.
— Неправильна відповідь!
— Може, їх хтось знайшов?
Ці слова дужче розлютили Бориса.
— Знову баланду пускаєш? Думаєш, мудак, я тобі повірю? Не скажеш, куди дів товар, — я тобі голову відірву і дам у руки погратися!
Ігор панічно заметушився.
— Давай ще раз подивимося. Може…
— От муфлон! — гарикнув Борис. Відтак з-під лоба проказав: — Чухаємо до хати. Бухнемо, черв’ячка заточимо. А там…
За столом, перехиливши по чарці, Борис знай своє:
— Ну що, бузило. Не скажеш правду, куди заникав моє добро, — хана тобі! — Борис узяв зі стола ніж. Увігнувши голову, провів пальцем по лезу.
Ігор скористався моментом, різко висмикнув з-під себе табурет, замахнувся ним. Та ніж його випередив.
Ігор спочатку нічого не зрозумів. Перевів погляд на свої груди. І, побачивши в них рукоятку ножа, рухнув на підлогу.
Борис нахилився над своїм кривдником, але той уже не дихав.
— От довбак! — вилаяв він себе. Потім додав: — Нічого, я і без тебе знайду своє!
Труп Ігоря Борис затягнув до лісу, що знаходився неподалік. Тіло кинув у яму і поспіхом закидав гілляччям.

Дякуючи свідкам, Бориса затримали досить швидко. Він зізнався у скоєному. На запитання, навіщо він убив односельця, відповів банально:
— Ну, бухнули. Слово за слово… Бійка. Не розрахував.
Йому, певна річ, не повірили. Правоохоронці здогадувалися, з якої причини могла виникнути «бійка».

Ігоря поховали. І вже на другий день її коханець Василь прийшов до неї.
— Ну що, Люсяню, приймай гостя! Ми вже вільні! Чи щось не так?
— Я й сама не знаю… Але, що люди скажуть? Зразу так…
— А яке їм діло до нас?
— Засуджуватимуть.
— Ну… Якийсь час поховаємось, а там…
— Людям очі не закриєш. Що то ти приніс?
— А ти не здогадуєшся?...

Двері були не зачинені, тому оперативники і дільничний інспектор того району легко ввійшли до хати. І напрочуд усі були здивовані. Господарка оселі, дружина покійного Ігоря, разом зі своїм коханцем Василем розглядали коштовності.
Од несподіванки коханці аж язики поковтали.
Трохи оговтавшись, Люська нарешті вичавила:
— А чого ви в таку пору до нас… До мене?
Один із правоохоронців зіронізував:
— А ви як думаєте?
Мовчанка.
Досить швидко з’ясувалося, що вилучені коштовності належали ювелірному магазинові, який свого часу було пограбовано.
Скільки затримані не водили за ніс правоохоронців, але Люську і Василя таки вивели на чисту воду, і проти них також було порушено кримінальну справу.